Статус Конвенції див.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

будучи скликаною в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці й зібравшись 3 червня 1970 року на свою п'ятдесят четверту сесію, і

беручи до уваги положення Конвенції про процедуру встановлення мінімальної заробітної плати, прийнятої 1928 року і Конвенції про рівну винагороду, прийнятої 1951 року, ратифіковані великою кількістю членів Організації, а також Конвенції про процедуру встановлення мінімальної заробітної плати в сільському господарстві, прийнятої 1951 року і ураховуючи, що ці Конвенції відіграли значну роль у захисті незабезпечених груп найманих працівників, і

ураховуючи, що настав час прийняти новий акт, який доповнює ці Конвенції та передбачає захист найманих працівників від невиправдано низької заробітної плати, а також, хоча і є документом загального призначення, приділяє особливу увагу потребам країн, що розвиваються, і

ухваливши рішення з приводу прийняття низки пропозицій стосовно процедури встановлення мінімальної заробітної плати й пов'язаних із цим проблем з особливим урахуванням країн, що розвиваються, яка є п'ятим пунктом порядку денного сесії, і

вирішивши надати цим пропозиціям форму міжнародної конвенції,

ухвалює цього двадцять другого дня червня тисяча дев'ятсот сімдесятого року наведену нижче Конвенцію, на яку можна посилатися як на Конвенцію про встановлення мінімальної заробітної плати 1970 року.

1. Кожний член Міжнародної Організації Праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується створити систему встановлення мінімальної заробітної плати, яка охоплювала б усі групи, найманих працівників, умови праці яких такі, що зумовлювали б доцільність такого охоплення.

2. Компетентний орган влади в кожній країні за погодженням або після широких консультацій з представницькими організаціями заінтересованих роботодавців і працівників, де такі організації є, визначає охоплені групи найманих працівників.

3. Кожен член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, у першій доповіді про застосування цієї Конвенції, яка подається відповідно до статті 22 Статуту Міжнародної Організації Праці, перераховує всі групи найманих працівників, які можуть не бути охопленими виконанням цієї статті, указуючи причини цього, і повідомляє в подальших звітах про стан свого законодавства й практики щодо неохоплених груп, а також про те, наскільки надано чинності або наскільки передбачається надати чинності Конвенції стосовно таких груп.

1. Мінімальна заробітна плата має силу закону й не підлягає зниженню, а незастосування цього положення спричиняє застосування належних кримінальних або інших санкцій щодо відповідної особи чи осіб.

2. За умови дотримання положень пункту 1 цієї статті повністю визнається право вести колективні переговори.

Фактори, які потрібно враховувати під час визначення рівня мінімальної заробітної плати, уключають, наскільки це можливо й прийнятно стосовно національної практики та умов:

а) потреби працівників та їхніх сімей з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні, прожиткового мінімуму, допомоги з соціального забезпечення та порівняльного життєвого рівня інших соціальних груп;

б) економічні фактори, у тому числі необхідні умови економічного розвитку, рівень продуктивності й бажаність досягнення та підтримання високого рівня зайнятості.

1. Кожен член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, створює та/або зберігає процедуру, пристосовану до умов і потреб держави, згідно з якою можна час від часу встановлювати й регулювати мінімальні ставки для груп найманих працівників, охоплених виконанням статті 1 цієї Конвенції.

2. У зв'язку із впровадженням, застосуванням та модифікуванням такої процедури забезпечується проведення широких консультацій із представницькими організаціями відповідних роботодавців і працівників або, якщо таких організацій не існує, із представниками відповідних роботодавців і працівників.