Рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Паскал проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupanciс),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Енн Пауер (Ann Power), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік {Claudia Westerdiek), Секретар

секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 серпня

2011 року

виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 24652/04), поданою до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Юрієм Михайловичем Паскалом (далі - заявник) 17 червня 2004 року.

2. Заявник, зокрема, стверджував, що його досудове ув'язнення було незаконним та необґрунтовано тривалим, а також що кримінальне провадження у його справі було несправедливим та тривалим.

3. 24 вересня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Було також вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29 Конвенції ).

4. 24 березня 2010 року заявнику було надано юридичну допомогу, але п. К.К. Сизарев, юрист з м. Євпаторії, обраний заявником своїм представником, не надав жодних зауважень у відповідь на зауваження Уряду України.

5. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю. Зайцев.

6. Пані Г. Юдківська, суддя від України, не змогла взяти участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити п. Михайла Буроменського як суддю ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29 Конвенції ).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник народився у 1966 році і мешкає у м. Сімферополі. У 1999 році він отримав диплом про вищу освіту за спеціальністю "Правознавство" та у певний період працював у міліції в м. Сімферополі.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

8. 1 липня 1999 року заявника затримали за підозрою у вчиненні розбою 10 лютого 1999 року.

9. О 9 год. 20 хв. 1 липня 1999 року заявник підписав протокол ознайомлення з його процесуальними правами, зауваживши, що він бажає запросити М. як свого захисника.

10. О 9 год. 25 хв. того ж дня заявника допитали щодо вчинення розбою за відсутності захисника. У ході допиту заявник надав різні персональні дані та заявив, що про вчинення розбою йому нічого не відомо, а у відповідний день він виконував свої професійні обов'язки працівника міліції та відвідав заняття в юридичному інституті. Він також назвав свідків, які б могли підтвердити його слова. Протокол допиту, підписаний заявником, починається наступним абзацом, під яким міститься окремий підпис заявника:

"Мені було роз'яснено мої права відповідно до статті 63 Конституції України , згідно з якою я маю право відмовитися давати показання щодо себе. Бажаю давати показання за даною справою".

11. 3 липня 1999 року в ході допиту в присутності М. (захисника, якого вказав заявник у протоколі роз'яснення його процесуальних прав) заявник заявив, що підтверджує свої показання, надані 1 липня 1999 року, та не має нічого додати до них.

12. В подальшому протягом досудового слідства слідчі органи збільшили обсяг обвинувачення щодо заявника, зрештою він обвинувачувався в організації банди та участі у більш ніж тридцяти вчинених нею нападів. Протягом досудового слідства було допитано приблизно 120 свідків, двадцять разів відтворювались обстановка і обставини подій та призначено численні експертизи.

13. 20 липня 2000 року досудове слідство у справі заявника та вісімнадцяти інших осіб, обвинувачених в участі у банді, було закінчено. Справа підлягала направленню до Верховного Суду Автономної Республіки Крим (пізніше перейменованого на апеляційний суд Автономної Республіки Крим, далі - суд АРК) для віддання обвинувачених до суду.

14. 4 травня 2001 року після ознайомлення обвинувачених з матеріалами справи та закінчення інших процесуальних формальностей суд АРК провів розпорядче засідання та призначив розгляд справи на 5 червня 2001 року.

15. Провівши приблизно вісімнадцять судових засідань у період з червня до грудня 2001 року, суд АРК відклав розгляд справи в зв'язку з клопотанням одного з підсудних про здійснення фіксації технічними засобами перебігу судового процесу, оскільки забезпечити таку фіксацію не вбачалось можливим через відсутність відповідних засобів.

16. 15 травня 2002 року суд АРК продовжив розгляд справи.

17. 17 січня 2003 року заявник поскаржився суду на те, що протягом досудового слідства його катували. 5 лютого 2003 року за результатами перевірки цієї скарги прокуратура Автономної Республіки Крим відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, які, як стверджував заявник, погано з ним поводились, в зв'язку з відсутністю доказів такого поводження. Як свідчать матеріали справи, заявник не оскаржив цю постанову.

