Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 3 червня 1992 року на свою сімдесят дев'яту сесію,

підкреслюючи важливість захисту вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця та нагадуючи про відповідні положення, які містяться у статті 11 Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати та в статті II Конвенції 1925 року про відшкодування працівникам у разі нещасних випадків на виробництві,

зазначаючи, що після прийняття Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати зростаючого значення набуло економічне оздоровлення неплатоспроможних підприємств та що, зважаючи на соціально-економічні наслідки, які спричиняє неплатоспроможність, слід у міру можливості прикладати зусиль, спрямованих на економічне оздоровлення підприємств та на збереження робочих місць,

зазначаючи, що з часів прийняття вищевказаних норм у законодавстві та практиці багатьох держав-членів відбулися значні зміни, завдяки яким поліпшився захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця, та вважаючи своєчасним прийняття Конференцією нових норм стосовно захисту вимог працівників,

визнаючи, що гарантійні установи за умови правильної їх організації забезпечують більш надійний захист вимог працівників,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно захисту вимог трудящих у випадку неплатоспроможності роботодавця, що є четвертим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації, що доповнює Конвенцію 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця,

ухвалює цього двадцять третього дня червня місяця тисяча дев'ятсот дев'яносто другого року нижченаведену Рекомендацію, яка може називатися Рекомендацією 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця.

1. 1) У цій Рекомендації термін "неплатоспроможність" застосовується до ситуацій, у яких відповідно до національного законодавства та практики відкривається процедура, яка стосується активів роботодавців, з метою задоволення претензій кредиторів на колективній основі.

2) У цій Рекомендації держави-члени можуть поширювати визначення терміну "неплатоспроможність" на інші ситуації, в яких вимоги працівників не можуть бути задоволені з причини фінансового становища роботодавця, зокрема на такі ситуації:

a) коли підприємство закривається чи його діяльність припиняється, чи воно самоліквідується;

b) коли сума активів роботодавця не відповідає вимогам, встановленим для відкриття процедури, що стосується неплатоспроможності;

c) коли у ході справи про задоволення вимог стосовно заробітної плати на підставі зобов'язань, які випливають з трудових відносин, виявляється, що роботодавець не має активів чи цих активів недостатньо для сплати вказаного боргу;

d) коли роботодавець помер, а його майно передане управляючому, і належні суми не можуть бути виплачені з активів успадкованого майна.

3) Національне законодавство, правила чи практика визначають, наскільки відповідає сума активів роботодавця вимогам, встановленим для відкриття вказаної в параграфі 1. 1) процедури.

2. Положення цієї Рекомендації можуть застосовуватися за допомогою законодавства, правил чи у будь-який інший спосіб, який відповідає національній практиці.

3. 1) Захистом за допомогою привілею повинні охоплюватися такі вимоги:

a) стосовно заробітної плати, оплати понаднормової роботи, виплати комісійних та стосовно інших видів оплати праці за роботу, виконану протягом встановленого періоду, що передує неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин. Цей період повинен встановлюватися національним законодавством та повинен складати не менш як 12 місяців;

b) стосовно виплат за оплачувані відпустки, право на які виникло у зв'язку з роботою, виконаною протягом року настання неплатоспроможності чи припинення трудових відносин, а також протягом попереднього року;

c) стосовно виплат, належних щодо інших видів оплачуваної відсутності на роботі, премій у кінці року та інших премій, передбачених національним законодавством, правилами, колективними угодами чи індивідуальними трудовими контрактами, за встановлений період, який повинен складати не менш як 12 місяців, що передують об'яві про неплатоспроможність чи припинення трудових відносин;

d) стосовно компенсаційних виплат, які належать працівнику замість попередження про звільнення;

e) стосовно вихідної допомоги, компенсації у зв'язку зі звільненням без поважної причини та інших виплат, що належать працівникам у випадку припинення трудових відносин;

f) стосовно компенсації у зв'язку з виробничою травмою чи професійним захворюванням, яка виплачується безпосередньо роботодавцем.

2) Захистом за допомогою привілею можуть охоплюватися такі вимоги:

a) стосовно внесків, що підлягають сплаті відповідно до передбачених законом національних систем соціального забезпечення, якщо їх несплата завдає шкоди правам працівників;

b) стосовно внесків, які підлягають сплаті до приватних, професійних чи міжпрофесійних систем соціального захисту чи до систем соціального захисту підприємств, незалежно від передбачених законом національних систем соціального забезпечення, якщо їх несплата завдає шкоди правам працівників;

c) стосовно допомог, на які працівники мали право до об'яви про неплатоспроможність на підставі їхньої участі в системах соціального захисту підприємства та які повинні виплачуватися роботодавцем.

3) Вказані в пунктах 1) та 2) вимоги, стосовно яких винесене судове чи арбітражне рішення на користь трудящого протягом 12 місяців, що передують неплатоспроможності, підлягають захисту за допомогою привілею, незалежно від вказаних у цих пунктах періодів часу.

4. Якщо сума привілейованої вимоги, що підлягає захисту, обмежується національним законодавством, то для того щоб її розмір не опускався нижче від соціально прийнятного рівня, в ній повинні враховуватися такі елементи, як мінімальна заробітна плата, частина заробітної плати, яка звільнена від вирахувань та утримань, заробітна плата, на основі якої розраховуються внески до фондів соціального забезпечення, чи середня заробітна плата в галузі.