Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Генеральний будівельний менеджмент" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 16 лютого 2009 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське приватне підприємство "Генеральний будівельний менеджмент" (далі - підприємство-заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на стверджуване порушення прав підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції внаслідок перегляду двох остаточних рішень, ухвалених на його користь, та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 червня 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди скасували два остаточні рішення, ухвалені на його користь, після закінчення строку для подання апеляційної скарги, порушивши принцип юридичної визначеності.

2. Підприємство-заявник було зареєстровано у м. Одесі. В Суді його представляли п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 02 грудня 2004 року підприємство-заявник уклало договір купівлі-продажу (далі - договір) з Одеською обласною спілкою споживчих товариств (далі - спілка), згідно з яким спілка мала передати підприємству-заявнику право власності на її дочірнє підприємство "Б." як на цілісний майновий комплекс. Договір мав бути нотаріально посвідчений протягом одного року з моменту його підписання.

6. 09 грудня 2004 року обидві сторони підписали акт приймання-передачі, який передбачав згідно з договором передачу спілкою підприємству-заявнику десяти визначених житлових будинків та однієї прибудови (далі - житлові будинки).

A. Остаточне рішення від 20 грудня 2005 року

7. У листопаді 2005 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду Одеської області (далі - господарський суд) з позовом про визнання договору дійсним на тій підставі, що сторони виконали свої зобов’язання за ним, тоді як спілка ухилилася від його нотаріального посвідчення. У відповідь спілка погодилась з позовними вимогами підприємства-заявника.

8. Остаточним рішенням від 20 грудня 2005 року господарський суд визнав договір дійсним на підставі статті 220 Цивільного кодексу України, встановивши, inter alia, що продавець-1 передав, а покупець прийняв оборотні активи, що було відображено в акті приймання-передачі активів (див. пункт 6). На підставі цього рішення у жовтні 2006 року міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості зареєструвало право власності підприємства-заявника на дев’ять житлових будинків.

_________

-1Виправлено 14 жовтня 2022 року: слово було "покупець".

B. Заява про перегляд остаточного рішення від 20 грудня 2005 року за нововиявленими обставинами

9. 29 січня 2007 року господарський суд відмовив спілці у прийнятті до розгляду заяви від 02 листопада 2006 року про перегляд остаточного рішення від 20 грудня 2005 року, як стверджувалося, за нововиявленими обставинами. Суд встановив, що факт, на який посилалася спілка, був їй відомий, але вона не вказувала про нього раніше. 15 травня 2007 року Одеський апеляційний господарський суд (далі - апеляційний суд) залишив цю ухвалу без змін.

C. Ухвала про роз’яснення рішення суду

10. 25 червня 2007 року господарський суд задовольнив заяву спілки про роз’яснення остаточного рішення від 20 грудня 2005 року. Суд роз’яснив, що підприємство-заявник набув право власності на десять житлових будинків (далі - ухвала про роз’яснення рішення суду). Апеляційний суд відмовив спілці у прийнятті до розгляду апеляційної скарги, оскільки ухвала про роз’яснення рішення суду оскарженню не підлягала.

D. Поновлення строку для подання апеляційної скарги на остаточне рішення від 20 грудня 2005 року та новий розгляд справи

11. 17 жовтня 2007 року спілка подала апеляційну скаргу на "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду" та заявила клопотання про поновлення строку для подання апеляційної скарги.

12. 22 жовтня 2007 року апеляційний суд поновив строк для подання апеляційної скарги, визнавши причини клопотання поважними.

13. 23 червня 2008 року суд частково задовольнив апеляційну скаргу, скасував "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду", і припинив провадження по справі у зв’язку з непідвідомчістю справи господарському суду, оскільки фізичні особи-власники квартир у житлових будинках мали долучитися до провадження. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу, в якій просило Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) скасувати постанову апеляційного суду та залишити без змін остаточне рішення від 20 грудня 2005 року.

14. Постановою від 23 жовтня 2008 року ВГСУ відмовив у задоволенні позовних вимог, викладених у касаційній скарзі підприємства-заявника. Проте він встановив, що апеляційний суд не міг переглядати "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду", оскільки ухвала про роз’яснення рішення суду не була актом правосуддя, а лише роз’яснювала зміст рішення від 20 грудня 2005 року. Таким чином, суд дійшов висновку, що апеляційний суд незаконно поновив строк для подання апеляційної скарги. Водночас суд встановив, що остаточне рішення від 20 грудня 2005 року не могло вважатися законним і обґрунтованим. Він встановив, що господарський суд неправильно застосував частину другу статті 220 Цивільного кодексу України, оскільки не було встановлено сторін договору, його предмет, відповідність змісту договору вимогам чинного законодавства, причину, через яку договір не був посвідчений нотаріально. ВГСУ скасував остаточне рішення від 20 грудня 2005 року і постанову від 23 червня 2008 року, направивши справу до господарського суду на новий розгляд. Підприємство-заявник безуспішно зверталося до Верховного Суду України про перегляд цієї постанови.

15. 15 червня 2009 року господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог підприємства-заявника та визнав договір недійсним, встановивши недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору. Господарський суд також посилався на своє рішення від 15 червня 2007 року у справі № 9/69-07-1394 (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку "Високий"), в якому було визнано недійсним договірне зобов’язання щодо передачі житлового фонду спілки, передбачене договором від 02 грудня 2004 року.

16. Ухвалами від 25 серпня та 17 грудня 2009 року апеляційний суд та ВГСУ відповідно залишали це рішення господарського суду без змін. 11 березня 2010 року Верховний Суд України відмовив підприємству-заявнику у порушенні провадження з перегляду цих рішень у касаційному порядку.

17. 21 вересня 2011 року підприємство-заявник подало до Суду окрему заяву, в якій містилися нові факти та скарги стосовно одного з житлових будинків (далі - спірна будівля) (див. пункт 6).

A. Остаточне рішення від 10 березня 2006 року

18. 10 березня 2006 року господарський суд задовольнив позовні вимоги підприємства-заявника (далі - остаточне рішення від 10 березня 2006 року), визнав його власником спірної будівлі та зобов’язав спілку передати її підприємству-заявнику згідно з актом, зазначеним у пункті 6.

B. Продовження строку для подання апеляційної скарги на остаточне рішення від 10 березня 2006 року

19. Після невдалої спроби пана Ж. домогтися перегляду остаточного рішення від 10 березня 2006 року за нововиявленими обставинами, 04 листопада 2010 року апеляційний суд задовольнив скаргу пані Ж., його колишньої дружини, про поновлення строку для подання апеляційної скарги на це рішення.

20. 23 листопада 2010 року цей суд скасував остаточне рішення від 10 березня 2006 року та встановив, що підприємство-заявник не мало права власності на спірну будівлю. При цьому він посилався на обидва рішення, зазначені в пункті 15, і дійшов висновку, що принцип юридичної визначеності дозволяв переглядати судові рішення з метою виправлення суттєвих помилок, як у цій справі. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Воно не надало копію цього документа Суду.

21. 21 березня 2011 року ВГСУ залишив постанову апеляційного суду без змін. Хоча він зазначив у загальних формулюваннях, що підприємство-заявник скаржилося на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, ВГСУ не розглядав питання res judicata стосовно остаточного рішення від 10 березня 2006 року.

22. Частиною другою статті 220 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачено, що суд може визнати договір дійсним, якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору, відбулося повне або часткове виконання їхніх зобов’язань за договором, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У цьому випадку нотаріальне посвідчення договору більше не вимагалося.