18. 29 січня 2003 року А.К., співучасник у справі заявника, поскаржився на те, що головуючий суддя пані Ш. не була безсторонньою. Так, на початку судового розгляду вона дала інтерв'ю газеті "Прапор Батьківщини" ("Флаг Родины"), висловивши свою думку про винуватість підсудних. А.К. надав копію номера газети, опублікованого 29 червня 2001 року, в якій містилася стаття під назвою "Перевертні в міліцейських погонах". У цій статті наводилась така цитата судді:

"Об'єктами збройних нападів частіше за все ставали заможні люди в Криму та у Запорізькій області... Грабували жорстоко та холоднокровно, не нехтуючи жодними засобами для "вибиття" грошей. Так могли діяти тільки ті, хто був цілком впевнений у своїй безкарності. Подібну нахабність... я, відверто кажучи, за одинадцять років своєї суддівської практики ще не зустрічала. Так, мені відомо про випадки, коли злочинці використовували міліцейські мундири для тих чи інших злочинних задумів, але ж ці люди не мали жодного стосунку до правоохоронних структур. На відміну від Паскала з його спільниками, які примудрилися поєднувати службу в органах з розбійними діяннями. Вину свою, до речі, підсудні частково визнають, але ведуть себе вкрай зухвало. Постійно подають цілком невмотивовані клопотання про заміну судді та обвинувачення. Проте гадаю, що протягом суду вони позбудуться своєї пихатості. Розгляд, скоріш за все, буде тривалим".

19. Того ж самого дня суддя Ш. звернулась до прокурора Автономної Республіки Крим з листом, вимагаючи розслідування обставин публікації статті. Вона стверджувала, що публікація, яка, на її думку, могла негативно вплинути на провадження, була неточною, оскільки вона ніколи не давала вказаного інтерв'ю газеті.

20. У зв'язку із заявою судді Ш. прокуратура встановила, що газета "Прапор Батьківщини" належить Чорноморському флоту Російської Федерації в м. Севастополі. Прокуратура надіслала запит у Військову прокуратуру Російської Федерації з проханням розслідувати це питання. Згідно з матеріалами справи будь-якого продовження дій щодо цього питання не було.

21. У період з 15 травня 2002 року до 22 травня 2004 року суд АРК провів близько 150 судових засідань у справі заявника.

22. 17 листопада 2004 року суд АРК проголосив свій вирок, викладений приблизно на 200 сторінках. Суд визнав заявника винним в організації банди і в участі у багатьох епізодах розбою та засудив його на чотирнадцять з половиною років позбавлення волі. Суд ретельно вивчив скарги заявника і його співучасників на погане з ними поводження з боку працівників органів досудового слідства та відхилив їх.

23. 22 грудня 2004 року заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції помилився в оцінці фактів, неправильно застосував закон та засудив його до невідповідного тяжкості злочину покарання.

24. 15 серпня 2005 року заявник доповнив свою первісну скаргу. Він, зокрема, стверджував, що суддя Ш. не була безсторонньою, оскільки вона дала інтерв'ю газеті "Прапор Батьківщини", в якому опосередковано стверджувала про винуватість заявника задовго до проголошення вироку. Він також скаржився на те, що його право на захист було порушено, зокрема, оскільки суд не допустив кількох захисників, імена яких він не вказував, та оскільки первісний обвинувальний висновок містив менше за обсягом обвинувачення, ніж те, яке розглядав суд.

25. 16 березня 2006 року Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, дійшовши висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив факти в його справі та застосував закон, а також що у провадженні не було процесуальних недоліків, які б порушили право заявника на справедливий суд. Верховний Суд так само дійшов висновку, що немає доказів поганого поводження із заявником.

B. Тримання заявника під вартою до постановлення вироку

26. 3 липня 1999 року прокуратура АРК санкціонувала взяття заявника під варту на десять днів до пред'явлення обвинувачення.

