Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Савін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Елізабет Фура (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Андре Потоцький (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справа була розпочата за заявою (№ 34725/08), яку 15 червня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації пан В’ячеслав Юрійович Савін (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв пан А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев, а потім - пані В. Лутковська.

3. Заявник стверджував, що з ним жорстоко поводилися під час незаконного тримання під вартою і що органи влади не провели ефективного розслідування цього питання протягом розумного строку, таким чином дозволивши винним особам уникнути відповідальності.

4. 10 березня 2010 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29 Конвенції).

5. Уряд Російської Федерації, повідомлений про його право взяти участь у провадженні (пункт 1 статті 36 Конвенції та правило 44 Регламенту Суду), зазначив, що він не має наміру скористатися цим правом.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1972 році та проживає у м. Харкові, Україна.

A. Події 18 та 19 жовтня 1999 року

7. Як стверджував заявник та як було встановлено національними судами (див. пункти 22 та 28 нижче), у другій половині дня 18 жовтня 1999 року заявник прийшов до Дзержинського районного відділу Харківського Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області за викликом слідчого як свідок у кримінальній справі, пов’язаній з шахрайством. Приблизно о 19:00 год. працівник міліції К. допитав його. Будучи незадоволеним поясненнями заявника та прагнучи отримати його зізнання у шахрайстві, К. зв’язав заявникові руки паском за спиною, посадив його на стілець і вдарив його по голові щонайменше вісім або десять разів. Після цього К. вивів заявника в коридор, кинув його обличчям на підлогу та сім або вісім разів піднімав зв’язані за спиною руки заявника. К. також кілька разів ударив заявника ногами по ребрах.

8. Згідно з рапортом К. до чергової частини відділу міліції, який пізніше було визнано завідомо неправдивим (див. пункт 22 нижче), він затримав заявника на вулиці за лайку в громадському місці. У результаті цього було складено протокол про адміністративне правопорушення і заявника було затримано. Згідно із записами в книзі затриманих, його звільнили о 20:40 год. 18 жовтня 1999 року. Як було встановлено пізніше, заявника фактично тримали в кімнаті для затриманих до 09:00 год. 19 жовтня 1999 року.

9. На додаток до вищевказаного перебігу подій, встановленого судом, заявник стверджував, що двоє інших працівників міліції, під керівництвом К., також били його.

B. Стан здоров’я заявника

10. Згідно з медичною документацією стан здоров’я заявника до вищенаведених подій у жовтні 1999 року був добрим.

11. 21 жовтня 1999 року його оглянув лікар, який зафіксував такі ушкодження: множинні синці на обличчі, шкірі черепа, лівому вусі, шиї та грудній клітині, а також закриту черепно-мозкову травму зі струсом лівої фронтальної долі мозку та внутрішньою церебральною гематомою. Лікар зробив висновок, що ці ушкодження були завдані тупими предметами та могли з’явитися 18 або 19 жовтня 1999 року.

12. У ту саму дату, 21 жовтня 1999 року, заявник був госпіталізований до неврологічної лікарні, де проходив лікування до 23 листопада 1999 року.

13. Черепно-мозкова травма, отримана заявником у жовтні 1999 року, спричинила негативні наслідки для його здоров’я. У результаті протягом наступних років він неодноразово проходив стаціонарне лікування. Зокрема через травму він проходив стаціонарне лікування протягом таких періодів: з 17 січня до 7 лютого 2000 року, з 9 до 30 січня 2001 року, з 18 квітня до 6 травня 2002 року, з 12 до 22 листопада 2002 року, з 11 до 25 квітня 2003 року та протягом подальших невизначених періодів.

14. У 2002 році заявнику було встановлено третю групу інвалідності (найлегшу) у зв’язку з залишковими явищами черепно-мозкової травми та посттравматичною енцефалопатією.

15. З 2004 року його стан кваліфікувався як інвалідність другої групи (більш тяжка), оскільки посттравматична енцефалопатія прогресувала.

