Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кучерук проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П. Лоренцен (P. Lorenzen), Голова,

пані С. Ботучарова (S. Botoucharova),

п. К. Юнгвірт (К. Jungwiert),

п. В. Буткевич (V. Butkevych),

пані М. Цаца-Ніколовська (М. Tsatsa-Nikolovska),

п. Р. Маруст (R. Maruste),

п. М. Віллігер (М. Vіllіgеr), судді,

а також п. Дж. С. Філліпс (J.S. Phillips), заступник Секретаря

секції, після наради за зачиненими дверима 10 липня 2007

року

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справу розпочато за заявою (№ 2570/04) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Володимиром Вікторовичем Кучеруком (далі - заявник) 29 грудня 2003 року.

2. Заявника, якому надали право на безоплатну правову допомогу, представляв пан А.П. Бущенко, адвокат, що практикує в Харкові, який подав доручення, підписане заявником. Мати заявника також підписала цей документ.

3. Український Уряд (далі - Уряд) представляли його уповноважені особи - пані Валерія Лутковська і пан Юрій Зайцев.

4. 31 травня 2005 року Суд вирішив повідомити Уряд про цю заяву. Керуючись положеннями пункту 3 статті 29 Конвенції, Суд ухвалив, що розгляд заяви по суті буде проведено одночасно з розглядом питання щодо її прийнятності.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Факти справи

5. Заявник народився в 1980 році і проживає в місті Харкові.

6. У 1998 році заявникові поставили діагноз "шизофренія". Відтоді заявник проходить амбулаторне лікування в міському психоневрологічному диспансері № 3 (далі - диспансер).

7. У березні 2001 року заявника було визнано винним у вчиненні крадіжки і хуліганстві та засуджено до 1 року 6 місяців позбавлення волі умовно з іспитовим строком.

1. Провадження у кримінальній справі стосовно заявника та його запобіжне ув'язнення

8. 12 квітня 2002 року заявника затримали за підозрою у вчиненні ним хуліганських дій та крадіжки і залишили його під вартою в Комінтернівському районному відділі міліції.

9. 15 квітня 2002 року слідчий міліції, якому доручили справу заявника, пред'явив йому обвинувачення у вчиненні хуліганських дій та крадіжки. Того самого дня, з огляду на існування серйозних підозр стосовно заявника, наявність у нього попередніх судимостей за подібні злочини, а також на те, що заявник відбував іспитовий строк та існувала серйозна небезпека вчинення подальших злочинів або ухилення від правосуддя з його боку, суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова (далі - Комінтернівський суд) виніс постанову про обрання стосовно заявника запобіжного заходу у виді взяття під варту.

10. Того самого дня заявник пройшов обстеження в міській лікарні № 13. Було встановлено, що він хворіє на шизофренію, але його можна тримати під вартою.

11. 16 квітня 2002 року заявника перевели з райвідділу міліції до Харківського слідчого ізолятора № 27 (далі - СІЗО). Прийнявши заявника до СІЗО, його помістили в медико-санітарну частину установи для обстеження та оцінки його стану. Лікар-психіатр поставив йому діагноз "шизофренія", але засвідчив, що його можна тримати в умовах СІЗО.

12. Заявника помістили в камеру медичної частини СІЗО, призначену для тримання слідчо-заарештованих із хворобами психічної сфери. 17 і 25 квітня 2002 року його оглянув терапевт СІЗО, який призначив йому препарати від серцево-судинних хвороб і для загального зміцнення організму.

13. 30 квітня 2002 року слідчий звернувся до диспансеру із запитом надати інформацію про наявність у заявника психічного захворювання. 5 травня 2002 року диспансер підтвердив, що з 1998 року заявник проходив психіатричне лікування у зв'язку з шизофренією. Спираючись на цю інформацію, 13 травня 2002 року слідчий видав постанову про проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника, щоб визначити його осудний стан під час вчинення злочину.

14. Заявника перевели до психіатричної лікарні № 15 (далі - лікарня), у якій він із 17 до 29 травня 2002 року проходив обстеження. На останню дату судово-психіатричні експерти склали висновок, у якому зазначено таке:

"...Психічний статус

Іспитований доступний мовному контакту. Однак такий контакт досить формальний. Міміка й моторика спонтанні та неадекватні. Мету проведення обстеження та ситуацію зрозуміти й оцінити не в змозі. Розгальмований, ейфоричний, метушливий, балакучий, але непослідовний у висловлюваннях... Голосно регоче і гримасує, висовує язика з рота... Іноді пошепки починає запитувати, чи звільнять його, і незважаючи на одержання відповіді знову повторює те саме запитання... Коли його запитують про переживання після арешту, стає неспокійним, дещо розгубленим, вираз обличчя збентежений... Пам'ять та інтелект перевірити неможливо через відсутність продуктивного контакту... Іноді стає збудженим, неспокійним і дратівливим....

Висновок

1. Пан Кучерук виявляє ознаки гострого психічного розладу у формі реактивного стану.

2. У зв'язку зі складністю клінічних проявів реактивного стану, який може дебютувати в інше психічне захворювання, вирішити питання про осудність під час вчинення злочинів неможливо.

3. Пан Кучерук потребує застосування примусових заходів медичного характеру".

15. На початку червня 2002 року заявника повернули до СІЗО. 6 червня 2002 року його оглянув лікар-психіатр СІЗО. Цього разу ніякого лікування призначено не було.

