До Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України надійшло рішення Ради суддів України із проханням вивчити питання та висловити правову позицію щодо порядку внесення та виключення відомостей із Єдиного реєстру досудових розслідувань стосовно суддів за заявами громадян, які не погоджуються із судовими рішеннями за наслідками розгляду справ за їхньої участі. Цьому передувало звернення суддів Євпаторійського міського суду АР Крим від 25 лютого 2013 р.

У зверненні суддів зазначається, що 24 січня 2013 р. прокуратура м. Євпаторії АР Крим почала досудове розслідування за скаргами З.О.Є. про вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, суддями Євпаторійського міського суду Ш.О.М. і З.І.О. під час розгляду справ за процесуальним зверненням Б.І.В.:

під головуванням судді Ш. О. М. розглядалася скарга про притягнення до кримінальної відповідальності в порядку ст. 27 КПК 1960 р. З.О.Є. за ст. 356 КК України (26 липня 2012 р. постановою судді скаргу Б.І.В. залишено без розгляду);

суддею З.І.О. розглядався позов про стягнення матеріальної та моральної шкоди із З.О.Є. (26 жовтня 2012 р. позов задоволено частково і стягнуто із З.О.Є. 6047 грн. та 1000 грн. матеріальної та моральної шкоди відповідно).

Зазначені судові рішення набрали законної сили.

Під час досудового розслідування з прокуратури м. Євпаторії до Євпаторійського міського суду надсилалися вимоги про надання відомостей конфіденційного характеру щодо суддів та інших працівників суду; подавалися клопотання про зобов'язання голови Євпаторійського міського суду Л.А.І. надати доступ до особових справ суддів та працівників Євпаторійського міського суду; проводився допит працівників суду (керівника та заступника керівника апарату, помічників суддів і секретарів судових засідань), зокрема помічник судді М.Ю.М. допитувалась на робочому місті у робочий час без відома й дозволу голови суду.

25 лютого 2013 р. секретар судового засідання Н.Л. звернулася з доповідною запискою до голови суду у зв'язку з тим, що слідчий П.О.Р. намагався допитати її як свідка на робочому місці.

У зверненні до Ради суддів загальних судів та Ради суддів України судді Євпаторійського міського суду вважають, що положення ч. 1 ст. 214 КПК 2012 р. зобов'язують слідчого, прокурора невідкладно, але не пізніше 24-х годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування тільки таку заяву або повідомлення, які містять ознаки кримінального правопорушення, а не будь-які інші.

Такий обов'язок слідчого і прокурора визначено ч. 1 ст. 2 КК, оскільки підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

На думку суддів, підставами вважати заяву чи повідомлення саме про вчинення злочину є наявність в таких заявах або повідомленнях об'єктивних даних, які дійсно свідчать про ознаки злочину, що підтверджують реальність конкретної події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину).

Якщо у заявах чи повідомленнях таких даних немає, як, наприклад, у скаргах З.О.Є., то вони не можуть вважатися такими, які мають бути обов'язково внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань і щодо них не повинно проводитися досудове розслідування.

Вважають, що безпідставно ініційованим досудовим розслідуванням було порушено гарантію недоторканності суддів і їх незалежності у виконанні професійних обов'язків, спроба втручання у здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Вирішуючи порушене у зверненні Ради суддів України та суддів Євпаторійського міського суду АР Крим питання, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною 2 ст. 126 Конституції України визначено гарантії незалежності і недоторканності суддів, згідно з якими вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, що означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків чи схилити їх до винесення неправосудного рішення. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 (справа про фінансування судів), від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), від 1 грудня 2004 р. № 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), від 18 червня 2007 р. № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів), від 22 травня 2008 р. № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України), від 3 червня 2013 р. № 3-рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) послідовно підтвердив викладені ним правові позиції щодо гарантій незалежності суддів з урахуванням міжнародних стандартів, закріплених у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., ратифікованій Верховною Радою України 17 липня 1997 р., та в низці інших міжнародних документів, а саме: "Основні принципи незалежності судових органів", ухвалені резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 р. та 40/146 від 13 грудня 1985 р. Генеральної Асамблеї ООН, "Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів", затверджені 24 травня 1989 р. Резолюцією 1989/60 Економічної і Соціальної Ради ООН, Європейська хартія "Про статус суддів" від 10 липня 1998 р., Рекомендації № (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість та роль суддів" від 13 жовтня 1994 р. та інших.

Зокрема, у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України "Про статус суддів" (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 Конституційний Суд України визначив, що "недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом". Відповідно до положення ч. 1 ст. 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків не обмежується визначеною у ч. 3 цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Разом з тим відповідно до положення ч. 1 цієї статті Конституції України недоторканність суддів як гарантія їхньої незалежності у виконанні професійних обов'язків може не обмежуватися обсягом, визначеним у ч. 3 статті 126 Конституції України.

Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суд/дів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

Згідно з положенням ч. 2 ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Це стосується і визначеного ст. 55 Конституції України права на судовий захист. Зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист (п.п. 1.2, 1.3, 4.2, 4.3). Аналогічні роз'яснення змісту гарантій незалежності й недоторканності суддів надано у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" від 13 червня 2007 р.

Так, до 21 листопада 2012 р. КПК 1960 р. визначав процедуру досудового слідства у справах щодо суддів (тобто у справах публічного чи приватно-публічного обвинувачення), яке розпочиналося з порушення кримінальної справи відповідно до приводів і підстав, які були передбачені ст. 94 КПК 1960 р., тобто заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян, які містили достатні дані, що вказували на наявність ознак злочину, або безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Заявники про злочин попереджалися про відповідальність за неправдивий донос і у зв'язку з цим від них відбирали відповідну підписку.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) винести постанову про порушення кримінальної справи щодо судді мав право лише Генеральний прокурор України або його заступник.

Відповідно до вимог статей 97 і 98 КПК 1960 р. прийняття заяв і повідомлень про злочини було обов'язковим і не пізніше триденного строку після їх отримання зазначені у ч. 3 ст. 48 Закону № 2453-VI посадові особи, за наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 КПК 1960 р., зобов'язані були щодо судді порушити кримінальну справу або відмовити в її порушенні чи направити заяву або повідомлення за належністю.

Коли необхідно було перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснювалася в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.

Після порушення справи Генеральний прокурор України або його заступник направляв справу для провадження досудового слідства.

Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (далі - КПК 2012 р.), який набрав чинності з 21 листопада 2012 року, законодавцем змінено початок кримінального провадження: досудове розслідування - перша стадія кримінального провадження - починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, не містить визначення поняття "приводів і підстав" до початку кримінального провадження і за їх наявності винесення постанови про порушення кримінальної справи, як це передбачалось статтями 94, 97 - 98 КПК 1960 р.