Другий сенат Конституційного Суду України у складі:

Головатий Сергій Петрович (голова засідання),

Городовенко Віктор Валентинович,

Лемак Василь Васильович,

Мойсик Володимир Романович (доповідач),

Первомайський Олег Олексійович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Приватного підприємства "Генеральний будівельний менеджмент" про відповідність Конституції України (конституційність) пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Мойсика В.Р. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Президент України Зеленський В.О., Голова Верховної Ради України Стефанчук Р.О., Прем’єр-міністр України Шмигаль Д.А., Міністр юстиції України Малюська Д.Л., Голова Верховного Суду Кравченко С.І., науковці: Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - завідувач кафедри цивільної юстиції та адвокатури, доктор юридичних наук, професор Гусаров К.В., Київського національного університету імені Тараса Шевченка - асистент кафедри економічного права та економічного судочинства, кандидат юридичних наук Худенко О.О.,

1. Приватне підприємство "Генеральний будівельний менеджмент" (далі - Підприємство) звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити пункт 2 частини другої, частину третю статті 321 Господарського процесуального кодексу України (далі - Кодекс) на відповідність частині другій статті 3, статті 8, частині першій статті 9, частині третій статті 22, частині першій статті 55, частині першій статті 64 Конституції України (конституційність).

За пунктом 2 частини другої статті 321 Кодексу заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана "з підстав, визначених пунктами 2, 3 частини другої та частиною третьою статті 320 цього Кодексу, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили".

Згідно з частиною третьою статті 321 Кодексу "строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені".

1.1. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.

У листопаді 2005 року Підприємство звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання договору купівлі-продажу від 2 грудня 2004 року укладеним. Рішенням від 20 грудня 2005 року цей суд задовольнив позов Підприємства.

Одеський апеляційний господарський суд постановою від 23 червня 2008 року скасував рішення Господарського суду Одеської області від 20 грудня 2005 року та припинив провадження у справі № 22-23/321-05-10190 у зв’язку з непідвідомчістю справи господарському суду.

Вищий господарський суд України постановою від 23 жовтня 2008 року рішення Господарського суду Одеської області від 20 грудня 2005 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 червня 2008 року скасував, а справу передав на новий розгляд до Господарського суду Одеської області в іншому його складі. Верховний Суд України ухвалою від 15 січня 2009 року відмовив Підприємству у відкритті провадження щодо перегляду постанови Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2008 року.

У лютому 2009 року Підприємство звернулося до Європейського суду з прав людини із заявою про порушення державою Україна пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

За час провадження у Європейському суді з прав людини національні суди ухвалили низку рішень не на користь Підприємства. Зокрема, за результатами нового розгляду справи № 22-23/321-05-10190 Господарський суд Одеської області рішенням від 15 червня 2009 року, залишеним без зміни постановами Одеського апеляційного господарського суду від 25 серпня 2009 року та Вищого господарського суду України від 17 грудня 2009 року, відмовив у задоволенні позову Підприємства. Верховний Суд України 11 березня 2010 року відмовив Підприємству у відкритті провадження щодо перегляду вказаних судових рішень.

Європейський суд із прав людини встановив порушення права Підприємства щодо справедливого судового розгляду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції [ рішення у справі Генеральний будівельний менеджмент проти України / Generalnyy Budivelnyy Menedzhment v. Ukraine від 22 вересня 2022 року (заява № 11925/09), § 31].

У грудні 2022 року Підприємство на підставі зазначеного рішення Європейського суду з прав людини звернулося до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень, ухвалених судами у справі № 22-23/321-05-10190.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 грудня 2022 року, керуючись, зокрема, приписами статті 321 Кодексу, відмовила у відкритті провадження за вказаною заявою Підприємства.

1.2. Підприємство наголошує, що внаслідок застосування судом пункту 2 частини другої,частини третьої статті 321 Кодексу порушено його право на доступ до суду, гарантоване статтею 55 Конституції України.

На думку Підприємства, застосування судом оспорюваних приписів Кодексу призвело до "звуження права на судовий захист", "порушення принципу юридичної визначеності та принципу справедливого судового розгляду як складових частин принципу верховенства права".

У конституційній скарзі зазначено також, що "встановлене оскаржуваними положеннями ГПК України обмеження десятирічним строком унеможливлює дієву, ефективну реалізацію права на звернення до суду для захисту своїх прав після ухвалення рішення ЄСПЛ, в якому встановлено порушення права на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції, оскільки встановлює додаткові обтяження, які фактично перешкоджають здійсненню цього права і за неможливості поновлення десятирічного строку - призводять до нівелювання самої його суті <…> має наслідком обмеження його права на звернення до суду та створює суттєві перешкоди у його реалізації", "гарантоване Конституцією України право на судовий захист та деталізоване у статтях 320-325 ГПК України право на перегляд судових рішень після постановлення рішення ЄСПЛ, яким установлено порушення Україною своїх зобов’язань у справі" проігноровано.

