Перший сенат Конституційного Суду України у складі:

Кривенка Віктора Васильовича - головуючого,

Грищук Оксани Вікторівни,

Кичуна Віктора Івановича - доповідача,

Колісника Віктора Павловича,

Олійник Алли Сергіївни,

Петришина Олександра Віталійовича - доповідача,

Совгирі Ольги Володимирівни,

Філюка Петра Тодосьовича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними скаргами Тимошенкової Оксани Василівни, Тимошенкова Володимира Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу шостого пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX (Відомості Верховної Ради України, 2019 р., № 42, ст. 238).

Заслухавши суддів-доповідачів Кичуна В.І., Петришина О.В. та дослідивши матеріали справи,

1. Суб’єкти права на конституційну скаргу - Тимошенкова О.В., Тимошенков В.І. - звернулися до Конституційного Суду України з клопотаннями перевірити на відповідність частині першій статті 8, частинам другій, третій статті 22, частинам першій, другій статті 24, частинам першій, другій, шостій статті 43 Конституції України (конституційність) абзац шостий пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX (далі - Закон № 113).

Згідно з абзацом шостим пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113 "перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту".

1.1. Зі змісту конституційних скарг та долучених до них матеріалів убачається, що Тимошенкову О.В., Тимошенкова В.І. звільнено з посад прокурорів у період їх тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному).

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вважає, що предметом конституційного контролю в цій справі є окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113 щодо дотримання конституційних прав та гарантій суб’єктів права на конституційну скаргу у разі звільнення в період їх тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному).

2. Вирішуючи порушене в конституційних скаргах питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення абзацу шостого пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113, Конституційний Суд України виходить із такого.

2.1. За Основним Законом УкраїниУкраїна є правова держава (стаття 1); людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 ); Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 ); конституційні права і свободи гарантовані й не можуть бути скасовані (частина друга статті 22 ); при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 ).

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб; громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення (частини перша, друга, шоста).

2.2. Конституційний Суд України, розглядаючи питання захисту трудових прав та гарантій працівників у період їх тимчасової непрацездатності, у Рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019 зазначив таке:

- "Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов’язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці" ( абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

- "громадяни мають право на соціальний захист, зокрема у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, тому для забезпечення конституційного права кожного на працю, встановленого статтею 43 Основного Закону України, повинні бути закріплені певні гарантії, а саме заборона на звільнення працівника з ініціативи власника в період тимчасової непрацездатності такого працівника" ( абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вважає, що наведені юридичні позиції є релевантними та застосовними у цій справі.

2.3. Відповідно до Конституції України засади регулювання праці визначають лише закони України (пункт 6 частини першої статті 92 ).

Загальні правові засади і гарантії здійснення громадянами України трудових правовідносин визначено в Кодексі законів про працю України (далі - Кодекс).

Згідно з першим реченням частини третьої статті 40 Кодексу не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (друге речення частини третьої статті 40 Кодексу).

Із наведеного випливає, що Кодексом установлено заборону на звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період тимчасової непрацездатності працівника; також закріплено вичерпний перелік випадків, коли звільнення в зазначений період є можливим.

Конституційний Суд України зауважує, що встановлена Кодексом гарантія від звільнення в період тимчасової непрацездатності поширюється лише на випадки звільнення з ініціативи роботодавця, коли згоду або волевиявлення працівника не вимагають.

2.4. Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, свого житла і кореспонденції.

За частинами першою, шостою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення. Ці положення Основного Закону України кореспондуються з міжнародними зобов’язаннями України в соціальній сфері, що їх містять, зокрема, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights ) (далі - Пакт) та Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 року (European Social Charter (revised) [ратифікована Законом України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" від 14 вересня 2006 року № 137-V] (далі - Хартія).

Згідно зі статтею 6 Пакту держави, які беруть участь у Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини мати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права (пункт 1); заходи, яких повинні вжити держави - учасниці Пакту задля повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини (пункт 2).

Хартія передбачає, що для забезпечення дієвого здійснення права на працю сторони зобов’язуються:

- визнати одними зі своїх першочергових цілей та обов’язків досягнення й підтримання якомога вищого та стабільного рівня зайнятості задля звершення повної зайнятості;

- дієво захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирав;

- створювати або підтримувати безкоштовні служби зайнятості для всіх працівників;

- забезпечувати або заохочувати відповідну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію (стаття 1).

Для забезпечення дієвого здійснення права працівників на захист у разі припинення трудових відносин сторони зобов’язані визнавати:

- право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин, пов’язаних з їхніми здібностями чи поведінкою або виробничими потребами підприємства, установи чи служби;

- право працівників, трудові відносини з якими припинено без поважної причини, на достатню компенсацію або іншу відповідну допомогу.

Для цього сторони зобов’язані забезпечити, щоб працівник, який вважає, що його трудові відносини були припинені без поважної причини, мав право на оскарження в безсторонньому органі (стаття 24 Хартії).

