У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення з яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Органи Пенсійного фонду України мають право звертатися до господарського суду з позовами про стягнення заборгованості з внесків до такого Фонду.

Районне управління Пенсійного фонду України (далі - Пенсійний фонд) звернулося до місцевого господарського суду з позовом про стягнення з підприємства 53653,72 грн. боргу зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, 32651,07 грн. штрафних санкцій та 6033,04 грн. пені.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позовних вимог відмовлено. Прийняті судові рішення мотивовано тим, що районне управління Пенсійного фонду не є органом стягнення в розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

Районне управління Пенсійного фонду звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого господарського суду і постанову апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Своє прохання скаржник мотивував наявністю у нього права на звернення до суду з приводу стягнення боргу зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність чи відсутність у районного управління Пенсійного фонду права вживати заходів щодо погашення податкового боргу шляхом звернення до господарського суду з відповідним позовом.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) державні органи мають право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

01.01.2004 набрав чинності Закон України від 09.07.2003 N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058).

Згідно з пунктом 4 статті 18 Закону N 1058 страхові внески не включаються до складу податків, інших обов'язкових платежів, що складають систему оподаткування; на ці внески не поширюється податкове законодавство.

Статтею 1 цього Закону до страхових внесків віднесено кошти відрахувань на соціальне страхування та збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені згідно із законодавством, що діяло раніше; кошти, сплачені на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування відповідно до цього Закону.

Частиною першою статті 5 Закону N 1058 встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що йому не суперечить.

Водночас згідно з преамбулою Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" він є спеціальним законом з питань оподаткування, а тому застосування цього Закону з 01.01.2004 до вирішення питань сплати страхових внесків до Пенсійного фонду є безпідставним.

Відповідно до підпункту 7 пункту 5 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001 N 121/2001, Пенсійний фонд має право стягувати з платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків.

бзацом 8 частини третьої статті 106 Закону N 1058 передбачено право органу Пенсійного фонду на звернення до суду чи господарського суду з позовом про стягнення недоїмки.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що органи Пенсійного фонду не мають повноважень на подання позовів про стягнення заборгованості з внесків до Пенсійного фонду, не відповідає вимогам закону.

В свою чергу, наявність боргу та його розмір, а також період виникнення з урахуванням встановлених строків сплати збору фактично залишилися не з'ясованими судами першої та апеляційної інстанцій.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди під час розгляду даної справи припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки прийняті по суті справи судові рішення ґрунтувалися на неповно з'ясованих обставинах, які входять до предмету доказування, то касаційна інстанція була позбавлена можливості зробити висновок про правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального права.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України скасував рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

2. Органи фондів соціального страхування наділені правом здійснювати заходи з погашення заборгованості зі сплати страхових внесків.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відділенню виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Відділення виконавчої дирекції) відмовлено в позові про стягнення з підприємства 5222,96 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд).

Прийняті судові рішення мотивовано тим, що органи Фонду не є органами стягнення у розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

Відділення виконавчої дирекції звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та прийняти нове рішення про стягнення наявної заборгованості. Своє прохання скаржник мотивував неправильним застосуванням попередніми судовими інстанціями норм матеріального права та правомірністю його звернення до суду з даним позовом.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідач є платником страхових внесків і за обліковими даними має заборгованість перед Фондом.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про судоустрій України" суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і законних інтересів юридичних осіб. Частиною третьою статті 3 названого Закону передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Згідно з частиною першою статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відповідно до частини третьої зазначеної статті ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 зі справи N 1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що частина друга статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків є одним з основних принципів страхування.

Відповідно до статей 15, 16, 18 цього Закону страхування від нещасного випадку здійснює Фонд - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням; управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців; безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція; робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах та містах обласного значення.

Пунктом 2 частини другої статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" передбачено обов'язок роботодавця як страхувальника своєчасно та повністю сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду.

Частиною першою статті 46 цього Закону встановлено, що Фонд провадить збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.

