Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Попович проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Йован Ілієвський (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву, яку 16 липня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Владислав Миколайович Попович (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 23 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою під час досудового розслідування та на відсутність належної перевірки законності тримання його під вартою.

2. Заявник народився у 1980 році та проживає у м. Ніжині. Його представляв п. О.В. Заруцький - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 13 квітня 2010 року працівники міліції затримали заявника за підозрою у вимаганні.

6. 16 квітня 2010 року Ніжинський міськрайонний суд ухвалив постанову про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою, оскільки його підозрювали у скоєнні тяжкого злочину, він міг перешкоджати встановленню істини або ухилятися та продовжувати свою злочинну діяльність.

7. 09 червня 2010 року той самий суд продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців.

8. 11 серпня 2010 року Апеляційний суд Чернігівської області продовжив строк тримання заявника під вартою до шести місяців - до 13 жовтня 2010 року.

9. 23 вересня 2010 року заявнику та його захиснику надали матеріали справи для ознайомлення.

10. 29 вересня 2010 року слідчі направили справу заявника з обвинувальним висновком до Деснянського районного суду міста Чернігова (далі - районний суд) для розгляду по суті.

11. 04 жовтня 2010 року районний суд отримав справу заявника.

12. 13 жовтня 2010 року закінчився строк дії постанови про тримання під вартою від 11 серпня 2010 року, проте заявник залишався під вартою, оскільки після направлення його справи до районного суду вважалося, що вирішення таких питань стосовно заявника відносилося до повноважень останнього.

13. 19 жовтня 2010 року районний суд, у складі одного судді С., провів попереднє судове засідання і призначив справу до судового розгляду на 04 листопада 2010 року. У постанові про призначення справи до судового розгляду суд зазначив, що підстав для зміни запобіжного заходу у виді тримання заявника під вартою іншим запобіжним заходом не було.

14. 30 травня 2011 року, посилаючись на закінчення строку тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, невідповідність подальшого тримання заявника під вартою вимогам частини сьомої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 19) та ненаведення судом першої інстанції підстав для подальшого тримання заявника під вартою, захисник заявника клопотав про його негайне звільнення з-під варти. Того ж дня суддя С. відхилив це клопотання. Суддя зазначив, не навівши додаткових деталей, що "не знаходить підстав для задоволення заявленого клопотання [про звільнення заявника]".

15. Заявник також звернувся до Чернігівської обласної прокуратури (далі - прокуратура) з клопотанням про порушення кримінальної справи щодо слідчих у зв’язку з його незаконним триманням під вартою, оскільки 13 жовтня 2010 року його не звільнили одразу після закінчення строку дії постанови про тримання його під вартою від 11 серпня 2010 року згідно з частиною сьомою статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України. 30 травня 2011 року прокуратура відмовила у задоволенні його клопотання як необґрунтованого, зазначивши, що стаття 156 стосувалася закінчення гранично допустимого строку тримання під вартою під час розслідування, тобто 18 місяців, тоді як тримання заявника під вартою під час розслідування не перевищило 6 місяців.

16. 10 серпня 2011 року захисник заявника повторно звернувся до районного суду з клопотанням про звільнення заявника, вказавши аргументи, аналогічні наведеним у його клопотанні від 30 травня 2011 року. 14 вересня 2011 року суддя С. відхилив клопотання від 10 серпня 2011 року у зв’язку з відсутністю підстав для його задоволення.

17. 01 серпня 2011 року Новозаводський районний суд міста Чернігова залишив без задоволення скаргу заявника на постанову прокуратури від 30 травня 2011 року, встановивши, що прокуратура діяла згідно із законодавством. 19 серпня 2011 року та 09 лютого 2012 року Апеляційний суд Чернігівської області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно залишили без змін цю постанову.

18. Жодної інформації про результат розгляду зазначеної кримінальної справи щодо заявника, а також про його звільнення з-під варти або продовження строку тримання під вартою після 07 серпня 2012 року надано не було.

19. Частина друга статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що строк тримання під вартою під час розслідування не повинен перевищувати 18 місяців. Частина сьома тієї ж статті передбачала, що якщо матеріали кримінальної справи були пред’явлені обвинуваченому або його захиснику для ознайомлення менше, ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою цієї статті, то після його закінчення обвинувачений підлягав негайному звільненню.

20. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на стверджувану незаконність тримання його під вартою після 13 жовтня 2010 року, коли закінчився строк дії останньої постанови суду про продовження строку тримання його під вартою. Його скарга поєднує у собі три аспекти. По-перше, він вважав, що за відсутності будь-якої нової постанови суду про тримання його під вартою після 13 жовтня 2010 року його подальше тримання під вартою було незаконним. По-друге, він вважав, що оскільки матеріали справи були надані йому для ознайомлення 23 вересня 2010 року, тобто менше, ніж за місяць до 13 жовтня 2010 року, кінцевої дати строку тримання його під вартою під час досудового розслідування, згідно з частиною сьомою статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України він мав бути негайно звільнений цього дня. По-третє, він скаржився, що під час попереднього судового засідання 19 жовтня 2010 року не було ухвалено жодного рішення стосовно подальшого тримання його під вартою, національний суд лише зазначив про відсутність підстав для зміни або скасування запобіжного заходу.

21. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявник також скаржився на те, що він не мав можливості висунути будь-яку скаргу на незаконність тримання його під вартою у період від закінчення розслідування (29 вересня 2010 року) до початку судового розгляду (19 жовтня 2010 року), і що будь-яка скарга на незаконність тримання його під вартою під час судового розгляду, одразу після його початку, розглядалася б тим самим суддею, який провів підготовче засідання у його справі і не відреагував на стверджувану незаконність тримання його під вартою. Таким чином, не було жодного ефективного засобу юридичного захисту для оскарження незаконності тримання його під вартою після закінчення строку дії останньої постанови суду про тримання його під вартою, винесеної на стадії досудового розслідування, тобто після 13 жовтня 2010 року. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, беручи до уваги суть зазначеної скарги заявника, вирішує розглянути її за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

22. Відповідні частини статті 5 Конвенції передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...".

А. Прийнятність

1. Дотримання шестимісячного строку відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції

23. Сторони не подали жодних зауважень щодо прийнятності справи. Отже, за відсутності заперечення Уряду держави-відповідача Суд не зобов’язаний розглядати питання, чи вичерпав заявник усі національні засоби юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції.

24. У формулярі заяви заявник стверджував, що дотримався правила шестимісячного строку, оскільки датою закінчення тримання його під вартою слід вважати дату ухвалення вироку у кримінальній справі щодо нього. Він зазначив, що на момент подання заяви провадження у його справі ще тривало у суді першої інстанції. У зв’язку з цим заявник посилався на рішення у справах "Микола Кучеренко проти України" (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), заява № 16447/04, пункт 29, від 19 лютого 2009 року, та "Гаважук проти України" (Gavazhuk v. Ukraine), заява № 17650/02, пункти 54 і 55, від 18 лютого 2010 року.

25. Суд зазначає, що правило шестимісячного строку є обов’язковим, і тому він має юрисдикцію перевіряти його дотримання за власною ініціативою (див. рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 160, ЄСПЛ 2004-II). Суд розгляне питання про застосування зазначеного правила у цій справі.

26. Суд повторює, що вимоги пункту 1 статті 35 Конвенції про вичерпання національних засобів юридичного захисту та правило дотримання шестимісячного строку тісно взаємопов’язані. Як правило, перебіг шестимісячного строку починається з дати ухвалення остаточного рішення у процесі вичерпання національних засобів юридичного захисту. Якщо заявник не має у своєму розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту, перебіг строку починається з дати здійснення дій чи вжиття заходів, що оскаржуються, або з дати, коли стало відомо про таку дію або її вплив чи шкоду, завдану заявнику. Суд також зазначив, що загалом у випадку триваючих ситуацій перебіг шестимісячного строку починається з моменту закінчення ситуації, що оскаржується (рішення у справі "Свіпста проти Латвії" (Svipsta v. Latvia), заява № 66820/01, пункт 116, ЄСПЛ 2006-III (витяги)).

27. З огляду на те, що заявник подав свою заяву 16 липня 2011 року, а деякі оскаржувані постанови були ухвалені на національному рівні більш ніж за шість місяців до цього, виникає питання про початковий момент перебігу шести місяців за обставин цієї справи.

