З метою однакового і правильного застосування при вирішенні спорів Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. При вирішенні спорів, пов'язаних з застосуванням Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (далі - Закон) арбітражним судам необхідно мати на увазі, що відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, охорону атмосферного повітря та ін.

2. У відповідності зі статтею 69 Закону шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодаства, підляє компенсації, як правило, в повному обсязі без зниження розміру відшкодування та незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення природоохоронного законодавства, арбітражні суди повинні керуватись також главою 40 Цивільного кодексу України, зокрема, статтею 453, згідно з якою арбітражний суд, присуджуючи відшкодування шкоди, може зобов'язати відповідальну за шкоду особу відшкодувати її в натурі. Отже, якщо в судовому засіданні буде встановлена можливість відновлення навколишнього природного середовища за рахунок особи, що порушила природоохоронне законодавство, в рішенні арбітражного суду необхідно зазначити конкретні заходи щодо відновлення навколишнього природного середовища та строки їх проведення. У разі ухилення винної сторони від виконання рішення арбітражний суд на підставі статті 121 АПК вправі змінити спосіб виконання рішення.

3. Виходячи з вимог статті 69 Закону, власники джерел підвищеної екологічної небезпеки зобов'язані відшкодувати заподіяну ними навколишньому природному середовищу шкоду відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України. Питання про віднесення підприємств, організацій, установ до числа таких, що являють собою підвищену екологічну небезпеку, вирішуються відповідно до вимог частини 3 статті 66 Закону. Такі підприємства звільняються від відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, тільки коли доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Що ж до підприємств, не віднесених до власників джерел підвищеної екологічної небезпеки, то вони звільняються від відшкодування шкоди, якщо доведуть, що шкоду заподіяно не з їх вини (стаття 440 Цивільного кодексу України).

4. Відповідно до чинного природоохоронного законодавства шкода, заподіяна внаслідок порушення цього законодавства, повинна відшкодовуватись добровільно або за судовим рішенням у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому порядку такс та методик обрахування розмірів шкоди.

Відсутність таких такс або методик не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У цьому випадку шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням понесених збитків, у тому числі неодержаних доходів.

Для визначення розміру збитків, заподіяних природному середовищу, арбітражний суд може призначити відповідну експертизу.

5. При вирішенні питання про відшкодування шкоди, заподіяної природному середовищу, арбітражному суду слід перевіряти, чи не є дане правопорушення наслідком діяльності або бездіяльності кількох підприємств, установ, організацій (далі - підприємства). Якщо з матеріалів справи буде встановлено, що шкоду заподіяно кількома підприємствами, арбітражний суд повинен визначити розмір відповідальності кожного з них, для чого у разі необхідності може бути призначена відповідна еспертиза.

У разі виявлення при вирішенні спору факту порушення підприємством природоохоронного законодавства внаслідок недоліків у роботі проектувальної чи будівельної організації арбітражний суд повинен відшкодувати шкоду за рахунок підприємства, яке в свою чергу вправі звернутись з відповідними вимогами до проектувальної чи будівельної організації з урахуванням характеру і строків виявлення недоліків.

6. Відповідно до статті 44 Закону підприємства, які в процесі своєї виробничої діяльності забруднюють навколишнє природне середовище (скидають чи викидають в навколишнє середовище забруднюючі речовини або розміщують у ньому відходи виробництва), повинні вносити за це плату, нормативи якої та порядок стягнення визначаються Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог Закону Кабінет Міністрів України постановою від 01.03.99 N 303 затвердив Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору (далі - Порядок), яким слід керуватись у вирішенні неврегульованих Законом питань щодо внесення і стягнення зазначеного збору.

Вирішуючи спори, пов'язані зі стягненням платежів за забруднення навколишнього природного середовища, арбітражні суди повинні виходити з такого.

6.1. Згідно зі статтею 14 Закону України "Про систему оподаткування" (у редакції від 18 лютого 1996 року збори за спеціальне використання природних ресурсів і за забруднення навколишнього природного середовища (статті 43 і 44 Закону) є обов'язковими внесками до бюджетів. За умови несплати цих зборів у встановлений строк відповідні суми недоїмки, а також штрафи та інші фінансові санкції за порушення строків сплати стягуються з платників у безспірному порядку відповідно до статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів". Отже спори про стягнення не внесених у строк обов'язкових платежів не підлягають вирішенню арбітражним судом, якщо органи, до чиєї компетенції віднесене стягнення таких платежів, не звертались до установи банку з вимогою про безспірне списання заборгованості і санкцій (пункт 8 статті 63 АПК України.