16. 3 жовтня 1999 року було проведено вісім судово-медичних експертиз з метою перевірки тверджень про жорстоке поводження з заявником (див. пункт 17 нижче). Згідно з висновками експертиз заявник отримав черепно-мозкову травму із субарахноїдальним крововиливом, струс мозку та численні гематоми у різних частинах голови, шиї, спини та грудної клітини. Усі експертизи встановили, що версія заявника щодо часу виникнення та походження його ушкоджень є переконливою. При тому, що спочатку ушкодження були кваліфіковані як тяжкі, пізніше експерти кваліфікували їх як ушкодження середньої тяжкості. Їхні наслідки були описані таким чином: тривале погіршення стану здоров’я, а саме мозковий рубець, синдром лікворної гіпертензії, чуттєва та рухова недостатність правої сторони та судоми, що у сукупності призвело до втрати заявником тридцяти відсотків загальної працездатності та п’ятдесяти відсотків професійної працездатності. Остання судово-медична експертиза, що проводилася з 5 травня до 14 червня 2007 року, встановила, що інвалідність заявника була безпосереднім результатом ушкоджень, отриманих ним у жовтні 1999 року.

С. Розслідування за твердженнями заявника про незаконне тримання під вартою та жорстоке поводження

17. З 19 жовтня 1999 року заявник подавав до органів прокуратури численні скарги щодо незаконного тримання під вартою та катування працівниками міліції.

18. Протягом 1999-2008 років прокуратура шість разів відмовляла в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, не виявивши жодних ознак злочину у їхніх діях. Усі ці постанови були у подальшому скасовані органами прокуратури вищих інстанцій як передчасні, неправомірні та засновані на поверховому розслідуванні, не спрямованому на встановлення істини.

19. Тим часом, 20 грудня 1999 року прокуратура Дзержинського району м. Харкова порушила кримінальну справу за фактом заподіяння заявнику тяжких тілесних ушкоджень невідомими особами. У подальшому, 2 грудня 2002 року, обвинувачення були перекваліфіковані як "заподіяння ушкоджень середньої тяжкості". Розслідування кілька разів зупинялося через невстановлення осіб, які вчинили злочин.

20. 27 березня 2006 року прокуратура Орджонікідзевського району м. Харкова (далі - Орджонікідзевська прокуратура) звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова (далі - Дзержинський суд) з поданням про закриття провадження у справі про завдання заявникові тілесних ушкоджень середньої тяжкості невідомими особами у зв’язку із закінченням строку давності.

21. 6 липня 2006 року Дзержинський суд відхилив це подання як передчасне. Він зазначив, що органи слідства неодноразово не виконували вказівки прокуратури Харківської області та Генеральної прокуратури України.

22. 30 липня 2008 року Орджонікідзевська прокуратура порушила кримінальну справу щодо К. за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України за підозрою у перевищенні службових повноважень, пов’язаному із застосуванням сили та поводженням, що принижує людську гідність. Розслідування встановило обставини, наведені у пунктах 7 та 8 вище.

23. 23 січня 2009 року К. було пред’явлено обвинувачення, а заявника було визнано потерпілим.

24. 27 січня 2009 року заявник подав цивільний позов у рамках кримінальної справи, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

25. 29 січня 2009 року Орджонікідзевська прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи проти двох інших працівників міліції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником, не виявивши жодних ознак злочину у їхніх діях.

26. 19 лютого 2009 року справа була передана на розгляд до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова (далі - Орджонікідзевський суд).

27. Суд кілька разів відкладав судові засідання, оскільки К. перебував на лікуванні у зв’язку з підвищеним артеріальним тиском, проктологічними проблемами та випадковим падінням.

28. 2 березня 2010 року Орджонікідзевський суд залишив без змін висновок розслідування та визнав К. винним відповідно до висунутого йому обвинувачення. Він постановив, що К. порушив права заявника за статтями 28 та 29 Конституції України, а також за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України. Проте суд звільнив К. від кримінальної відповідальності, оскільки встановлений законодавством десятилітній строк давності закінчився.

29. 9 березня 2010 року Орджонікідзевський суд вніс зміни до вищезазначеної постанови, вказавши, що пан К. був звільнений як від кримінальної відповідальності, так і від покарання. Він також постановив залишити цивільний позов заявника без розгляду.