(а) Дотримання правила шестимісячного строку у зв’язку зі скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції

28. Заявник скаржився на те, що після 13 жовтня 2010 року тримання його під вартою стало незаконним. Вказана дата була датою закінчення строку дії останньої постанови про тримання під вартою, ухваленої національними судами на стадії досудового розслідування кримінальної справи щодо заявника (див. пункт 12).

29. Суд зазначає, що хоча заявник скаржився на незаконність тримання його під вартою, лише один із його аргументів дійсно стосувався порушення національного законодавства, а саме: частини сьомої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України. Суть його скарг за пунктом 1 статті 5 Конвенції полягала у відсутності чітких правових підстав стосовно певних періодів тримання його під вартою під час досудового розслідування, що суперечило вимогам статті 5 Конвенції.

30. Крім того, Суд встановив, що для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції у випадках, коли заявник був затриманий і в подальшому тримався під вартою протягом усього періоду досудового розслідування та судового розгляду, який завершився визнанням його винним, безперервне тримання його під вартою під час конкретних періодів, на які він посилався, а також протягом решти періодів, мали ту ж правову природу і для цілей Конвенції становили триваючу ситуацію, яка припинила існування у день ухвалення вироку (див. згадані рішення у справах "Микола Кучеренко проти України" (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), пункт 29, та "Гаважук проти України" (Gavazhuk v. Ukraine), пункти 54 і 55).

31. Під час розгляду подібних справ проти України у минулому Суд оцінював окремо будь-який період тримання під вартою, не охоплений постановою суду, ситуацію, яка зазвичай починалася, коли органи досудового розслідування завершували підготовку обвинувального висновку і матеріали справи передавалися на розгляд суду першої інстанції, та закінчувався призначенням справи до розгляду судом першої інстанції (див. огляд такої практики в рішенні у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 70, від 10 лютого 2011 року). Суд окремо розглядав скарги щодо законності подальшого тримання під вартою під час досудового розслідування, а саме, коли національний суд під час підготовчого засідання у справі вирішував залишити без змін запобіжний захід щодо заявника, не встановлюючи строк тримання під вартою та не наводячи жодного обґрунтування такого рішення (там само, пункти 73 і 75).

32. Незважаючи на наведену різницю, обидва питання та відповідні періоди були частиною тієї самої структурної проблеми - відсутності достатніх гарантій проти свавільності тримання під вартою на стадії судового розгляду. Як Суд пояснив у згаданому рішенні у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine) (там само, пункт 98):

"Тому Суд постійно констатує порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення розслідування та до початку судового розгляду, а також щодо судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, таким чином залишаючи без змін такий запобіжний захід, а не продовжуючи строк його застосування, що суперечить вимогам статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), пункти 49-55). Вбачається, що обидві проблеми мають місце в зв’язку із законодавчою прогалиною".

33. З огляду на наведені міркування та суть скарг заявника Суд вважає, що вони повинні розглядатися як такі, що охоплюють безперервний період тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, яке може бути охарактеризоване як триваюча ситуація, яка існувала на момент подання ним заяви до Суду.

34. З цього випливає, що перебіг шестимісячного строку у зв’язку зі скаргами заявника на відсутність будь-якого судового рішення про тримання його під вартою з 13 до 19 жовтня 2010 року не розпочався в останню дату, і, таким чином, ця скарга є частиною його загальної скарги на строк тримання його під вартою під час досудового розслідування, і не може бути відхилена у зв’язку з її поданням з пропущенням строку.

(b) Дотримання шестимісячного строку у зв’язку зі скаргами за пунктом 4 статті 5 Конвенції

35. Суд зауважує, що скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції стосуються відсутності можливості ініціювати перевірку законності тримання його під вартою у період від закінчення розслідування (29 вересня 2010 року) до проведення попереднього судового засідання (19 жовтня 2010 року), стверджуваної упередженості судді, який 19 жовтня 2010 року, 30 травня та 14 вересня 2011 року ухвалював постанови про тримання заявника під вартою, а також відсутності у постановах за ці дати належного обґрунтування.