16. 12 червня 2002 року слідчий вніс подання, в якому поставив питання про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру. Того самого дня матеріали справи заявника передали до Комінтернівської районної прокуратури для затвердження. 14 червня 2002 року подання слідчого та матеріали справи надійшли до Комінтернівського суду.

17. 5 липня 2002 року Комінтернівський суд, розглянувши справу в умовах змагальності, у присутності захисника заявника визнав останнього винним у крадіжці та хуліганстві за пред'явленими йому обвинуваченнями. Беручи до уваги експертний висновок від 29 травня 2002 року, суд встановив, що гострий психічний розлад заявника унеможливлює на даному етапі визначення його осудності під час вчинення злочинів і, отже,- вирішення питання про покарання. Комінтернівський суд виніс постанову відповідно до статті 421 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру і призупинив провадження у кримінальній справі доти, доки заявник вийде з хворобливого стану. При цьому суд уточнив:

"Після допровадження пана Кучерука до психіатричної установи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в СІЗО ... скасувати.

Постанова може бути оскаржена до апеляційного суду Харківської області ... впродовж п'ятнадцяти діб з моменту її оголошення".

18. 10 липня 2002 року постанову суду від 5 липня 2002 року було надіслано до СІЗО для виконання.

2. Події липня 2002 року

19. Тим часом заявник, якого тримали в загальній камері, почав виявляти ознаки психічного розладу. Підчас подальшого розслідування ув'язнені, з якими він перебував у камері, стверджували, що заявник поводив себе дивно - незв'язно бурмотів, несподівано починав на них кричати або нападати. 2 липня 2002 року заявник накинувся на одного зі своїх співкамерників. Того самого дня його перевели до камери медичної частини СІЗО, в якій він перебував разом з іншими ув'язненими.

20. Починаючи з 2 липня 2002 року кожну нову зміну охоронців СІЗО постійно інформували про можливість агресивних випадів з боку заявника та небезпеку, яку він становив для інших ув'язнених, працівників СІЗО і самого себе.

21. 3 липня 2002 року лікар-психіатр СІЗО, обстеживши заявника, поставив йому діагноз "шизофренія і кататонічний ступор" і призначив транквілізатори, аналептики (препарати, які стимулюють центральну нервову систему) та загальнозміцнювальні засоби. 4 липня 2002 року психіатр, встановивши, що заявник вийшов з кататонічного ступору, скорегував призначене йому лікування.

22. 8 липня 2002 року заявник увійшов у надзвичайно збуджений стан, хаотично пересувався по камері, вимахуючи руками, наштовхуючись на обладнання та інвентар камери і нецензурно висловлюючись на адресу в'язничних охоронців. О 7 годині ранку працівники медичної частини викликали трьох чергових охоронців, щоб утихомирити заявника. В оглядове вічко вони побачили його хаотичні рухи і, розцінивши таку поведінку як "буйство" у значенні статті 18 Закону "Про попереднє ув'язнення", наказали заявникові не рухатися, стати обличчям до стіни і закласти руки за спину. Коли заявник не виконав наказу, охоронці попередили його про свій намір застосувати силу й увійшли до камери. Вони побили заявника кийками, повалили на підлогу і надягли наручники. Хоча невдовзі після цього для огляду заявника викликали фельдшера СІЗО, немає ніякої інформації стосовно того, чи отримував заявник лікування або медичну допомогу в зв'язку з тілесними ушкодженнями, спричиненими йому під час застосування приборкувальних заходів.

23. Як свідчить рапорт від 8 липня 2002 року з доповненнями, внесеними, як видається, 15 липня 2002 року, троє охоронців СІЗО і фельдшер, причетні до зазначеного інциденту, поінформували начальника СІЗО про обставини застосування спеціальних засобів для заспокоювання (кийків і наручників). У запису, зробленому іншим почерком, було додано, що наручники наділи 8 липня 2002 року о 7 годині ранку і зняли 15 липня 2002 року о 6:45 ранку. Внизу сторінки, під підписами посадових осіб і фельдшера, записано, що "виявлено чіткі сліди застосування [кийків і наручників]" і що "ніяких інших тілесних ушкоджень ... не виявлено". Ці записи підписані якимсь Х. - очевидно, лікарем або фельдшером СІЗО - і датовані 15 липня 2002 року.

24. 8 липня 2002 року начальник СІЗО призначив заявникові дисциплінарне покарання у вигляді поміщення до карцеру на десять діб за "грубе порушення режиму". Перед переведенням заявника до карцеру його оглянули двоє працівників СІЗО та лікар, які відповідним рапортом доповіли, що у нього в ділянці лопаток і на сідницях є сліди застосування кийків. Водночас вони зазначили, що заявника можна тримати в умовах карцеру.

25. У карцері заявника тримали замкненим протягом двадцяти трьох годин на добу. Хоча до карцеру щодня навідувалися лікар і психіатр, жодного лікування чи препаратів йому не призначали, оскільки, як свідчать медичні документи, він відмовився від них. У записах в'язничного лікаря від 10, 12 і 16 липня 2002 року в медичній карті заявника, зазначено:

"10 липня 2002 року ... [заявник] рвонувся в мій бік, простягаючи заковані в наручники руки...

"12 липня 2002 року ... [заявник] швидко пересувався по камері, вигинаючись і намагаючись просунути ноги між закованими в наручники руками ... бився головою об стіну, намагаючись звільнитися від наручників...

"16 липня 2002 року ... [заявник] намагається зняти наручники, катаючись по підлозі".

26. Заявника тримали в карцері до 17 липня 2002 року, коли його звільнили із СІЗО.

