1. Правова система ipLex360
  2. Законодавство
  3. Роз"яснення


ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ
Р О З'Я С Н Е Н Н Я
N 02-5/602 від 24.12.99
м.Київ
Арбітражним судам України
Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу"
( Роз'яснення затверджено Постановою Вищого арбітражного суду від 29.02.2000 )
( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями Вищого арбітражного суду N 02-5/467 від 18.04.2001 Вищого господарського суду N 04-5/609 від 31.05.2002 Рекомендаціями Вищого господарського суду N 04-5/1429 від 18.11.2003 ) ( Визнати, що викладене в цьому Роз'ясненні враховується господарськими судами у розгляді справ у частині, що узгоджується з чинним законодавством України та Постановою Вищого господарського суду N 1 від 24.11.2014 ) ( У тексті Роз'яснення, крім вступної частини і назви "Вищого арбітражного суду України" у пункті 10 роз'яснення, слова "арбітражний" і "арбітражні" в усіх відмінках замінено відповідно словами "господарський" і "господарські" у відповідних відмінках, а абревіатуру "АПК" - абревіатурою "ГПК" згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 від 31.05.2002 )
На підставі вивчення практики вирішення спорів, що виникають у зв'язку із застосуванням Закону України "Про заставу", та з метою забезпечення однаковості цієї практики Вищий арбітражний суд України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.
1. Відповідно до статті 3 Закону України "Про заставу" (далі - Закон) заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. У зв'язку з цим господарські суди, вирішуючи спори, повинні враховувати таке.
Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.
Отже у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у господарського суду немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання.
Те ж саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється господарським судом на підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).
Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодексу, частина друга статті 3 Закону).
2. Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (стаття 9 Закону).
Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержателю, наприклад у разі закладу (стаття 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.
3. За змістом статті 11 Закону заставодавцем - як боржником, так і майновим поручителем - може бути підприємство чи організація, що є власником майна і має право відчужувати заставлене майно, або держава в особі уповноважених нею органів, а також підприємство чи організація, яким власником передано це майно і право застави на нього. Таку передачу може бути здійснено, зокрема, шляхом закріплення майна за юридичною особою на праві повного господарського відання на підставі законів України, установчих документів, що регулюють її діяльність, чи відповідного рішення власника майна (уповноваженого ним органу).
Згаданою нормою передбачено також спеціальні вимоги щодо погодження деякими суб'єктами підприємницької діяльності застави їх майна з відповідними державними органами.
Зокрема, порядок погодження органами приватизації умов договорів застави майна деяких підприємств, у тому числі державних, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна, визначено наказом Фонду державного майна України від 06.02.2001 N 163 "Про погодження органами приватизації умов договорів застави майна.
( Абзац третій пункту 3 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/467 від 18.04.2001 )
Недодержання згаданих вимог законодавства є підставою для визнання договору застави недійсним згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.
3.1. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників (частина перша статті 6 Закону).
Оскільки відповідно до статті 13 Закону договір застави повинен укладатися у письмовій формі, то згода співвласників майна, що є предметом застави, також має бути зафіксована у письмовій формі, наприклад, шляхом підписання договору усіма співвласниками або уповноваженими ними особами.
Якщо ж один чи декілька співвласників цього майна - підприємства чи організації - такої згоди не дають, заставодавець не позбавлений права звернутися на підставі частини першої статті 113 та статті 115 Цивільного кодексу з вимогою про виділ своєї частки з спільного майна з метою подальшої передачі її у заставу.
Якщо майно, що перебуває у спільній власності, передано в заставу без згоди усіх співвласників, то відповідний договір може бути визнаний господарським судом недійсним за позовом будь-кого із співвласників майна - підприємства чи організації, права та охоронювані законом інтереси якої порушено.
3.2. Якщо майно перебуває у колективній власності, слід виходити з вимог статті 30 Закону України "Про власність", згідно з якою право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника, які відповідним рішенням можуть покласти окремі функції з управління колективним майном на створювані ними органи. У разі виникнення спору щодо відповідності укладеного таким органом договору застави вимогам закону господарському суду слід витребувати документальне підтвердження повноважень органу управління підприємства чи організації стосовно розпорядження майном, яке є предметом застави.