30. І К., і прокуратура оскаржили це рішення. К. стверджував, що кримінальне провадження щодо нього має бути закрито через відсутність доказів його вини. Прокуратура наголошувала на тому, що К. вчинив тяжкий умисний злочин підчас виконання ним службових обов’язків, таким чином підриваючи авторитет правоохоронних органів та держави. Він зазначав, що К. не визнав своєї вини, не зробив жодних висновків, не відшкодував заявнику ані матеріальної, ані моральної шкоди, та зовсім не виявив каяття з приводу того, що він зробив. Тому прокуратура вважала, що обвинувальний вирок буде належним завершенням цієї справи.

31. 1 липня 2010 року апеляційний суд Харківської області відхилив обидві апеляційні скарги.

D. Службова кар’єра К. у правоохоронних органах

32. На час подій жовтня 1999 року К. обіймав посаду оперуповноваженого Дзержинського районного відділу Харківського Головного Управління МВС України в Харківській області.

33. 15 червня 2000 року його було підвищено на посаду старшого оперуповноваженого.

34. Востаннє у невизначену дату К. було підвищено на посаду заступника Начальника Золочівського районного відділу Головного Управління МВС України в Харківській області.

35. 23 січня 2009 року після пред’явлення К. обвинувачень Орджонікідзевська прокуратура усунула його від виконання службових обов’язків.

36. 2 березня 2010 року Орджонікідзевський суд виніс, на додаток до вищезазначеної постанови (див. пункт 28 вище), окрему ухвалу, в якій повідомив Управлінню МВС України в Харківській області про закриття провадження щодо К. через закінчення строку давності та зазначив, що він має бути поновлений на посаді у правоохоронних органах.

37. Видається, що К. продовжує працювати в органах міліції.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

38.Статті 28 та 29 Конституції України наведено в рішенні від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 121.

39. Статтею 166 Кримінального кодексу України (1960 року) передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі строком від трьох до восьми років із позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п’яти років за перевищення службових повноважень, що супроводжується застосуванням сили або ображає особисту гідність потерпілого.

40. Після набрання чинності новим Кримінальним кодексом України у 2001 році частина 2 статті 365 передбачає таке саме покарання за цей злочин, за винятком того, що заборона обіймати посади обмежувалася трьома роками.

41. Статті 1 та 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон про відшкодування) (у редакції, чинній до внесення змін 1 грудня 2005 року) наведені відповідно в рішеннях у справах "Кобцев проти України" (Kobtsev v. Ukraine), заява № 7324/02, п. 35, від 4 квітня 2006 року, та "Афанасьєв проти України" (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, п. 52, від 5 квітня 2005 року.

42. Після внесення змін до Закону про відшкодування 1 грудня 2005 року перелік випадків виникнення права на відшкодування було розширено шляхом внесення такого пункту.

"(1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) ... незаконного взяття і тримання під вартою, ...)".

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

43. У відповідних витягах із доповіді Уряду України за результатами візиту до України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 9 до 21 вересня 2009 року [CPT/Inf (2011) 29] зазначається таке:

"14. ... частота та постійність заяв, що розглядалися делегацією КЗК під час візиту у 2009 році, наводять на думку, що методи серйозного жорстокого поводження/катування продовжують безкарно застосовуватися працівниками Міністерства внутрішніх справ України. Зрозуміло, що для подолання цього явища потрібні постійні рішучі дії, що об’єднуватимуть усі відповідні державні органи в спільних намаганнях. ...

16. ... КЗК рекомендує, щоб до відома усіх працівників Міністерства внутрішніх справ України на регулярній основі продовжувало доводитись чітке посилання про "абсолютне непотурання" жорстокому поводженню. Слід дати зрозуміти, що ті, хто чинить жорстоке поводження, та ті, хто виправдовує або заохочує такі дії, підлягатимуть суворим санкціям".

44. У Керівних принципах Комітету міністрів Ради Європи щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини, ухвалених 30 березня 2011 року, серед заходів загального характеру із запобігання безкарності передбачається таке:

"... 7. Держави мають ... створити механізми для забезпечення добросовісності та підзвітності своїх представників. Держави мають усувати від виконання службових обов’язків осіб, визнаних компетентними органами винними у серйозних порушеннях прав людини або у продовженні чи потуранні безкарності, або запровадити інші дисциплінарні заходи...".