3. Поводження у психіатричній лікарні

27. 17 липня 2002 року заявника перевели до лікарні для примусового лікування відповідно до постанови Комінтернівського суду від 5 липня 2002 року.

28. 27 січня 2003 року, після нового обстеження психічного стану заявника, комісія психіатрів лікарні порекомендувала продовжити лікування.

29. 28 лютого 2003 року, беручи до уваги висновок судово-психіатричної експертизи від 29 травня 2002 року та заслухавши лікаря психіатричного відділення лікарні, Комінтернівський суд задовольнив клопотання головного психіатра лікарні і постановив продовжити примусове психіатричне лікування заявника до виходу його з хворобливого стану.

30. 2 квітня 2003 року мати заявника подала заяву до Московського районного суду м. Харкова (далі - Московський суд) на підставі статті 256 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) з проханням визнати її сина недієздатним з огляду на психічне захворювання.

31. 26 травня 2003 року комісія психіатрів лікарні порекомендувала припинити примусове лікування заявника.

32. 28 травня 2003 року Московський суд виніс постанову про проведення судово-психіатричної експертизи заявника відповідно до статті 258 ЦПК для вирішення питання його осудності.

33. 7 липня 2003 року Комінтернівський суд скасував постанову про примусове лікування. У його рішенні також наголошено на необхідності відновлення провадження у кримінальній справі заявника та проведення судово-психіатричної експертизи для вирішення питання його осудності на момент вчинення злочину.

34. 1 серпня 2003 року досудове розслідування стосовно заявника було відновлено.

35. 4 серпня 2003 року лікарня одержала постанову Комінтернівського суду від 7 липня 2003 року.

36. 5 серпня 2003 року слідчий подав до Комінтернівського суду клопотання, в якому просив призначити проведення стосовно заявника стаціонарної судово-психіатричної експертизи відповідно до статті 205 КПК, і 6 серпня 2003 року це клопотання було задоволено.

37. Проведення обох судово-психіатричних експертиз, призначених Московським і Комінтернівським судами, було завершено 1 вересня 2003 року. Судово-психіатричні експерти дійшли висновку, що через психічний розлад заявник був не в змозі розуміти наслідки своїх дій та контролювати свою поведінку.

38. 2 вересня 2003 року заявника звільнили з лікарні і передали матері.

39. 4 листопада 2003 року Комінтернівський суд закрив провадження у кримінальній справі заявника з огляду на відсутність його правосуб'єктності щодо кримінальної відповідальності.

40. 11 листопада 2003 року Московський суд задовольнив заяву матері заявника і оголосив його недієздатним.

4. Розслідування скарг на жорстоке поводження та незаконне тримання під вартою

41. Після прибуття заявника до лікарні 17 липня 2002 року про його місцезнаходження повідомили його матір. Пані Кучерук стверджувала, що, відвідавши його наступного дня, вона побачила, що він був дуже побитий і майже неспроможний рухатись і розмовляти. За її словами, він зміг лише вимовити: "Дуже били".

42. 25 липня 2002 року мати заявника подала скаргу з вимогою порушити кримінальну справу стосовно охоронців СІЗО у зв'язку з жорстоким поводженням з її сином.

43. 2 серпня 2002 року мати заявника разом із членом місцевої правозахисної недержавної організації відвідала заявника в лікарні. Вони склали акт, у якому зафіксували наявність у заявника тілесних ушкоджень: рани на голові за лівим вухом, кілька синців на обличчі і лобі та глибокі рани навколо зап'ястків.

44. Начальник СІЗО розпочав (дату не зазначено) перевірку скарги матері заявника. 19 і 20 серпня 2002 року було взято письмові пояснення у двох його товаришів по загальній камері, чотирьох його співкамерників у медичній частині, які були свідками інциденту 8 липня 2002 року, у трьох в'язничних охоронців, причетних до цієї події, та у в'язничного фельдшера. Заарештовані та охоронці дали стислий виклад подій 2-8 липня 2002 року, який відповідає викладеному в пунктах 19 і 22 вище. Фельдшер написав, що його викликали оглянути заявника після приборкання його охоронцями. Він виявив у заявника сліди застосування кийків на лопатках і сідницях, а також рани від наручників на зап'ястках.

45. При здійсненні цієї перевірки, 14 серпня 2002 року, начальник СІЗО наказав провести медичну експертизу. Того самого дня заявника обстежив медичний експерт із Харківського інституту судової медицини. В експертному висновку зазначено:

"Обстеження

У пана Кучерука на зовнішньому боці правового зап'ястка довгасте садно, вкрите товстим струпом, розміром 2,5 х 0,5 см. Рана розташована горизонтально. Аналогічні садна виявлено на внутрішньому боці правого зап'ястка та на зовнішньому і внутрішньому боці лівого зап'ястка, а також на лівому лікті, у правій потиличній ділянці та на задній і передній частинах внутрішньої поверхні лівого стегна. Розмір цих тілесних ушкоджень - від 1 х 0,2 см до 5,5 х 0,3 см.

Висновок

1. У пана Кучерука, за наданою [начальником СІЗО] медичною документацією, виявлено синці й садна, які виникли внаслідок ... застосування тупих предметів.

Під час обстеження пана Кучерука 14.08.2002 у нього виявлено садна на голові, правій стопі, садна на верхніх кінцівках і лівому стегні. Він також мав сліди ушкодження на лівому очному яблуці та на лівому плечі. Усі ці тілесні ушкодження виникли внаслідок застосування тупих твердих предметів. Синці виникли за три-п'ять днів до моменту обстеження, а садна - за сім-десять днів...

