Статус Конвенції див.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

будучи скликаною в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібравшись на свою 79 сесію 3 червня 1992 року,

наголошуючи на важливості захисту вимог працівників у випадку неплатоспроможності їхнього роботодавця та нагадуючи про відповідні положення статті 11 Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати й статті 11 Конвенції 1925 року про відшкодування працівникам у разі нещасних випадків на виробництві,

зазначаючи, що з часу прийняття Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати більшого значення надають економічному оздоровленню неплатоспроможних підприємств та що у зв'язку з соціально-економічними наслідками неплатоспроможності необхідно в разі можливості докладати зусиль для економічного оздоровлення підприємств і збереження робочих місць,

зазначаючи, що з часу прийняття зазначених вище норм у законодавстві та практиці багатьох Членів Організації відбулися значні зміни, які поліпшили захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності їхнього роботодавця, та вважаючи, що було б своєчасним, якби Конференція прийняла нові норми щодо захисту вимог працівників,

ухваливши прийняти певні пропозиції щодо захисту вимог працівників у випадку неплатоспроможності їхнього роботодавця, прийняття яких є четвертим пунктом порядку денного сесії,

ухваливши, що ці пропозиції повинні мати форму міжнародної конвенції,

приймає цього двадцять третього дня червня тисяча дев'ятсот дев'яносто другого року наведену нижче Конвенцію, на яку можна посилатись як на Конвенцію 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця.

1. Для цілей цієї Конвенції термін "неплатоспроможність" стосується ситуацій, в яких відповідно до національних законів та практики відкривається провадження щодо активів роботодавця для повернення грошових сум його кредиторам на колективній основі.

2. Для цілей цієї Конвенції Член Організації може поширювати значення терміна "неплатоспроможність" на інші ситуації, в яких вимоги працівників не можуть бути задоволені з причини фінансового становища роботодавця, наприклад якщо суму активів роботодавця визнано недостатньою для обгрунтування відкриття провадження, що стосується неплатоспроможності.

3. Те, наскільки активи роботодавця, є предметом провадження, зазначеного у викладеному вище пункті 1, визначають національні закони, підзаконні акти або практика.

Положення цієї Конвенції застосовуються за допомогою законів або підзаконних актів чи будь-яких інших засобів, що відповідають національній практиці.

1. Член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, приймає або зобов'язання, що випливають із частини II, яка передбачає захист вимог працівників за допомогою привілеїв, або зобов'язання, що випливають із частини III, яка передбачає захист вимог працівників за допомогою установ-гарантів, або зобов'язання, що випливають з обох частин. Цей вибір зазначається в заяві, яка супроводжує документ про ратифікацію.

2. Член Організації, який прийняв спочатку тільки частину II або тільки частину III цієї Конвенції, може в подальшому за допомогою заяви, яка надсилається Генеральному директорові Міжнародного бюро праці, поширити своє прийняття на іншу частину.

3. Член Організації, який приймає зобов'язання, що випливають з обох частин цієї Конвенції, порадившись із найбільш представницькими організаціями роботодавців та працівників, може обмежити сферу застосування частини III певними категоріями працівників та певними галузями економічної діяльності. Ці обмеження вказуються в заяві про прийняття зобов'язань.

4. Член Організації, який обмежив своє прийняття зобов'язань, що випливають із частини III, відповідно до викладеного вище пункту 3, у своєму першому звіті, передбаченому статтею 22 Статуту Міжнародної організації праці, викладає причини такого обмеження. У подальших звітах Член Організації наводить інформацію про будь-яке поширення правового захисту, передбаченого в частині III цієї Конвенції, на інші категорії працівників чи інші галузі економічної діяльності.

5. Член Організації, який прийняв зобов'язання, що випливають із частин II та III цієї Конвенції, може, порадившись із найбільш представницькими організаціями роботодавців та працівників, виключити зі сфери застосування частини II вимоги, які охороняються відповідно до положень частини III.

6. Прийняття Членом Організації зобов'язань, що випливають із частини II цієї Конвенції, на законній підставі зумовлює припинення дії її зобов'язань, що випливають для неї зі статті 11 Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати.

7. Член Організації, який прийняв лише зобов'язання, що випливають із частини III цієї Конвенції, може за допомогою заяви, яка надсилається Генеральному директорові Міжнародного бюро праці, припинити дію зобов'язань, що випливають для неї зі статті 11 Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати стосовно вимог, які охороняються відповідно до положень частини III.

1. З урахуванням винятків, передбачених у наведеному нижче пункті 2, та будь-яких обмежень, точно визначених відповідно до пункту 3 статті 3, ця Конвенція застосовується до всіх найманих працівників та всіх галузей економічної діяльності.

2. Компетентний орган, порадившись із найбільш представницькими організаціями роботодавців та працівників, може виключати з частини II, із частини III чи з обох частин цієї Конвенції певні категорії працівників, зокрема державних службовців, із причини особливого характеру їхніх трудових відносин чи у випадку наявності інших видів гарантій, що забезпечують їм захист, рівний тому, який надає ця Конвенція.

3. Член Організації, який робить винятки, передбачені в наведеному вище пункті 2, у своїх звітах, передбачених статтею 22 Статуту Міжнародної організації праці, викладає інформацію про такі винятки, обгрунтовуючи їх.

У випадку неплатоспроможності роботодавця вимоги працівників, які випливають із трудових відносин, захищаються за допомогою привілею так, що їх задовольняють за рахунок активів неплатоспроможного роботодавця до того, як непривілейованим кредиторам може бути виплачена їхня частка.

Привілей охоплює принаймні:

a) вимоги працівників щодо виплати їм заробітної плати за встановлений період, який не може бути меншим, ніж три місяці, і який передує неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

b) вимоги працівників щодо виплати їм заробітної плати за роботу у вихідні дні та заробітної плати за час відпустки, яка є належною до виплати у зв'язку з роботою, що виконувалась упродовж року, в якому мали місце неплатоспроможність або припинення трудових відносин, а також упродовж попереднього року;