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник скаржився на те, що з ним жорстоко поводилися під час тримання під вартою у міліції, що, на його думку, прирівнювалося до катування, та на подальше розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

45. Посилаючись на триваюче національне провадження щодо скарги заявника на жорстоке поводження, Уряд стверджував, що він не вичерпав усіх засобів юридичного захисту, доступних за національним законодавством, як цього вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. Він зазначив, що суди двох інстанцій встановили факт жорстокого поводження із заявником, хоча вони закрили провадження щодо відповідного працівника міліції через закінчення строку давності. Уряд підкреслив, що рішення все ще може бути оскаржене.

46. Уряд вважав обставини цієї справи подібними до обставин у справі "Місяк проти Польщі" (Misiak v. Poland), заява № 43837/06, рішення від 3 червня 2008 року, у якій Суд відхилив скаргу заявника на жорстоке поводження як передчасну, тому що розслідування з цього питання на національному рівні ще тривало (пункт 32).

47. Насамкінець, Уряд зазначив, що заявник не скористався можливістю подати на національному рівні цивільний позов про відшкодування шкоди у зв’язку з жорстоким поводженням.

48. Заявник не погодився з цим. Він стверджував, що розслідування у його справі на національному рівні тривало понад десять років та було неефективним, таким чином надавши працівникові міліції, про якого йдеться, можливість уникнути кримінальної відповідальності. Заявник зазначив, що жодні подальші скарги не зможуть виправити цього.

49. Щодо цивільного провадження заявник стверджував, що з огляду на непритягнення до відповідальності особи, яка вчинила щодо нього злочин, саме лише відшкодування не компенсує достатньою мірою страждання, яких він зазнав.

50. Суд спершу зауважує, що єдині засоби юридичного захисту, вичерпання яких вимагається статтею 35 Конвенції, є ті, що є доступними та достатніми і стосуються стверджуваних порушень (див. рішення від 31 травня 2011 року у справі "Дерман проти Туреччини" (Derman v. Turkey), заява № 21789/02, п. 22).

51. Суд також повторює, що обов’язки держави за статтею 3 Конвенції не можуть бути виконані самим лише присудженням відшкодування (див. рішення у справі "Оккалі проти Туреччини" (Okkali v. Turkey), заява № 52067/99, п. 58, ECHR 2006-XII (витяги)). Якби органи влади реагували на такі інциденти, що мали місце з вини представників держави, лише виплатою компенсації, не вживаючи при цьому достатніх заходів для кримінального переслідування і покарання винних осіб, тоді в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення від 24 липня 2008 року у справі "Володимир Романов проти Росії" (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461 /02, пп. 78 та 79).

52. Із вищезазначеного випливає, що для того, щоб забезпечити заявникові, який скаржиться на жорстоке поводження з боку представників держави, належне виправлення порушення його прав, окрім адекватного відшкодування потрібне ефективне розслідування (див. рішення від 29 липня 2010 року у справі "Копилов проти Росії" (Kopylov v. Russia), заява № 3933/04, п. 130).

53. У той же час, Суд зазначає, що заявникові не можна дорікати за небажання продовжувати на національному рівні провадження, яке є неефективним (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі "Лотарев проти України" (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, п. 93).

54. Суд зауважує, що, на відміну від цієї справи, заявник у справі "Місяк проти Польщі" (Misiak v. Poland), наведеній Урядом, не стверджував, що розслідування на національному рівні його тверджень про жорстоке поводження виявилося неефективним. Відповідно і Суд постановив, що перед тим, як подавати скаргу до Суду, він мав зачекати на його закінчення.

55. Проте у цій справі неможливо встановити, чи був заявник зобов’язаний робити це, чи ні, до розгляду по суті його скарги на стверджувану неефективність розслідування на національному рівні, про яке йдеться.

56. Тому Суд об’єднує розгляд цього заперечення Уряду із розглядом суті скарги заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі "Лотарев проти України" (Lotarev v. Ukraine), п. 74, та рішення від 24 червня 2010 року у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 50).

57. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Жорстоке поводження із заявником

58. Сторони провадження не заперечували того, що працівник міліції К. жорстоко поводився із заявником у жовтні 1999 року.