2. Враховуючи опис тілесних ушкоджень у медичній документації [яку підготували працівники СІЗО] та записи від 8 і 15 липня 2002 року, в яких ушкодження взагалі не описано, а також характер цих ушкоджень (зазначено наявність слідів застосування кийків і наручників), дійти висновку про час виникнення цих ушкоджень неможливо.

4. Можливо, що тілесні ушкодження у пана Кучерука виникли внаслідок застосування спеціальних засобів (кийків і наручників)".

46. 21 серпня 2002 року начальник СІЗО виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно охоронців, причетних до інциденту, з огляду на відсутність будь-яких ознак правопорушення в їхніх діях. У постанові він посилався на письмові пояснення співкамерників заявника, працівників СІЗО та на висновок медичної експертизи від 14 серпня 2002 року. Згодом (дату не зазначено) відділ прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів підтвердив правомірність цієї постанови.

47. 4 вересня 2002 року мати заявника одержала від начальника СІЗО листа, в якому він повідомив її про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно працівників СІЗО, не зазначивши при цьому дати відповідної постанови і не надавши її копії. У своєму листі начальник СІЗО також висловив думку, що кийки та наручники були застосовані охоронцями згідно з відповідними нормативними документами і для убезпечення персоналу СІЗО та захисту самого заявника від його неконтрольованої та агресивної поведінки.

48. 26 грудня 2002 року Управління Державного департаменту з питань виконання покарань у Харківській області (далі - Департамент) повідомило матір заявника про те, що додаткова внутрішня перевірка - проведена, як свідчать матеріали, на її вимогу - не виявила ознак правопорушення в діях охоронців СІЗО.

49. Листом від 16 січня 2003 року начальник Департаменту поінформував матір заявника, що подальші її скарги необґрунтовані. У зв'язку з цим він посилався на перевірку, проведену начальником СІЗО, за результатами якої було винесено постанову від 21 серпня 2002 року. У цьому листі вперше за весь період офіційного листування з матір'ю заявника було згадано дату постанови начальника СІЗО. 8 лютого 2003 року вона попросила надати їй копію постанови і доступ до матеріалів зазначеної перевірки. 25 лютого 2003 року начальник Департаменту відмовив їй у цьому проханні. 27 березня 2003 року він відхилив її повторне прохання про надання доступу до матеріалів.

50. 31 березня 2003 року мати заявника оскаржила постанову начальника СІЗО від 21 серпня 2002 року до суду. 27 травня 2003 року Жовтневий районний суд м. Харкова (далі - Жовтневий суд), заслухавши прокурора, відхилив її скаргу як необґрунтовану. Мати заявника подала апеляцію.

51. Під час апеляційного провадження 14 серпня 2003 року адвокатові заявника вперше надали доступ до матеріалів справи.

52. 18 листопада 2003 року Апеляційний суд Харківської області скасував постанову Жовтневого суду, виходячи з того, що її було винесено за відсутності скаржника, і повернув справу на новий розгляд.

53. 24 грудня 2003 року Жовтневий суд ухвалив, без посилання на будь-які конкретні підстави, що перевірка була незадовільною. Тому суд відновив провадження у справі і передав її начальникові СІЗО для додаткової перевірки.

54. 4 березня 2004 року начальник СІЗО, посилаючись на ті самі докази, що й раніше, знову припинив перевірку. У відповідній постанові він, зокрема, зазначив:

"...пан Кучерук прибув до [СІЗО] з медичною довідкою міської поліклініки № 13 від 15 квітня 2002 року, якою надано висновок про те, що він в умовах СІЗО ... утримуватися може. ...На підставі вищевикладеного пан Кучерук був направлений до спеціальної камери, призначеної для тримання слідчо-заарештованих із психічними хворобами.

16 квітня 2002 року пан Кучерук був оглянутий [лікарем-психіатром], яким поставлений діагноз "шизофренія". На момент огляду психічний стан Кучерука В.В. був задовільним, активного лікування він не потребував".

Щодо поведінки заявника після інциденту, що стався 2 липня 2002 року, та його переведення із загальної камери до медичної частини начальник СІЗО зазначив:

"3 липня 2002 року пан Кучерук був оглянутий [лікарем-психіатром], який поставив йому діагноз "шизофренія і кататонічний ступор" і призначив відповідне лікування.

4 липня 2002 року хворий вийшов з кататонічного ступору..., але й далі перебував у напружених відносинах з товаришами по палаті.

Отже, з огляду на загальну інформацію про поведінку пана Кучерука, щодня посадові особи, які заступали на чергування, отримували інструктаж про можливість його насильницьких випадів стосовно співкамерників та працівників СІЗО".

У постанові від 4 березня 2004 року також зазначено, що після інциденту, який стався 8 липня 2002 року, заявника помістили в карцер за серйозне порушення режиму тримання під вартою. Враховуючи психічний стан заявника, фельдшер, який оглядав його після інциденту, рекомендував тримати його в наручниках.

Стосовно часу переведення заявника до лікарні начальник СІЗО послався на таке:

"Постанова [Комінтернівського суду від 5 липня 2002 року] не містила ніяких положень про негайне виконання. У ній зазначено про п'ятнадцятиденний строк для оскарження; отже, строк, передбачений статтею 404 Кримінально-процесуального кодексу для виконання цієї постанови, було дотримано, оскільки заявника перевели до [лікарні] 17 липня 2002 року".