Безпосередньо порядок обчислення і сплати страхових внесків до Фонду, обліку та витрачання страхових коштів, здійснення платежів, ведення бухгалтерського обліку і звітності визначає Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затверджена постановою правління Фонду від 20.04.2001 N 12.

Згідно з підпунктом 8.1 пункту 8 цієї Інструкції робочі органи виконавчої дирекції Фонду здійснюють контроль за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою перерахування та надходження страхових внесків, інших платежів до Фонду, а також за цільовим і правильним витрачанням його коштів.

Відповідно до статті 55 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та пункту 10 згаданої Інструкції усі спірні питання, які виникають між страхувальником та робочими органами виконавчої дирекції фонду з приводу нарахування страхових внесків і пені, стягнення недоїмки, неприйняття до заліку витрат в рахунок страхових внесків, вирішуються в судовому порядку.

За таких обставин попередні судові інстанції дійшли помилкового висновку стосовно того, що Відділення виконавчої дирекції, будучи юридичною особою, є неналежним позивачем у даній справі.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України скасував рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та, взявши до уваги, що попередні судові інстанції фактично не з'ясували питання наявності боргу, його розміру та періоду виникнення, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції визнав за необхідне передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Розрахунки між Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Пенсійним фондом України мають здійснюватися на централізованому рівні незалежно від періоду стягнення, починаючи з 01.04.2001.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, районному управлінню Пенсійного фонду України (далі - Пенсійний фонд) в позові до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про стягнення 388281,56 грн. на відшкодування витрат, пов'язаних з виплатою пенсій, відмовлено.

Судові рішення зі справи мотивовано тим, що витрати на виплату пенсій мають бути відшкодовані, але розрахунки повинні проводитись на централізованому рівні між Пенсійним фондом та Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасного випадку).

Районне управління Пенсійного фонду звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції зі справи і прийняти нове рішення. Своє прохання скаржник мотивував тим, що пред'явлення позову відповідає вимогам норм матеріального права, а централізований порядок відшкодування витрат не охоплює період, який передує його затвердженню.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що управління Пенсійного фонду просило стягнути з відповідача заборгованість, пов'язану з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, за період з 01.04.2001 по 01.02.2004.

Згідно з підпунктами "г" та "д" пункту 1 статті 21 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", який набрав чинності з 01.04.2001, на Фонд соціального страхування від нещасного випадку покладено обов'язок з виплати пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; пенсій у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

Пунктом 2 статті 7 Закону України "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" передбачено, що Фонд соціального страхування від нещасного випадку сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали в установленому порядку Фонду соціального страхування від нещасного випадку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Потерпілі, документи яких не передані до Фонду соціального страхування від нещасного випадку, продовжують отримувати належні виплати та соціальні послуги від свого роботодавця, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування України. При цьому кошти, виплачені потерпілому страхувальником, зараховуються Фондом соціального страхування від нещасного випадку в рахунок його страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а між страховиками з інших видів страхування і Фондом соціального страхування від нещасного випадку в подальшому відбуваються відповідні розрахунки.

Механізм відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків Пенсійному фонду витрат, пов'язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, визначено Порядком відшкодування витрат (далі - Порядок), який затверджено постановою правління Пенсійного фонду, правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків від 04.03.2003 N 5-4/4 і зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16.05.2003 за N 376/7697.

В основу цього механізму покладено щомісячне проведення органами Пенсійного фонду з відділеннями виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків в районах та містах обласного значення звірок витрат на відповідні виплати до 10 числа, наступного за звітним (пункт 5 Порядку. Акти цих звірок подаються головним управлінням Пенсійного фонду та управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які узагальнюють і узгоджують довідку про відшкодування відповідних витрат та до 20 числа, наступного за звітним, подають її Пенсійному фонду та Фонду страхування від нещасних випадків (пункт 6 Порядку). Зазначена довідка є підставою для перерахування Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідних коштів Пенсійному фонду до 25 числа місяця, наступного за звітним (пункт 7 Порядку).

