На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

1) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:

- за змістом частин першої, другої, четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі звернення прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, строк позовної давності повинен обчислюватися з дати, коли саме позивачу (тобто органу, в інтересах якого звертається до суду прокурор), стало відомо про порушення його права, а не з моменту, коли про порушене право стало відомо прокурору.

При цьому Верховний Суд України зазначив, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності (стаття 261 ЦК України) поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанови ВСУ від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003, від 22.04.2015 у справі № 916/2122/13, від 13.05.2015 у справі № 903/543/14);

- відносини з розміщення, зберігання, відпуску матеріальних цінностей з державного резерву та обов'язок повернення таких цінностей за своїм змістовим наповненням і характером є правовідносинами з віндикації державного майна. Особливість їх правового регулювання полягає в тому, що на обов'язок повернення такого майна позовна давність не поширюється. Наведений висновок підтверджується нормами чинного законодавства, а саме положеннями статті 268 ЦК України та Закону України "Про державний матеріальний резерв України" . Відсутність безпосередньої вказівки на це у чинному на час виникнення спірних правовідносин законодавстві жодним чином не змінює характеру спірних правовідносин, не впливає на їх зміст, а тому не може бути підставою для звільнення зберігача майна державного резерву від обов'язку повернути таке майно на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву (постанова ВСУ від 22.04.2015 у справі № 35/420-32/470);

- вирішуючи питання пропуску позовної давності щодо вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, судам слід враховувати, що 15.01.2012 набрав чинності Закон України від 20.12.2011 № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства". Згідно із Законом виключено частину четверту статті 258 ЦК України, якою встановлювалася позовна давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. При цьому пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону передбачено, що протягом трьох років з дня набрання ним чинності особа має право звернутися до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину за умови, якщо строк його пред'явлення, встановлений положеннями ЦК України, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання ним чинності (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 910/4427/14);

2) з договорів банківського вкладу та банківського рахунку:

- відповідно до частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час запровадження у банку тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема вимог клієнта банку про зобов'язання банку виконати доручення щодо переказу коштів з рахунку клієнта, відкритого у банку, на інший рахунок, відкритий у цьому банку (або відкритий у іншому банку). З огляду на положення ЦК України, Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" і Закону України "Про банки і банківську діяльність" спірні правовідносини є зобов'язальними правовідносинами, які склалися на підставі договору банківського рахунку та мають майново-грошовий характер, а отже, у цьому випадку клієнт банку є кредитором за майновою вимогою про розпорядження належними йому коштами і задоволення зазначених вимог здійснюється лише у межах процедури ліквідації банку (постанови ВСУ від 25.03.2015 у справі № 910/9232/14, від 01.04.2015 у справі № 910/5560/14, від 01.04.2015 у справі № 910/9231/14 та від 22.04.2015 у справі № 910/9234/14, від 01.04.2015 у справі № 909/320/14, від 27.05.2015 у справі № 910/12766/14);

3) у розгляді справ про банкрутство:

- чинним законодавством не передбачено вимоги про погодження господарським судом з комітетом кредиторів конкретної кандидатури ліквідатора у разі конкуренції кандидатур на призначення ліквідатора банкрута, запропонованих комітетом кредиторів. Як вбачається зі змісту статті 3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013), у разі невизначеності комітету кредиторів стосовно кандидатури ліквідатора банкрута і за умови конкуренції кандидатур остаточне рішення щодо призначення тієї чи іншої особи є прерогативою господарського суду, який з метою дотримання балансу інтересів та усунення конфлікту між банкрутом і його кредиторами приймає рішення про призначення ліквідатора банкрута (постанова ВСУ від 11.03.2015 у справі № 24/5005/14436/2011);

- відповідно до підпункту "а" пункту 1 частини першої статті 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються у першу чергу на задоволення вимог, забезпечених заставою. Законодавець чітко визначив процедуру внесення вимог кредиторів, забезпечених заставою майна боржника, до реєстру вимог кредиторів та задоволення таких вимог, згідно з якою майно боржника, що є предметом застави, включається до ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя (постанова ВСУ від 25.03.2015 у справі № 32/17-352-2011);

- у розумінні статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) грошові вимоги, заявлені до боржника заявниками (що не були учасниками товариства-боржника, оскільки вибули зі складу його учасників до прийняття рішення про ліквідацію), які є безспірними (підтверджені судовим рішенням), мають грошовий вираз і за своєю суттю випливають з корпоративних прав, є грошовими зобов'язаннями боржника і мають бути включені до реєстру вимог кредиторів боржника (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 5021/1506/12);