55. 1 жовтня 2004 року Жовтневий суд, розглядаючи скаргу, подану захисником заявника, скасував цю постанову і призначив додаткову перевірку, вказавши на такі порушення:

- неврахування поданої матір'ю заявника інформації стосовно його здоров'я в липні-серпні 2002 року;

- непроведення аналізу законності та обґрунтованості дій охоронців з погляду правового принципу, що забороняє поводження, яке принижує гідність;

- непроведення аналізу наявності в поведінці заявника ознак порушення режиму тримання під вартою, які могли б слугувати підставою для поміщення його до карцеру;

- непроведення аналізу пропорційності застосованої сили;

- той факт, що перевірку проводив начальник СІЗО - особа, безсторонність якої викликає великі сумніви.

56. Матеріали справи було передано до Харківської обласної прокуратури для додаткової перевірки. У постанові прокурора відділу прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів від 1 листопада 2004 року міститься такий самий висновок, до якого дійшов начальник СІЗО, а саме: що заявника можна було тримати в умовах СІЗО і що працівники СІЗО, дії яких розслідувалися, діяли належним чином на підставі відданих їм наказів та відповідних інструкцій. Прокурор посилався на докази, зібрані під час перевірки, проведеної начальником СІЗО, та на пояснення лікаря-психіатра СІЗО про те, що для заспокоєння психічно хворих осіб, як правило, використовують спеціальні препарати, а за їх відсутності з цією метою застосовують спеціальні засоби фіксації. Прокурор також погодився з висновком начальника СІЗО, що поведінка заявника становила грубе порушення режиму тримання під вартою і слугувала підставою для поміщення його до карцеру. Ця постанова була оскаржена матір'ю заявника.

57. 30 липня 2005 року Червонозаводський районний суд м. Харкова (далі - Червонозаводський суд) скасував цю постанову і виніс постанову про проведення додаткової перевірки, оскільки відповідні органи не виконали вказівок Жовтневого суду.

58. 6 вересня 2005 року старший прокурор відділу прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів, провівши додаткову перевірку, вирішив не пред'являти обвинувачення відповідним посадовим особам СІЗО. У його постанові, по суті, повторюються висновки, викладені в постанові від 1 листопада 2004 року, про можливість тримання заявника в умовах СІЗО та відсутність ознак правопорушення в діях посадових осіб цієї установи. Старший прокурор зазначив, зокрема, що підставою для тримання заявника під вартою після 12 червня 2002 року був лист начальника слідчого відділу Комінтернівського районного відділу міліції, в якому повідомлялося про направлення матеріалів справи заявника до Комінтернівської районної прокуратури для узгодження. Стосовно десятиденного тримання заявника в карцері він зауважив, що "тяжкість призначеного покарання цілком відповідала характеру вчиненого правопорушення". Він також зазначив, що тримання заявника в СІЗО тривало до 17 липня 2002 року з огляду на п'ятнадцятиденний строк набрання чинності рішенням від 5 липня 2002 року. Хоч у висновку медичної експертизи від 14 серпня 2002 року згадується застосування наручників в'язничними охоронцями, перевіркою не було встановлено, чи був заявник закований у наручники протягом усього часу з 8 до 15 липня 2002 року. Старший прокурор дійшов висновку про відсутність доказів того, що працівники СІЗО діяли недобросовісно або на порушення відповідних законів і нормативних документів, коли з метою вгамування заявника застосували кийки та наручники, коли помістили його в карцер і коли тримали його в СІЗО до 17 липня 2002 року.

59. 28 жовтня 2005 року мати заявника оскаржила цю постанову до Червонозаводського суду, і розгляд скарги в цьому суді триває досі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Конституція України

60. Відповідні статті Конституції передбачають:

"Стаття 28

"Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню..."

…

Стаття 29

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

B. Кримінальний кодекс від 5 квітня 2001 року

1. Психічно хворі правопорушники

61. Текст статті 19 та статей 92 і 94 - 96 Кримінального кодексу від 5 квітня 2001 року можна знайти в рішенні Суду у справі "Горшков проти України" (Gorshkov v. Ukraine) (№ 67531/01, п. 28, від 8 листопада 2005 року).

2. Кримінальна відповідальність за перевищення влади і службових повноважень

62. Стаття 365 Кодексу передбачає:

"Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, карається..."

63. Стаття 367 Кодексу передбачає відповідальність за службову недбалість:

"Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, карається..."

C. Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року

1. Розслідування злочинів

64. Відповідні положення КПК , які регулюють питання, пов'язані з проведенням досудового розслідування, наведено в рішенні Суду у справі "Сергій Шевченко проти України" (Sergey Shevchenko v. Ukraine) (№ 32478/02, пункти 38 і 39, від 4 квітня 2006 року).

65. Стаття 101 містить перелік органів, які здійснюють дізнання. Як правило, такі функції виконує міліція. Але згідно з пунктом 5 статті 101 такими повноваженнями наділені також начальники виправно-трудових установ і слідчих ізоляторів, які провадять дізнання у справах про злочини, які вчинені працівниками цих установ і містять порушення в'язничного режиму.

2. Запобіжні заходи

66. Положення статей 148 (мета і підстави застосовування запобіжних заходів), 149 (запобіжні заходи), 150 (обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу) і 156 (строки тримання під вартою) КПК наведено в рішенні у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine) (№ 54825/00, п. 53, ECHR 2005).

67. У відповідному положенні 155 КПК зазначено:

"Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки...

Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори".