Таким чином, у зазначеному Порядку передбачено здійснення відповідних розрахунків на централізованому рівні, тобто між Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Пенсійним фондом.

Що ж до витрат, пов'язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, здійснених з 1 квітня 2001 року й до введення в дію Порядку, то пунктом 3 постанови правління Пенсійного фонду, правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків від 04.03.2003 N 5-4/4 передбачено, що Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування від нещасних випадків повинні розробити механізм узгодження цих витрат та провести відповідні розрахунки на тому ж рівні.

Відповідно до пункту 1.2 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду від 30.04.2002 N 8-2, управління в своїй діяльності керується, зокрема, постановами правління Пенсійного фонду.

За таких обставин попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не дотримано встановленого порядку вирішення питання щодо відшкодування сум, які є предметом позову.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи залишив без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

4. Порушення суб'єктом підприємницької діяльності обов'язку щодо сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття тягне за собою відповідальність у вигляді пені за несвоєчасну сплату таких внесків.

Районний центр зайнятості звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з підприємства 11619,28 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків за період з 01.01.2001 по 31.12.2003 та 1137,49 грн. пені за період з 01.04.2002 по 31.12.2003.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: з підприємства стягнуто заборгованість у сумі 11619,28 грн., в решті позову відмовлено. Судове рішення мотивовано посиланням на те, що підприємство має заборгованість зі сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд), яка підлягає примусовому стягненню. Нарахування ж пені є безпідставним, оскільки статтею 38 Закону України від 02.03.2000 N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон N 1533) передбачено нарахування пені з дня, наступного після настання строку сплати страхових платежів, до дня їх фактичної сплати (повністю або частково) відповідачем, виходячи із 120% облікової ставки Національного банку України, далі - НБУ, що діяла на день фактичної сплати страхових внесків, на суму сплачених внесків, а відповідач сплатив внески тільки один раз - 30.11.2003 в сумі 293 грн., що її позивач зарахував в погашення недоїмки за січень 2001 року, за який пеня позивачем не нараховується.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого суду змінено, позов задоволено повністю. У прийнятті зазначеної постанови апеляційна інстанція виходила з того, що місцевий суд невірно застосував приписи статті 38 Закону N 1533 та Інструкції про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики від 18.12.2000 N 339 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16.01.2001 за N 30/5221 (далі - Інструкція).

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення та постанову попередніх судових інстанцій повністю і прийняти нове рішення, яким в позові відмовити. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням попередніми судовими інстанціями приписів статті 38 Закону N 1533, оскільки, на думку відповідача, в даному випадку має застосовуватися пункт 15.2 статті 15 Закону України від 21.12.2000 N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181), відповідно до якого податковий борг може бути стягнутий лише протягом 1095 календарних днів з дня узгодження податкового зобов'язання.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- підприємство зареєстроване як платник страхових внесків;

- центром зайнятості проведено перевірку підприємства на предмет правильності нарахування, своєчасності і повноти перерахування внесків за період з 01.04.2002 по 31.12.2003;

- за результатами перевірки виявлено прострочену заборгованість у сумі 11619,28 грн., про що складено акт;

- директором обласного центру зайнятості видано розпорядження про нарахування пені в сумі 1137,49 грн. та запропоновано підприємству перерахувати заборгованість зі сплати страхових внесків у сумі 11619,28 грн. та пеню в сумі 1137,49 грн. до бюджету Фонду;

- зазначене розпорядження відповідачем отримано, але добровільно не виконано;

- пеню позивачем нараховано за період з 01.04.2002 по 31.12.2003, виходячи з 120% облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати (на день одержання заробітної плати в банку платником), на повну суму недоїмки за весь її строк, відповідно до Методичних рекомендацій Державного центру зайнятості "Про порядок проведення перевірки платників страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття", розісланих Державним центром зайнятості місцевим центрам зайнятості листом від 31.07.2001 N ДЦ-09-2417;

- за період часу з 01.04.2002 по 31.12.2003 підприємство не сплатило жодного страхового внеску, крім сплати 293 грн. 30.11.2003, які позивач зарахував у погашення недоїмки за січень 2001 року, за який пеня позивачем не нараховувалася.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначаються Законом N 1533, який набрав чинності з 01.01.2001.