- у разі заміни сторони у виконавчому провадженні у зв'язку зі зміною організаційно-правової форми товариства, відповідно до положень частини третьої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній з 19.01.2013) початок відліку тримісячного строку для погашення безспірних вимог кредитора, встановленого для порушення справи про банкрутство, визначається з дати відкриття виконавчого провадження щодо виконання вимог кредитора, а не з моменту здійснення заміни сторони у виконавчому провадженні (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 924/159/14);

- згідно з приписами частини першої статті 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) ліквідатор в ліквідаційній процедурі має повноваження подавати до господарського суду заяви про визнання недійсними угод, укладених боржником до порушення провадження у справі про банкрутство, лише на підставах, визначених частиною одинадцятою статті 17 названого Закону, а не відповідно до частини десятої зазначеної статті, якою встановлено підстави для відмови керуючого санацією від виконання угоди боржника під час провадження у справі про банкрутство (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 14/5026/1311/2012);

- з огляду на положення статті 95 Податкового кодексу України (далі - ПК України), частини третьої статті 10 та частини сьомої статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній з 19.01.2013) доказами на підтвердження безспірності грошових вимог ініціюючого кредитора - органу доходів і зборів (податкової інспекції) є рішення суду про стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу, що набрало законної сили, інкасові доручення для примусового стягнення коштів у дохід бюджету в рахунок погашення податкового боргу та докази вжиття відповідних заходів щодо отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною ПК України.

У такому разі постанова органу державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження не додається до заяви органу доходів і зборів про порушення провадження у справі про банкрутство, оскільки списання коштів з рахунків боржника здійснюється відповідно до умов і у порядку, визначених ПК України, а не Законом України "Про виконавче провадження" (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 920/629/14);

- відповідно до положень статті 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) керуючий санацією уповноважений здійснювати функції боржника щодо розпорядження майновими активами і корпоративними правами. При цьому повноваження керуючого санацією не визначаються статутом боржника, а закріплені у названому Законі та не можуть бути обмежені власником майна боржника (органом управління майна боржника), а можуть обмежуватися лише комітетом кредиторів і господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, у порядку, передбаченому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Положення наведеної статті не містять заборони для керуючого санацією на представництво інтересів акціонера (боржника) на загальних зборах іншої юридичної особи за відсутності затвердженого судом плану санації у справі про банкрутство (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 909/320/14);

- згідно з частиною восьмою статті 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема, про припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Водночас положеннями частини другої статті 17 названого Закону передбачено, що саме комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією.

Отже, звернення до господарського суду з клопотанням про припинення повноважень і призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) належить до компетенції комітету кредиторів.

Порядок скликання зборів комітету кредиторів Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлено, натомість частиною дев'ятою статті 16 цього Закону визначено умови правомірності прийнятого на зборах комітету кредиторів рішення (постанова ВСУ від 17.06.2015 у справі № 5009/2987/12);

- частиною шостою статті 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 22.12.2011) встановлено, що керуючий санацією зобов'язаний, зокрема, розробити та подати для схвалення зборами кредиторів план санації боржника. Згідно з частиною першою статті 18 названого Закону протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника, крім випадків, визначених цим Законом. План санації розглядається зборами кредиторів, які скликаються керуючим санацією в чотиримісячний строк з дня винесення господарським судом ухвали про санацію, якщо інше не передбачено цим Законом (частина четверта статті 18 Закону).

Вимога засновника боржника про усунення арбітражного керуючого від виконання обов'язків керуючого санацією та призначення нового керуючого санацією є обґрунтованою, зокрема, у випадку, коли керуючий санацією не вчинив належних та залежних від нього дій, спрямованих на дотримання передбачених статтею 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 22.12.2011) строків подання та розгляду плану санації.

Дотримання керуючим санацією строку для подання плану санації на розгляд зборів кредиторів, а в подальшому і суду, створює позитивні наслідки як для надання кредиторами зауважень до плану санації та усунення його недоліків, дотримання строку розгляду такого плану з прийняттям відповідного рішення, так і уникнення наслідків, передбачених, зокрема, частиною шостою статті 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" , а саме: якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію до господарського суду не подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури відповідно до цього Закону.

Неналежне виконання керуючим санацією своїх обов'язків дає підстави суду постановити ухвалу про усунення арбітражного керуючого від виконання ним обов'язків керуючого санацією та призначення нового керуючого санацією (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 5011-46/8219-2012);

4) з корпоративних відносин:

- вирішуючи спір про визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства на підставі договорів купівлі-продажу часток у статутному фонді, слід враховувати, що нормами Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлено вимогу щодо подання державному реєстраторові оригіналу нотаріально посвідченого договору про перехід чи передання частки у статутному капіталі товариства.