68. У відповідному положенні статті 237 КПК сказано:

"У справі, що надійшла від прокурора [з обвинувальним висновком], суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання:

…

4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу".

69. Стаття 241 КПК передбачає:

"Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду".

3. Проведення стаціонарної судової експертизи в медичному закладі

70. Стаття 205 КПК передбачає:

"Якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову".

4. Апеляційне провадження

71. Стаття 347 КПК передбачає:

"Апеляція може бути подана:

…

2) на постанови про застосування ... примусових заходів ... медичного характеру, ухвалені місцевими судами".

72. Згідно зі статтею 349 КПК:

"Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції... може бути подана протягом п'ятнадцяти діб з моменту їх проголошення..."

5. Виконання судових ухвал (постанов)

73. Стаття 402 КПК передбачає:

"Ухвала і постанова суду ... набирають законної сили і виконуються після закінчення строку на подачу апеляцій".

6. Застосування примусових заходів медичного характеру

74. Положення статей 416 (підстави до застосування примусових заходів медичного характеру) і 422 (скасування або зміна примусових заходів медичного характеру) КПК наведено в згаданому вище рішенні у справі Горшкова (п. 31).

75. Стаття 424 передбачає:

"На ухвалу, постанову, винесені суддею або судом в порядку, передбаченому цим розділом, може бути подано апеляційну чи касаційну скаргу або внесено апеляційне чи касаційне подання прокурора в загальному порядку".

76. Згідно зі статтею 417 КПК:

"Досудове слідство в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності, а також про злочини осіб, які вчинили його у стані осудності, я захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, проводиться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього Кодексу.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. ...Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві".

77. Стаття 418 КПК передбачає:

"Одержавши справу з постановою, складеною відповідно до статті 417 цього Кодексу, прокурор:

1) погодившись з постановою, затверджує її і надсилає справу до суду;

2) визнавши, що ... докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан обвинуваченого, або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння ... вчинено даною особою, повертає справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства".

78. У відповідному положенні статті 419 КПК зазначено:

"Справи, що надійшли до суду від прокурора, ... суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання.

Розгляд зазначених справ провадиться у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора та захисника за правилами, передбаченими главами 25 і 26 [статті 283-317] цього Кодексу".

79. Згідно зі статтею 421 КПК:

"Коли буде встановлено, що дана [психічно хвора] особа вчинила суспільно небезпечне діяння ... або після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу ... суд ... виносить ухвалу про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру, з зазначенням яких саме...".

D. Цивільно-процесуальний кодекс 1963 року

80. У відповідному положенні статті 221 ЦПК зазначено:

"Суд зобов'язаний зупинити провадження в справі у випадках: ...неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку".

81. Згідно зі статтею 256 ЦПК члени сім'ї психічно хворої особи, громадські організації, прокурор або місцеві органи опіки і піклування можуть звернутися до суду із заявою про визнання такої особи недієздатною внаслідок психічної хвороби.

82. Згідно зі статтею 257 ЦПК у заяві, поданій відповідно до статті 256, мають бути викладені обставини, що свідчать про психічну хворобу, внаслідок якої особа не може розуміти значення своїх дій або керувати ними.

83. Стаття 258 ЦПК уповноважує суд призначати судово-психіатричну експертизу для визначення психічного стану відповідної особи. У виняткових випадках, коли особа явно ухиляється від проходження експертизи, суд може винести ухвалу про примусове направлення її на судово-психіатричну експертизу.

E. Закон "Про попереднє ув'язнення" 1993 року

84. Стаття 8 Закону передбачає:

"Взятих під варту осіб тримають ... у загальних камерах. У виняткових випадках ... або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою ... установи ... чи начальника установи для попереднього ув'язнення ... їх можуть тримати в одиночних камерах".

85. Стаття 18 Закону встановлює правила застосування заходів фізичного впливу працівниками місця попереднього ув'язнення. Працівники таких установ мають право застосовувати до осіб, узятих під варту, заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Застосуванню заходів фізичного впливу, якщо дозволяють обставини, має передувати відповідне попередження. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання відповідними посадовими особами покладених на них обов'язків, і мають зводитися до завдання якнайменшої шкоди здоров'ю правопорушників. Працівники зазначених установ мають право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби, в тому числі прийоми рукопашного бою, наручники, гумові палиці та інші засоби для припинення фізичного опору, насильницьких дій, буйства, подолання протидії законним вимогам адміністрації відповідного місця попереднього ув'язнення, якщо інші способи не забезпечили досягнення законної мети.

Заборонено застосовувати спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку, осіб з вираженими ознаками інвалідності або до неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб.

86. Начальник установи попереднього ув'язнення може віддати наказ про поміщення особи, взятої під варту, у карцер, якщо необхідно припинити фізичний опір, насильство, буйство та подолати протидію законним вимогам адміністрації установи.

87. Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням відповідних обставин, характеру правопорушення та особи правопорушника.

88. Працівник місця попереднього ув'язнення, який застосував заходи фізичного впливу або спеціальні засоби примусу, рапортом повідомляє про це безпосереднього начальника для негайного сповіщення прокурора. Усі особи, до яких було застосовано зазначені вище заходи (засоби), мають бути негайно оглянуті медичним працівником.

F. Закон "Про психіатричну допомогу" 2000 року

89. Відповідні положення закону наведено у згаданому вище рішенні у справі Горшкова (п. 30).