Згідно з частиною другою статті 35 цього Закону відповідач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття.

Відповідно до абзаців другого та четвертого частини першої статті 38 Закону N 1533 у разі несвоєчасної сплати страхових внесків або неповної їх сплати страхувальники сплачують суму донарахованих контролюючим органом страхових внесків (недоїмки), штраф та пеню; пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк.

Абзацом четвертим пункту 9.4 Інструкції передбачено, що нарахування пені проводиться, починаючи з наступного дня після настання строку сплати страхових внесків, до дня сплати включно.

Строк сплати відповідних страхових внесків визначено абзацом першим частини третьої статті 17 Закону та пунктом 5.6 Інструкції: один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді даної справи встановлено, що підприємство за період, який враховано при нарахуванні пені, не сплатило жодного страхового внеску.

Проте суд першої інстанції дав неправильну юридичну оцінку цій обставині, вважаючи її, по суті, за таку, що звільняє страхувальника (відповідача) від відповідальності у вигляді пені за несплату внесків до Фонду. В свою чергу, апеляційний господарський суд, не погодившись з висновками місцевого суду щодо відмови в стягненні пені, обґрунтовано змінив його рішення та правомірно задовольнив позов у повному обсязі.

Що ж до посилання відповідача в касаційній скарзі на пункт 15.2 статті 15 Закону N 2181, то він в даному випадку не підлягає застосуванню, оскільки частиною другою статті 38 Закону N 1533 передбачено, що строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України постанову апеляційного господарського суду залишив без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

5. Дія Закону України від 21.12.2000 N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" поширюється на списання безнадійного боргу зі сплати страхових внесків, який виник внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Сільськогосподарське підприємство звернулося до господарського суду області з позовом, в якому просило спонукати районний центр зайнятості звернутися до державної податкової інспекції з відповідними документами для прийняття рішення про списання безнадійного податкового боргу зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, який виник станом на 15.04.2003.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено. Судове рішення мотивовано: виконанням сільськогосподарським підприємством процедури порушення клопотання про підготовку документів на списання безнадійного боргу з дотриманням вимог Закону України від 21.12.2000 N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181) та Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 14.03.2001 N 103 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.01.2002 за N 16/6304 (далі - Порядок); наявністю у позивача станом на 01.04.2003 заборгованості зі сплати страхових внесків у сумі 49084,22 грн., яка виникла внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого суду зі справи скасовано та в задоволенні позову відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано посиланням на те, що дія Закону N 2181 не поширюється на списання заборгованості зі сплати страхових внесків, а також тим, що борг у сумі 25973,88 грн. виник за період з січня 1999 року по 01 січня 2002 року внаслідок невиконання позивачем обов'язку зі сплати страхових внесків і не пов'язаний із дією форс-мажорних обставин.

Сільськогосподарське підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Своє прохання скаржник мотивував невідповідністю постанови апеляційного господарського суду нормам матеріального права, оскільки вважав, що дія Закону N 2181 поширюється на списання безнадійного боргу зі сплати страхових внесків, який виник внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Відповідно до преамбули Закону N 2181 (із змінами, внесеними згідно з Законом України від 20.02.2003 N 550-IV цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), включаючи збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами.

Законом України від 20.02.2003 N 550-IV "Про внесення змін до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" до числа контролюючих органів віднесено органи фондів загальнообов'язкового соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом (підпункт 2.1.3 пункту 2.1 статті 2 Закону N 2181.

