- Правова система ipLex360
- Законодавство
- Резолюція
Резолюція 47/33 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року
"Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення"
Генеральна Асамблея,
беручи до уваги, що у відповідності до принципів, проголошених у
Статуті Організації Об'єднаних Націй та в інших міжнародних документах, визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості і загального миру,
враховуючи зобов'язання держав, взяті ними у відповідності до Статуту, зокрема до статті 55, сприяти загальному поважанню і дотриманню прав людини і основних свобод,
будучи дуже стурбованою тим, що в багатьох країнах бувають випадки насильницьких зникнень, які часто мають безперервний характер у тому розумінні, що особи арештовуються, затримуються чи викрадаються проти їхньої волі чи якимось іншим чином позбавляються волі посадовими особами різних ланок чи рівнів уряду, організованими групами чи приватними особами, які діють при його прямій чи непрямій підтримці, з його дозволу чи згоди, при наступній відмові повідомити про долю чи місцеперебування таких осіб або визнати позбавлення їх волі, що ставить цих осіб поза захистом закону,
беручи до уваги, що насильницькі зникнення підривають фундаментальні цінності будь-якого суспільства, яке є прихильником поваги до законності, прав людини і основних свобод, і що систематичне вчинення таких актів за своїм характером є злочином проти людяності,
посилаючись на свою резолюцію 33/173 від 20 грудня 1978 року, в якій вона висловила стурбованість повідомленнями з різних частин світу про насильницькі або недобровільні зникнення осіб та про страждання і горе, яке приносить таке зникнення, і закликала уряди забезпечити, щоб органи правопорядку та органи безпеки несли юридичну відповідальність за зловживання владою, яке може призвести до насильницьких або недобровільних зникнень осіб,
враховуючи, що дії, в основі яких лежить насильницьке зникнення, є порушенням заборони, що міститься у вищезгаданих міжнародних документах, все-таки важливо розробити документ, у якому будь-які акти насильницького зникнення кваліфікувалися б як особливо тяжкі правопорушення і встановлювалися б норми, спрямовані на покарання за їх вчинення, а також на їх попередження,
1. проголошує дану Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень як звід принципів для всіх держав;
2. настійливо закликає докласти всіх зусиль для того, щоб Декларація набула загальновідомого і загальновизнаного характеру.
Стаття 1
1. Будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності. Він засуджується як заперечення цілей
Статуту Організації Об'єднаних Націй і як серйозне і кричуще порушення прав людини і основних свобод, проголошених у
Загальній декларації прав людини та підтверджених і розвинених у міжнародних документах, які стосуються цієї галузі.
2. Будь-який акт насильницького зникнення ставить осіб, які зазнали цього, поза захистом закону, а також спричиняє тяжкі страждання їм та їхнім сім'ям. Він є порушенням норм міжнародного права, яке гарантує, зокрема, право на визнання правосуб'єктності особистості, право на свободу і безпеку особистості і право не зазнавати катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Він є також порушенням права на життя чи є серйозною загрозою для цього права.
Стаття 2
1. Жодна держава не повинна практикувати, дозволяти чи допускати насильницькі зникнення.
2. Держави діють на національному і регіональному рівнях у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй для того, щоб усіма засобами сприяти запобіганню і викоріненню практики насильницьких зникнень.
Стаття 3
Кожна держава вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання і викорінення актів насильницького зникнення на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією.
Стаття 4
1. Різні акти насильницького зникнення є злочином за кримінальним правом, яке передбачає відповідні міри покарання з урахуванням його надзвичайно тяжкого характеру.
2. Національне законодавство може передбачати пом'якшення обставин стосовно осіб, які, взявши участь в акті насильницького зникнення, сприяють поверненню жертв живими чи добровільно дають відомості, які сприяють з'ясуванню обставин насильницького зникнення.
Стаття 5
Окрім застосування карних санкцій, насильницькі зникнення тягнуть за собою громадянську відповідальність держави чи державних органів, які організували такі зникнення, дали на них згоду чи потурали їм, без збитків для міжнародної відповідальності цієї держави у відповідності до принципів міжнародного права.
Стаття 6
1. Ніякий наказ чи розпорядження будь-якого державного, громадянського, військового чи іншого органу не можуть бути виправданням насильницького зникнення. Будь-яка особа, яка одержала такий наказ чи таке розпорядження, має право і не зобов'язана підкорятися їм.
2. Кожна держава забезпечує, щоб накази чи розпорядження, які приписують, уповноважують чи заохочують насильницьке зникнення, були заборонені.
3. При професійній підготовці співробітників правоохоронних органів слід приділити особливу увагу положенням пунктів 1 і 2 цієї статті.
Стаття 7
Ніякі обставини, якими б вони не були, чи то загроза війни, стан війни, внутрішня політична нестабільність чи інша надзвичайна ситуація, не можуть бути виправданням насильницьких зникнень.
Стаття 8
1. Жодна держава не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що цій особі загрожує небезпека стати жертвою насильницького зникнення.
2. З метою визначення таких підстав компетентні органи беруть до уваги всі обставини, яка стосуються справи, включаючи у відповідних випадках існування в даній державі постійної практики грубих, кричущих і масових порушень прав людини.
Стаття 9
1. З метою попередження насильницьких зникнень за будь-яких обставин, включаючи обставини, згадані вище в статті 7, необхідна наявність права використання швидкого і ефективного засобу судового захисту як засобу встановлення місцеперебування чи стану здоров'я осіб, позбавлених волі та/або визначення органу, який дав наказ про позбавлення волі чи здійснившого такий акт.
2. У ході таких розглядів національні компетентні органи мають доступ до всіх місць, де утримуються особи, позбавлені волі, і до будь-яких частин цих місць, а також до будь-якого місця, в якому є всі підстави вважати, що там знаходяться такі особи.
3. Доступ до таких місць може мати також будь-який інший компетентний орган, який має на те право за законом даної держави або на підставі будь-якого міжнародно-правового документа, учасницею якого є ця держава.
................Перейти до повного тексту