G. Постанова Кабінету Міністрів України № 49 від 27 лютого 1991 року "Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку"

90. У пункті 4 постанови перелічено випадки, коли можуть застосовуватися спеціальні засоби, включаючи випадки, коли їх застосування потребується для припинення опору працівникам міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони громадського порядку.

91. Згідно з пунктом 6 постанови рішення про застосування спеціальних засобів приймає службова особа, відповідальна за забезпечення громадського порядку, або керівник конкретної операції. Особа, яка прийняла таке рішення, повинна негайно доповісти про це в письмовій формі своєму безпосередньому начальникові.

92. Пункт 7 постанови зобов'язує працівників міліції, які застосували спеціальні засоби, негайно забезпечити потерпілим медичну допомогу.

93. Пункт 14 постанови забороняє завдання ударів гумовим кийком по голові, шиї, ключичній ділянці, животу і статевих органах.

H. Наказ № 346/877 Міністерства охорони здоров'я від 19 грудня 2000 року "Про заходи щодо запобігання небезпечним діям з боку осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади"

94. Згідно з пунктом 2.5 наказу № 346/877 психіатричний заклад зобов'язаний поінформувати відповідний орган внутрішніх справ за місцем проживання хворого про його виписування після лікування.

I. Наказ № 397 Міністерства охорони здоров'я

95. Відповідні витяги з наказу № 397 Міністерства охорони здоров'я від 8 серпня 2001 року (узгоджений з Верховним Судом України, Міністерством внутрішніх справ та Генеральною прокуратурою) стосовно порядку застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах до осіб, які мають психічні захворювання і вчинили суспільно небезпечні діяння, містяться у згаданому вище рішенні у справі Горшкова (п. 32).

96. Відповідні витяги з Інструкції про порядок застосування примусових заходів медичного характеру до психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння (затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я № 397), також містяться у згаданому вище рішенні у справі Горшкова (п. 33).

J. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 15 від 26 грудня 2003 року "Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень"

97. Згідно з пунктом 8 постанови насильство як ознака перевищення влади може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство може полягати, зокрема, у незаконному позбавленні волі та побоях.

98. У пункті 9 постанови зазначено, що протиправні дії, які становлять перевищення влади, підпадають під сферу застосування кримінального закону, якщо вони "болісні й такі, що ображають особисту гідність", і Верховний Суд постановив, що дії необхідно вважати "болісними й такими, що ображають особисту гідність" потерпілого, якщо вони завдають йому фізичного болю чи моральних страждань. Такі дії можуть, зокрема, полягати у протиправному застосуванні таких спеціальних засобів, як гумові кийки і наручники.

K. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 19 березня 1982 року "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру" (з поправками від 4 червня 1993 року) і постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування"

99. На час подій у справі постанова 1982 року була чинною. У 2005 році її було замінено постановою № 7 від 3 червня 2005 року.

100. В обох цих постановах (пункти 9 і 15 у постановах 1982 і 2005 року відповідно) Верховний Суд при тлумаченні положень національного законодавства, які регулюють застосування тих чи інших примусових заходів медичного характеру, зазначив, що суд, який ухвалює рішення про застосування заходу з примусового лікування особи, стосовно якої обрано запобіжний захід, має одночасно своєю відповідною ухвалою (постановою) скасувати цей запобіжний захід з моменту прийому такої особи до психіатричного закладу.

L. Дотримання прав людини у місцях попереднього ув'язнення. Витяги з доповідей 2001 року (перша річна доповідь) та 2002 року (друга річна доповідь) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

101. Відповідні витяги з першої та другої щорічних доповідей містяться у згаданому вище рішенні у справі Невмержицького (пп. 60 і 61).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

102. У відповідних положеннях Рекомендації № R(87)3 Комітету Міністрів щодо Європейських пенітенціарних правил (ухвалена Комітетом Міністрів 12 лютого 1987 року на 404-му засіданні заступників Міністрів) зазначено:

"Медичне обслуговування

26. 1. У кожній установі має бути доступним медичне обслуговування, здійснюване щонайменше одним кваліфікованим лікарем загальної практики. Медичне обслуговування організовується при безпосередній взаємодії з медичними службами на місцевому чи національному рівні. Таке обслуговування має включати можливість проведення психіатричної діагностики та, у разі необхідності, лікування психічних розладів.

2. Хворі особи, що перебувають під вартою і потребують спеціалізованого лікування, мають бути переведені до спеціалізованих закладів або цивільних лікарень. Якщо лікування забезпечується на базі установи, в її медичній частині мають бути обладнання, інвентар та фармацевтичні засоби, придатні для забезпечення медичного догляду й лікування хворих ув'язнених осіб, а також має бути штат відповідним чином підготовленого персоналу.

30. 1. Медичний працівник здійснює спостереження за фізичним та психічним станом в'язнів і, дотримуючись умов і періодичності, встановлених відповідними лікарськими нормами, проводить огляд усіх осіб під вартою, всіх тих, хто скаржиться на стан здоров'я чи травму, та будь-кого з ув'язнених, хто потребує його особливої уваги.

2. У будь-якому випадку, коли медичний працівник вважає, що подальше тримання особи під вартою або та чи інша умова режиму ув'язнення негативно позначається або позначатиметься на фізичному чи психічному стані ув'язненої особи, він доповідає про це начальникові.

Дисципліна та покарання

38. 1. Покарання у вигляді поміщення до карцеру та будь-яке інше покарання, яке може негативно позначитися на фізичному або психічному здоров'ї ув'язненої особи, може призначатися лише у випадку, якщо медичний працівник, провівши її медичний огляд, засвідчить у письмовій формі, що вона спроможна витримати таке покарання.