1.3. Голова Верховної Ради України у письмовому поясненні, зокрема, наголосив:

- "у контексті встановлення відповідності зазначених положень ГПК України частині другій статті 55 Конституції України у взаємозв’язку із статтею 64 Конституції України доцільно звернути увагу, що як свідчить позиція ЄСПЛ, основною складовою права на суд є право на доступ, у тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Іншими словами, право на доступ до суду гарантує можливість осіб вільно і без перешкод, на рівних умовах використати цей інститут для забезпечення своїх прав і законних інтересів";

- "передбачені пунктом 2 частини другої та частиною третьою статті 321 ГПК України положення щодо подання заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов’язань в обмежений законом строк, який у свою чергу, не може бути поновлений, певним чином обмежують право зацікавлених осіб на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України.

Однак у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на суд, одним із аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави";

- "положення пункту 2 частини другої та частини третьої статті 321 ГПК України, якими передбачено обмеження щодо перегляду судових рішень після ухвалення рішення ЄСПЛ у справі десятирічним строком з дня набрання законної сили судовим рішенням, яке необхідно переглянути, та неможливість поновлення такого строку можуть перешкодити реалізації права на доступ до суду, зокрема, за виключними обставинами, передбаченими пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України. Разом з тим, у разі скасування процесуального строку може виникнути невизначеність у судовому процесі, яка може призвести до порушення принципу верховенства права".

2. Дослідивши зміст конституційної скарги, Конституційний Суд України встановив, що вона містить доводи щодо невідповідності Конституції України оспорюваних приписів статті 321 Кодексу лише в тім, що вони унеможливлюють подання заяв про перегляд судового рішення за такою виключною обставиною, як "встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом" після "десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили" ( пункт 2 частини другої) та поновлення судом строку на подання заяви про перегляд судового рішення ( частина третя).

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що предметом конституційного контролю в цій справі є пункт 2 частини другої та частина третя статті 321 Кодексу в тім, що вони унеможливлюють подання на підставі рішення Європейського суду з прав людини заяви про перегляд судового рішення, ухваленого національним судом, після десяти років із дня набрання останнім законної сили та поновлення судом зазначеного десятирічного строку на подання заяви про перегляд судового рішення, ухваленого національним судом.

3. Розв’язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить із такого.

3.1. Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 ).

За статтею 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права ( частина перша ); Конституція України має найвищу юридичну силу, закони "приймаються на її основі і повинні відповідати їй" ( частина друга).

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.

За статтею 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищає суд ( частина перша ); кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна ( частина п’ята).

3.2. Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є значущими і для цієї справи:

- "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003);

- "конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи <…> має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості" ( абзац першийпункту 5 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004);

- "додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) є надважливим для забезпечення поваги до суду, його рішень та дієвості всієї системи правосуддя в державі, керованій правовладдям" [ абзац перший підпункту 7.7 пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023].

У Рішенні від 6 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 Конституційний Суд України зазначив: "Приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист" (перше, друге речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини); "право на судовий захист гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України та охоплює не лише право на звернення до суду, а й можливість реалізації цього права без обмежень чи перепон" ( абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини); "зміст права на судовий захист, установленого частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати, серед іншого, з урахуванням змісту права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції <…> та витлумаченого Європейським судом із прав людини" ( абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України наголосив, що "з принципу "верховенства права" (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в частині першій статті 55 Конституції України <…> випливає обов’язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, зокрема в ділянці судового захисту прав і свобод особи у сфері відносин за публічним правом. Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб" [ абзац третій підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 березня 2023 року № 2-р(II)/2023].

3.3. Конвенцію ратифіковано Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Конвенцію було укладено для додержання державами - членами Ради Європи основоположних прав і свобод людини.

За статтею 46 Конвенції держави-учасниці зобов’язані виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

3.4. Європейський суд із прав людини зазначив, що "одним із засадничих аспектів правовладдя є принцип юридичної визначеності, який встановлює дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень, згідно з яким жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного і обов’ язкового судового рішення лише для проведення повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі; відступи від цього принципу виправдані, тільки якщо вони потрібні в обставинах суттєвого та переконливого характеру" [ рішення у справі Устименко проти України / Ustimenko v. Ukraine від 29 жовтня 2015 року (заява № 32053/13), § 46].

3.5. Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді про правовладдя, ухваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року [CDL-AD(2011)003rev], зазначила, що "юридична визначеність вимагає додержання принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні оспорюватись. Цей принцип також вимагає виконання остаточних рішень судів <...>. Системи, що допускають скасування остаточних рішень без переконливих підстав з публічного інтересу та дозволяють невизначеність у часі, є несумісними з принципом юридичної визначеності" (§ 46).