Згідно з приписами статей 209, 220 ЦК України укладений у простій письмовій формі та не посвідчений нотаріально договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства є нікчемним і, відповідно, не породжує правових наслідків (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 917/207/14);

- наявність нотаріально посвідченої заяви учасника, який виходить зі складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю, про відсутність будь-яких претензій, у тому числі майнових, до товариства не є його відмовою від передбаченого статтею 148 ЦК України та статтею 54 Закону України "Про господарські товариства" права на одержання вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі товариства. Положення зазначених статей не передбачають можливості учасника, який виходить зі складу учасників товариства, відмовитися від своїх майнових прав на майбутнє та можливості відмовитися від права на судовий захист порушеного права (постанова ВСУ від 13.05.2015 у справі № 923/1097/13);

- згідно з положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Відповідно до положень статті 203 ЦК України, статті 167 ГК України та пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір, незалежно від суб'єктного складу, підвідомчий господарським судам (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 911/2435/14);

5) у сфері земельних правовідносин:

- договір оренди земельної ділянки, укладений без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка відповідно до положень частини першої статті 15, статті 21 Закону України "Про оренду землі" , статті 13 Закону України "Про оцінку земель" є обов'язковою у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, суперечить приписам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним.

Крім того, за змістом статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов'язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу її в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі. За таких обставин не можна відмовляти у позові про визнання недійсним спірного договору оренди земельної ділянки з огляду на чинність наказу позивача, що був підставою для укладення договору оренди, оскільки позов подано на захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором оренди (постанови ВСУ від 01.04.2015 у справі № 916/2287/14, від 20.05.2015 у справі № 916/2294/14);

- вирішуючи питання про правомірність дій районної державної адміністрації щодо розпорядження на підставі статті 122 ЗК України земельною ділянкою за межами населеного пункту для функціонування вже існуючої споруди, що належить стороні на праві власності, судам слід також враховувати положення статті 120 ЗК України, а саме встановлювати, на яких умовах, у якому обсязі і на яких підставах ця земельна ділянка належала попередньому землевласнику/землекористувачу (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 917/127/14);

- чинним законодавством на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури, та дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, до яких не належить, зокрема, офісно-житловий комплекс з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою, а тому відведення міською радою земельної ділянки, включеної до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення, для будівництва зазначеного комплексу є порушенням статей 53, 54 ЗК України і статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (постанова ВСУ від 22.04.2015 у справі № 910/3460/14);

- відповідно до приписів статті 143 ЗК України підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, встановленим умовами договору, а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 910/1753/14);

- згідно з приписами статті 143 ЗК України підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж встановлена договором, а не той факт, що земельна ділянка не використовується у певний період часу (постанова ВСУ від 20.05.2015 у справі № 17/5007/1093/12);

- зі змісту частини першої пункту 289.1 статті 289 ПК України та частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" вбачається, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок є обов'язковою при визначенні розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної форми власності.

Аналіз положень частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" та ПК України свідчить про те, що земельний податок і орендна плата за своєю правовою природою є різними видами платежів, які мають різний порядок обчислення та нарахування, оскільки відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України (в редакції Закону України від 04.07.2013 № 422-VII) земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Водночас згідно з підпунктом 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності є обов'язковим платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Отже, помилковим є висновок, що для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель не є обов'язковою, а також неправильно застосовувати до розрахунку орендної плати за землі державної власності норми ПК України, які регламентують встановлення земельного податку (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 916/2439/14);

- дії міської ради щодо передачі у приватну власність державних земель залізничного транспорту суперечать вимогам закону, зокрема приписам статті 84 ЗК України, згідно з якою землі під державними залізницями належать до земель, що не можуть передаватися у приватну власність, а право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (постанови ВСУ від 24.06.2015 у справі № 909/247/14, від 06.07.2015 у справі № 926/1145/13, від 24.06.2015 у справі № 909/1191/14);

6) з договору страхування:

- Законами України "Про страхування" та "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не передбачено зобов'язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки в розмірі суми, встановленої звітом про оцінку транспортного засобу, оскільки звіт про оцінку транспортного засобу є лише попереднім оціночним документом, що визначає можливу, але не остаточну суму, необхідну для відновлення транспортного засобу.