Засоби приборкання

39. Застосування ланцюгів і кайданів заборонено. Наручники, гамівні сорочки та інші засоби фіксації тіла в жодному разі не можуть застосовуватися з метою покарання. Вони можуть використовуватися лише у таких випадках:

a. у разі необхідності для запобігання втечі ув'язненої особи під час пересування, але за умови, що їх буде знято після допровадження її до судового чи адміністративного органу, якщо такий орган не вирішить інакше.

b. на медичних підставах, за вказівкою та під наглядом медичного працівника;

c. за наказом начальника - якщо інші методи впливу не спрацьовують - для запобігання ризикові завдання ув'язненою особою тілесних ушкоджень собі, іншим та спричинення нею значної матеріальної шкоди; у таких випадках начальник має негайно проконсультуватися з медичним працівником і доповісти керівництву вищого рівня.

40. Способи і порядок застосування засобів приборкання, передбачені попереднім пунктом, визначаються згідно із законом чи нормативними документами. Тривалість застосування таких засобів не може виходити поза межі абсолютно необхідного.

Ув'язнені особи, які страждають на психічні хвороби та мають інші психічні патології

100. 1. Осіб, яких визнано такими, що страждають на психічні хвороби, не можна тримати під

вартою у пенітенціарних установах; у таких випадках необхідно вжити заходів з якнайшвидшого

переведення їх до відповідних закладів для психічно хворих.

2. Мають існувати спеціалізовані заклади або відділення під медичним керівництвом, які повинні здійснювати спостереження та лікування ув'язнених осіб з іншими тяжкими психічними захворюваннями чи патологіями.

3. Медична чи психіатрична служба пенітенціарних установ має забезпечувати психіатричне лікування всіх ув'язнених осіб, які потребують такого лікування".

103. У відповідній частині доповіді Європейського Комітету із запобігання тортурам (далі - СРТ) [СРТ/Inf (2004) 34] про результати візиту до України, проведеного з 10 до 26 вересня 2000 року, зазначено:

"СРТ наголошує, що всі ув'язнені особи, які страждають на психічні хвороби, включаючи осіб, засуджених до довічного ув'язнення, мають перебувати під спостереженням і отримувати лікування в медичному закладі, відповідним чином обладнаному та укомплектованому кваліфікованим персоналом. Примусове залишення таких ув'язнених у пенітенціарній установі, в якій вони не можуть отримувати відповідне лікування через відсутність належного лікувального відділення або через те, що таке відділення відмовляє їм у прийомі, є неприйнятною практикою. Переведення психічно хворих в'язнів до відповідного психіатричного закладу має розглядатися як першочергове завдання".

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 і 13 КОНВЕНЦІЇ

104. Заявник скаржився на необґрунтоване та непропорційне застосування працівниками СІЗО сили під час тримання його під вартою, тримання в карцері закутим у наручники, неналежні, як він стверджував, медичний догляд і допомогу під час тримання під вартою та непроведення ефективного й незалежного розслідування скарг на жорстоке поводження.

Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Заявник також посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження". А. Щодо прийнятності

1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

105. Уряд стверджував, що скарги заявника на жорстоке поводження передчасні, оскільки розслідування у цій кримінальній справі поки що не завершено. Уряд також вказував на наявність у заявника можливості вчинити цивільний позов з вимогою відшкодування органами влади спричиненої йому шкоди.

106. Уряд також доводив, що заявник не вичерпав передбачених національним законодавством засобів юридичного захисту, як цього вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції, оскільки не вчинив цивільного позову в зв'язку з умовами тримання його під вартою і не порушив перед адміністрацією СІЗО питання про переведення його до іншої камери або неналежні умови тримання під вартою. У контексті кримінального провадження стосовно посадових осіб СІЗО він так само не подав скаргу на неналежність медичних умов.

107. Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були в його справі неефективними.

108. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов'язує заявників спочатку використати засоби юридичного захисту, які зазвичай доступні й достатні в національній правовій системі, щоб домогтися відшкодування за стверджувані порушення. Такі засоби юридичного захисту мають існувати з достатньою певністю як на практиці, так і в теорії, інакше їм не вистачатиме належної доступності та ефективності. Крім того згідно з пунктом 1 статті 35 скарги, які згодом можуть бути подані до Суду, спочатку заявляються у відповідному національному органі, принаймні, по суті та з дотриманням формальних вимог, встановлених національним законодавством, і не слід удаватися до засобів юридичного захисту, які є неадекватними чи неефективними (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, пункти 51, 52, та у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-IV, пункти 65-67).

109. Суд наголошує, що при застосуванні правила вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Отже, як це визнано Судом, пункт 1 статті 35 слід застосовувати з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів не є ані беззастережним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було дотримано цього правила, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реалістично оцінювати не лише наявність формальних засобів юридичного захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, а й загальний контекст, у якому вони використовуються, та особисті обставини заявника (див. згадані вище рішення у справах Акдівара та інших, с. 1211 п. 69, і Аксоя, с. 2276, пункти 53 і 54).

110. Суд передусім розгляне доводи Уряду стосовно скарг заявника на те, що застосовування сили та наручників було, як стверджується, непропорційним.

111. Уряд-відповідач посилався на два засоби захисту, якими міг би скористатися заявник, а саме - на можливість вчинення позову про відшкодування шкоди та звернення з вимогою порушити кримінальну справу.