27. 12 липня 1999 року заявнику пред'явили обвинувачення та строк його тримання під вартою було продовжено до 1 вересня 1999 року. Далі прокуратура АРК кілька разів санкціонувала продовження строку тримання заявника під вартою, відповідні обґрунтовані постанови, якщо такі були, Суду надано не було.

28. Спочатку заявник тримався у кількох ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), які, як стверджувалось, не були придатні для довгострокового тримання під вартою. Згодом, до травня 2000 року заявника перевели до слідчого ізолятора № 15 м. Сімферополя (далі - СІЗО), в якому, як він стверджує, він не мав доступу до якісної медичної допомоги, зокрема, не мав можливості скористатися допомогою лікаря-ендокринолога.

29. 7 квітня 2000 року прокуратура АРК санкціонувала продовження строку тримання заявника під вартою до 3 травня 2000 року. Як стверджує заявник, з цієї дати та до постановления вироку 17 листопада 2004 року його тримали під вартою без будь-якого формального рішення. Заявник поскаржився на це до Верховного Суду України у доповненні до своєї касаційної скарги, але не отримав щодо цього жодної відповіді.

30. Згідно з твердженнями Уряду, 4 травня 2001 року суд АРК продовжив строк тримання заявника під вартою на період судового розгляду, дійшовши висновку, що немає підстав для звільнення його з-під варти та заміни відповідного запобіжного заходу. Уряд не надав копію цієї ухвали.

C. Цивільне провадження щодо газет

31. 7 червня 2005 року заявник, скаржачись на те, що ще до постановлення вироку його представляли як злочинця, подав цивільний позов до газети "Прапор Батьківщини", кількох інших газет і до місцевої телевізійної компанії, які висвітлювали судове провадження у справі.

32. 7 травня 2007 року Київський районний суд м. Сімферополя залишив його позов без задоволення, оскільки заявник не дотримався річного строку позовної давності та не надав цьому належного виправдання.

33. 5 березня 2008 року суд АРК залишив це рішення без зміни.

34. 14 липня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за позовом заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

35. Відповідні положення статей 59 та 63 Конституції України від 1996 року стосовно права на правову допомогу та права не давати показання щодо себе наводяться у рішенні від 19 лютого 2009 року в справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) (заява № 16404/03, п. 25).

36. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року стосовно запобіжних заходів, що застосовуються під час провадження, наводяться у рішенні від 6 листопада 2008 року в справі "Єлоєв проти України" {Yeloyev v. Ukraine) (заява № 17283/02, п. 35).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився за статтею 5 Конвенції про те, що тримання його під вартою у період з 3 травня 2000 року до 17 листопада 2004 року було незаконним. Суд вважає, що ця скарга повинна розглядатись за підпунктом "c" пункту 1 статті 5, в якому передбачається таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

..."

A. Прийнятність

38. Уряд не надав жодних зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

39. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.

B. Суть

40. Уряд стверджував, що заявника затримали та взяли під варту на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні серйозного злочину та що його тримання під вартою було законним.

41. Вивчаючи факти цієї справи у світлі своєї судової практики (див. пункти 41-42 наведеного вище рішення у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), Суд зауважує, що Уряд не надав жодних пояснень щодо підстав тримання заявника під вартою у період з 3 травня 2000 року (дати, коли строк тримання під вартою, продовжений прокуратурою 7 квітня 2000 року, закінчився) до 4 травня 2001 року (дати, коли суд АРК провів розпорядче засідання). Відповідно Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою протягом цього періоду не ґрунтувалось на законі.