3.3. Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.
Водночас господарським судам слід мати на увазі, що питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.
3.4. Договір застави може бути визнаний недійсним за позовом третьої особи, яка вважає, що предмет застави належить їй на праві власності чи повного господарського відання і довела цю обставину. Якщо предмет застави являє собою індивідуально визначене майно, відповідна вимога може бути поєднана з вимогою про повернення цього майна з чужого незаконного володіння (заставодавця чи заставодержателя) на підставі статті 50 Закону України "Про власність".
У вирішенні відповідних спорів слід враховувати, що у разі застави кредиторові речі, яка не належить заставодавцю, причому кредитор не знав і не повинен був знати, що річ не належить заставодавцю (добросовісний заставодержатель), право власника підлягає захисту лише за умови, що дана річ була власником загублена, або в нього викрадена чи вибула з володіння іншим шляхом поза його волею (стаття 148 Цивільного кодексу).
У решті випадків заставне право заставодержателя зберігається, а власник речі має право на підставі статті 440 Цивільного кодексу вимагати відшкодування шкоди від заставодавця, який заставив його річ.
4. Заставодавцем може бути не лише боржник за забезпеченим заставою зобов'язанням, а й третя особа (майновий поручитель). Оскільки така особа не є боржником за основним договором, її зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором. До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов'язання, переходять усі права кредитора за цим зобов'язанням.
5. Закон містить перелік істотних умов договору застави (стаття 12, а щодо застави товарів в обороті або у переробці також стаття 41 Закону).
Опис заставленого майна повинен містити індивідуальні ознаки останнього, які дозволяють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується застави товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються родовими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види товарів, якими можна замінити предмет застави.
Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до вимог статті 153 Цивільного кодексу можна вважати укладеним.
Якщо у процесі вирішення спору, пов'язаного із заставою, буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди стосовно істотних умов договору застави, договір вважається не укладеним і не може бути прийнятий господарським судом в обгрунтування вимог і заперечень сторін.
6. Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі (стаття 13 Закону). Недодержання сторонами цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання письмової форми угод, передбачені статтею 46 Цивільного кодексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу.
6.1. У деяких випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, причому недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору з тими ж наслідками (статті 13, 14 Закону), в тому числі і у разі порушення вимог Закону щодо місця нотаріального посвідчення договору.
Якщо в силу частини третьої статті 4 Закону предметом застави є майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, що підлягає нотаріальному посвідченню, то таке посвідчення на момент укладення договору практично не може бути здійснене через відсутність у заставодавця відповідних правовстановлюючих документів на це майно. Але в подальшому, після набуття заставодавцем права власності на майно, що є предметом застави, нотаріальне посвідчення договору є обов'язковим.
6.2. Слід враховувати, що сам лише факт нотаріального посвідчення договору застави не має для господарського суду обов'язкового значення у розумінні відповідності його вимогам закону.
Якщо такий договір суперечить законодавству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави, господарський суд визнає його недійсним повністю чи у певній частині.
6.3. Якщо нотаріальне посвідчення договору застави не є обов'язковим в силу законодавства, але одна із сторін наполягає на ньому і щодо цієї умови не досягнуто згоди, то договір слід вважати не укладеним.
Однак слід мати на увазі, що у тому разі, коли одна із сторін договору застави, який всупереч вимогам Закону не посвідчений нотаріально, виконала його повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення, то сторона, яка виконала договір, вправі на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу звернутися до господарського суду з позовом про визнання договору дійсним. Відповідна вимога може бути заявлена цією стороною і в процесі вирішення спору, пов'язаного з виконанням договору застави.
Вирішуючи спір про визнання договору дійсним, господарський суд повинен перевірити, чи потребувала за законом виконана угода нотаріального посвідчення, чи не містить договір застави протизаконних умов та витребувати докази: звернення до відповідача з вимогою щодо нотаріального посвідчення договору застави і ухилення його від виконання цієї вимоги (зокрема листи, телеграми, телефонограми сторін з цього питання); повного чи часткового виконання договору (перерахування коштів, передачі майна тощо).
Чинне законодавство не надає господарському суду права визнавати договір дійсним за власною ініціативою.