З огляду на викладене після набрання чинності зазначеним Законом України від 20.02.2003 N 550-IV, тобто після 26.03.2003, не сплачені в строк страхові внески до фондів загальнообов'язкового соціального страхування підпадають під ознаки податкового боргу в розумінні пункту 1.3 статті 1 Закону N 2181, а на погашення зобов'язань зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування поширюється дія Закону N 2181.

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що дія Закону N 2181 не поширюється на списання заборгованості зі сплати страхових внесків та неправильно застосував норми матеріального права, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в позові.

Разом з тим, підпунктом 18.2.3 пункту 18.2 статті 18 Закону N 2181 та підпунктом 1.5 пункту 1 Порядку списання безнадійного податкового боргу віднесено до виключної компетенції податкових органів.

Згідно з підпунктом 3.4 пункту 3 Порядку під терміном "безнадійний" податковий борг" слід розуміти податковий борг юридичних або фізичних осіб, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорні обставини, наприклад стихія, дія суспільного ворога, оголошена та неоголошена війна, загроза війни, терористичний акт, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, громадська демонстрація, блискавка, пожежа, буря, повінь, землетрус, нагромадження снігу або ожеледь, вибух тощо), тобто не з вини платника податків, які неможливо попередити своїми заходами за умови, що дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання податкових зобов'язань. Такий факт непереборної сили підтверджується, зокрема Торгово-промисловою палатою України - щодо настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України.

Підпунктом 4.2 пункту 4 Порядку (з урахуванням змін, внесених наказом Державної податкової адміністрації від 03.11.2004 N 629 встановлено, що днем виникнення безнадійного податкового боргу у випадку дії обставин непереборної сили вважається наступний день за граничним терміном погашення податкових зобов'язань за період, на який припадає дата, вказана в документі, що засвідчує факт непереборної сили.

Відповідно до підпункту 5.1 пункту 5 Порядку у випадках, передбачених підпунктом 3.4 цього Порядку, платник податків звертається до контролюючого органу за місцем обліку безнадійного податкового боргу або за місцем своєї реєстрації (якщо контролюючим є податковий орган) з письмовою заявою, в якій зазначаються суми податків, зборів, інших платежів, які просить списати. До заяви обов'язково додається будь-який з документів, зазначених у пункті 3 цього Порядку, який підтверджує, що податковий борг вважається безнадійним.

Згідно з підпунктом 5.2 пункту 5 Порядку за результатами розгляду відповідних документів з метою списання безнадійного податкового боргу контролюючі органи регіонального рівня (якщо контролюючий не є податковим) звертаються до податкового органу за місцем реєстрації платника податків або за місцем обліку такого податкового боргу. До звернення додаються:

- довідка про наявність безнадійного податкового боргу, яку оформлено на бланку відповідного контролюючого органу за формою згідно з додатком 1; у довідці обов'язково вказується дата виникнення безнадійного податкового боргу;

- копії документів, згідно з якими податковий борг визнано безнадійним.

Отже, чинне законодавство встановлює певну послідовність дій контролюючого органу, спрямованих на списання заборгованості.

У розгляді даного позову попередніми судовими інстанціями не було з'ясовано причину, з якої відповідачем не виконано вимог позивача: чи приймалося рішення про відмову (якщо так, то з яких підстав), або мала місце бездіяльність контролюючого органу. Водночас вже встановлені відповідні причини мали бути перевірені на предмет правомірності дій районного центру зайнятості.

Від цього залежить як визнання прав позивача порушеними, так і обрання способу їх захисту.

Зокрема, встановивши, що зверненню контролюючого органу до органу податкового з приводу списання податкової заборгованості передує прийняття рішення контролюючим органом про дату виникнення безнадійного боргу та його розмір, суду належало розглянути питання про спонукання відповідача до вчинення дій щодо розгляду звернення позивача з приводу списання безнадійного боргу.

Також не було досліджено попередніми судовими інстанціями й питання щодо часу (періоду) виникнення боргу зі сплати страхових внесків (на списанні якого наполягає позивач) та його розміру.

За таких обставин попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.