42. Сторони не дійшли згоди стосовно підстав тримання заявника під вартою у період з 4 травня 2001 року до 17 листопада 2004 року (дати, коли суд першої інстанції проголосив вирок). Уряд стверджував, що цей період охоплювався постановою суду від 4 травня 2001 року (копію якої надано не було), в якій головуючий суддя не встановив жодних підстав для звільнення заявника з-під варти та заміни застосованого до нього запобіжного заходу. Заявник стверджував, що цей період не охоплювався жодним рішенням. Суд повторює, що в інших рішеннях щодо України він вже встановлював порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції , коли суддя, віддаючи заявника/заявницю до суду, продовжував на невизначений строк тримання його або її під вартою, не надаючи при цьому чітких підстав застосування такого заходу (див., наприклад, рішення від 10 лютого 2011 року в справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 73-76). Виходячи з цієї практики, навіть якщо припустити, що строк тримання заявника під вартою було продовжено 4 травня 2001 року, як цього вимагало чинне національне законодавство та як про це стверджує Уряд, Суд вважає, що це рішення не було законним у розумінні підпункту "c" пункту 1 статті 5 Конвенції.

43. З огляду на свої висновки, наведені вище у пунктах 41 та 42, Суд вважає, що тримання заявника під вартою протягом періоду з 3 травня 2000 року до 17 листопада 2004 року не було "законним" для цілей підпункту "c" пункту 1 статті 5 Конвенції .

44. Отже, підпункт "c" пункту 1 статті 5 Конвенції було порушено.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник також скаржився на те, що його досудове ув'язнення було необґрунтовано тривалим. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції , в якому передбачено таке:

"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

A. Прийнятність

46. Уряд не надав будь-яких доводів щодо прийнятності цієї скарги.

47. Суд зазначає, що період, який береться до уваги, почався з 1 липня 1999 року (дати затримання заявника) та закінчився 17 листопада 2004 року (коли суд першої постановив обвинувальний вирок у справі заявника). Таким чином, він тривав п'ять років і чотири з половиною місяці. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.

B. Суть

48. Уряд доводив, що обвинувачення заявника було дуже серйозним. Уряд також зазначив, що справа була винятково складною. У справі було дев'ятнадцять обвинувачених, які обвинувачувались в участі у більш ніж тридцяти різних злочинах. Протягом досудового слідства слідчі органи допитали вісімнадцять потерпілих та 120 свідків, двадцять разів відтворювали обстановку і обставини подій та призначили більш ніж п'ятдесят різних експертиз, загальна тривалість проведення яких становила 726 днів. Під час судового розгляду було допитано сімдесят сім свідків та вісім експертів. Тривалість його тримання під вартою не була нерозумною з огляду на серйозність обвинувачення заявника та ризик того, що він може переховуватися від органів досудового слідства і суду або знищити докази, а також з огляду на складність справи.

49. Враховуючи загальні принципи, встановлені практикою Суду (див. рішення в справах "І.А. проти Франції" (I.A. v. France), Reports of Judgments and Decisions 1998-VII, n. 102, від 23 вересня 1998 року; "Лабіта проти Італії" {Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV; "Іловецький проти Польщі" (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, п. 61, від 4 жовтня 2001 року), Суд зазначає, що строк тримання заявника під вартою до постановлення вироку судом, який становив більше п'яти років, є особливо тривалим. Суд приймає доводи Уряду стосовно того, що обвинувачення щодо заявника було дуже серйозним, оскільки його обвинувачували в організації банди та низки збройних розбійних нападів та у вчиненні інших насильницьких злочинів. Проте, враховуючи строк тримання заявника під вартою, Суд вважає, що компетентні органи влади повинні були чітко навести інші підстави, які б виправдовували тримання його під вартою протягом усього періоду, що розглядається. У той же час Суд не може оцінити якість обґрунтування ув'язнення заявника з 1 липня 1999 року до 3 травня 2000 року, оскільки йому не надали копії відповідних постанов. Стосовно подальшого періоду, що закінчився 17 листопада 2004 року, як зазначено вище у пунктах 41 та 42, він принаймні частково не охоплювався жодним рішенням, а у тій мірі, в якій він міг би охоплюватись рішенням суду від 4 травня 2001 року, як видається із зауважень Уряду, органи влади не навели жодних чітких підстав для тримання заявника під вартою.

50. Вищенаведених міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції .

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ПРОТЯГОМ РОЗУМНОГО СТРОКУ

51. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що тривалість кримінального провадження у його справі є несумісною з вимогою "розумного строку".