7. Відповідно до статті 15 Закону застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом, а застава рухомого майна може бути зареєстрована у Державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладено на держателя названого реєстру - Міністерство юстиції України. Стаття 15 Закону у цій редакції набрала чинності з 01.03.99, і отже, підлягає застосуванню лише до пов'язаних із заставою правовідносин, які виникли після зазначеної дати.
Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно з статтею 15-1 Закону та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.98 N 1185.
Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п'ята статті 18 Закону). Державна реєстрація застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі.
Згідно з частиною дев'ятою статті 15-1 Закону, якщо після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель не виконав своїх обов'язків щодо подання заяви про виключення з Державного реєстру застав рухомого майна запису про реєстрацію застави, він повинен відшкодувати заставодавцю спричинені у зв'язку з цим збитки. Таке відшкодування здійснюється за позовом заставодавця на загальних підставах відповідно до статті 440 Цивільного кодексу.
8. За загальним правилом право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано (частина перша статті 20 Закону). Винятки з цього правила можуть встановлюватися законом (наприклад, частиною другою статті 20, частиною першою статті 36, частиною другою статті 46 Закону) або договором.
Господарським судам слід враховувати, що право звернення стягнення на заставлене майно належить заставодержателю і тоді, коли забезпечене заставою зобов'язання боржника не виконано третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність (стаття 164 Цивільного кодексу).
Згідно з частиною шостою статті 20 Закону звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
За змістом глави 14 Закону України "Про нотаріат" та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 (з подальшими доповненнями), витребування від боржника заставленого майна на підставі виконавчих написів нотаріусів здійснюється у разі, коли договір застави є нотаріально посвідченим. Отже у такому випадку господарським судам слід на підставі пункту 1 статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) відмовляти у прийнятті позовних заяв про звернення стягнення на заставлене майно. Однак це не стосується тих випадків, коли договір застави визнаний дійсним на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу.
Слід, однак, враховувати, що виконавчий напис може бути вчинено лише коли подані документи підтверджують безспірність заборгованості та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло - у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат"). За наявності спірних взаємовідносин, а також у разі закінчення зазначеного річного строку справа підлягає розглядові в господарському суді.
Справи, пов'язані з відмовою нотаріуса від вчинення виконавчого напису або з оскарженням такого напису, підвідомчі загальним судам (частина перша статті 50 Закону України "Про нотаріат" та глава 39 Цивільного процесуального кодексу України).
У вирішенні спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно, господарським судам слід враховувати таке.
8.1.
( Абзац перший пункту 8.1 виключено на підставі Роз'яснення Вищого господарського суду N 04-5/609 від 31.05.2002 )
Територіальна підсудність спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно, визначається на загальних підставах згідно зі статтями 13 - 16 ГПК.
( Абзац другий пункту 8.1 із змінами, внесеними згідно з Роз'яснення Вищого господарського суду N 04-5/609 від 31.05.2002 )
8.2. Оскільки заставою може забезпечуватись лише дійсна вимога, господарським судам слід з'ясовувати обставини, пов'язані з існуванням забезпечуваного заставою зобов'язання боржника. Якщо таке зобов'язання ще не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть на передачу предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківської позички право застави виникає лише після фактичного одержання суми позички боржником.
8.3. За змістом частини шостої статті 20 Закону задоволення вимог із заставленого майна може бути здійснене на підставі договору застави.
Навіть якщо договір застави містить умови, які визначають можливість і правовий механізм набуття заставодержателем права власності (повного господарського відання) на заставлене майно, кредитор (заставодержатель) і в цьому разі вправі подати позов про звернення стягнення на заставлене майно.
( Абзац третій виключено на підставі Рекомендацій Вищого господарського суду N 04-5/1429 від 18.11.2003 )
Умови договору застави щодо відчуження майна на користь заставодержателя не повинні суперечити вимогам чинного законодавства, зокрема щодо звернення стягнення на майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності (частина шоста статті 20 Закону, частина третя статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Договір, який не відповідає цим вимогам, повинен визнаватися господарським судом недійсним повністю чи у певній частині згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

................
Перейти до повного тексту