Відповідно до статті 24 додатку до Хартії терміни "звільнення" та "звільнений" означають розірвання трудових відносин з ініціативи роботодавця ( пункт 1 ); не вважають поважними причинами для звільнення, зокрема, тимчасову відсутність на роботі у зв’язку із захворюванням або травмою ( підпункт "f" пункту 3).

За Конвенцією Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року (Termination of Employment Convention ) (ратифікована Постановою Верховної Ради України "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця" від 4 лютого 1994 року № 3933-XII), яка поширюється на всі галузі економічної діяльності та на всіх осіб, які працюють за наймом (пункт 1 статті 2), трудові відносини з працівниками не припиняють, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного зі здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби (стаття 4); не є, зокрема, поважною підставою для припинення трудових відносин такі причини, як відсутність на роботі в період перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами (пункт "є" статті 5), тимчасова відсутність на роботі у зв’язку з хворобою або травмою (пункт 1 статті 6); трудові відносини з працівником не припиняють із причин, пов’язаних з його поведінкою або роботою, доти, доки йому не нададуть можливість захищатись у зв’язку з висунутими проти нього звинуваченнями, крім випадків, коли від роботодавця не можна обґрунтовано чекати надання працівникові такої можливості (стаття 7).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що міжнародні стандарти захисту трудових прав працівників містять застереження щодо використання тимчасової непрацездатності як підстави для звільнення.

3. Частиною першою статті 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку.

Наведені конституційні приписи покладають на прокуратуру низку конституційно значущих функцій, що, у взаємозв’язку з приписами частини другої статті 131-1 Конституції України, зумовило потребу врегулювання відповідних питань законом.

У цьому аспекті Конституційний Суд України зауважує, що відповідно до Бордоської декларації "Судді та прокурори в демократичному суспільстві", що її 8 грудня 2009 року ухвалили спільно Консультативна Рада європейських суддів [Висновок № 12(2009)] і Консультативна Рада європейських прокурорів [Висновок № 4(2009)], "статус прокурорів має бути гарантований приписами права якомога вищого рівня" (§ 6); "для забезпечення незалежного статусу прокурорів потрібно, щоб їх призначення, просування по службі, гарантії перебування на посаді, включно з можливістю переведення, здійснювалися лише на підставі закону або за їхньою згодою" (абзац третій § 8).

Згідно з Рекомендацією Rec(2000)19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленою на його 724-му засіданні 6 жовтня 2000 року, "у країнах, у яких прокуратура є незалежною від уряду, держава має вжити дієвих заходів для того, щоб гарантувати визначення нормами права суті й обсягу незалежності прокуратури" (пункт 14).

3.1. Ухваливши Закон № 113, Верховна Рада України розпочала кадрове перезавантаження органів прокуратури у спосіб атестації чинних прокурорів та надання можливості тим, хто бажає, на конкурсних засадах обійняти посаду прокурора в будь-якому органі прокуратури.

За частиною третьою статті 16 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697) прокурора призначають на посаду безстроково та можуть звільнити з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, визначених законом. Питання звільнення прокурора з посади, припинення та зупинення його повноважень на посаді врегульовано розділом VII "Звільнення прокурора з посади, припинення, зупинення його повноважень на посаді" Закону № 1697.

Водночас у пункті 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113 визначено додаткові підстави для звільнення прокурорів і в такий спосіб запроваджено нормативне регулювання порядку звільнення, відмінне від установленого розділом VII "Звільнення прокурора з посади, припинення, зупинення його повноважень на посаді" Закону № 1697 (lех specialis ).

Унаслідок цього виникла ситуація, за якої на прокурорів, яких звільняли з посад на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697, поширювалися гарантії щодо заборони звільнення в період тимчасової непрацездатності, а інших прокурорів звільняли під час перебування на лікарняному через тимчасову непрацездатність на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 у разі настання однієї з обставин, визначених у пункті 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113. Таке нормативне регулювання не узгоджується із законодавчими положеннями щодо єдиного правового статусу прокурорів та допускає неоднакове застосування спеціальних гарантій щодо звільнення прокурорів у період їх тимчасової непрацездатності.

Конституційний Суд України зауважує, що звільнення прокурора з посади можливе лише за наявності правомірних підстав, визначених законом, що регулює його статус. У разі звільнення з посади на прокурора поширюються лише ті загальні гарантії трудового законодавства (lех generalis ), що не охоплені нормами спеціального закону (lех specialis ). Оскільки спеціальний закон не встановлює жодних винятків щодо звільнення прокурорів із посад у період їх тимчасової непрацездатності, то в разі звільнення таких осіб слід дотримуватись імперативної заборони на звільнення в період тимчасової непрацездатності, яка є складовою конституційного права кожного на працю та збереження робочого місця в особливий період (перебування на лікарняному).