Отже, страховик, виплативши страхове відшкодування, набуває право зворотної вимоги до страховика (винної особи) в сумі страхового відшкодування у межах суми фактичних витрат страхувальника за вирахуванням франшизи (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/7163/14);

- підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" установлено, що підставою для відмови у здійсненні страхованого відшкодування є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. Законодавчими нормами передбачено можливість відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж встановлених строків. При цьому вони не містять підстав для відмови у задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/9494/14);

7) з договору найму (оренди):

- поширення заходів державної підтримки засобів масової інформації на підприємства зв'язку пов'язано лише зі здійсненням підприємствами зв'язку діяльності з розповсюдження періодичних друкованих видань, що зазначені у частинах першій та третій статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" .

Отже, у разі коли позивач (підприємство зв'язку) здійснює підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, він має право на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що і бюджетні установи, зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік. Таке право підприємства зв'язку безпосередньо передбачено частиною третьою статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" , а тому вимога позивача про зобов'язання укласти договір на зазначених умовах підлягає задоволенню (постанови ВСУ від 13.05.2015 у справі № 920/55/14, від 27.05.2015 у справі № 924/1134/14, від 27.05.2015 у справі № 920/49/14);

- вирішуючи спір про спонукання укласти договір оренди частини нежитлового приміщення, судам не слід керуватися рекомендаціями Фонду державного майна України, викладеними у його наказі від 22.08.2000 № 1765 та листі від 01.10.2002 № 10-16-12130, оскільки вони встановлюють обмеження, які суперечать закону.

Норми чинного законодавства, зокрема стаття 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та стаття 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", не передбачають необхідності узгодження у договорі оренди цільового призначення орендованого майна щодо кожного з видів господарської діяльності. Крім того, поширення заходів державної підтримки засобів масової інформації на підприємства зв'язку пов'язуються лише зі здійсненням підприємствами зв'язку діяльності з розповсюдження періодичних друкованих видань, що перелічені у частинах першій та третій статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" .

Отже, помилковим є висновок про те, що підприємство зв'язку, здійснюючи підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, не має права на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що і бюджетні установи, зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік, оскільки таке право підприємств зв'язку без жодних обмежень передбачено частиною третьою статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів інформації та соціальний захист журналістів" (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 920/48/14);

8) з договору купівлі-продажу:

- довіреність відповідно до статей 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.96 № 99, є первинним, проте не єдиним документом, який підтверджує факт господарської операції і передачі товару. Відсутність довіреності на отримання матеріальних цінностей за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати таку господарську операцію (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 903/679/14);

9) у зв'язку із заміною кредитора у зобов'язанні:

- зі змісту статей 512, 514 ЦК України випливає, що законодавець передбачив право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу відступлених прав. При цьому якщо на момент переходу права вимоги зобов'язання виконано, угода про заміну кредитора у зобов'язанні не породжує жодних прав та обов'язків (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 911/2445/14);

10) з відшкодування шкоди:

- з аналізу статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 614 ЦК України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків є необхідною наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявність шкоди (збитки - це грошовий вираз шкоди); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вина боржника.

Зокрема, розглядаючи позовні вимоги інвестора щодо стягнення збитків, які полягають у додаткових витратах на завершення будівництва за інвестиційним договором (обґрунтованих тим, що позивач був змушений укласти новий інвестиційний договір у зв'язку з невиконанням відповідачем-забудовником своїх зобов'язань за інвестиційним договором), судам слід встановлювати такі обставини: з яких причин позивач зазнав відповідних збитків і чи не була неможливість завершення забудовником будівництва наслідком накладення на нього заборони вчиняти певні дії; чи настав строк виконання забудовником зобов'язання на час укладення інвестором нового інвестиційного договору (постанова ВСУ від 25.02.2015 у справі № 17/192);

- зі статей 224, 225 ГК України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків є необхідною наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявність шкоди (збитки - це грошовий вираз шкоди); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина боржника.

За змістом статті 1166 ЦК України однією з підстав виникнення зобов'язання є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від зобов'язань, які виникають з правомірних актів, цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Деліктне (позадоговірне) зобов'язання виникає у випадку, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкоду заподіяно незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних правовідносин.

Так, до правовідносин щодо відшкодування майнової шкоди, обґрунтованої неналежним погодженням з відповідачем - постачальником природного газу ліміту виробничо-технологічних втрат та нормованих витрат газу під час транспортування газорозподільними мережами на відповідний рік, положення статті 1166 ЦК України не застосовуються, оскільки вони випливають з договору (постанова ВСУ від 18.03.2015 у справі № 5017/3760/2012);