Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Леонід Лазаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 5 жовтня 2010 року постановляє рішення:

1. Справа порушена за заявою (№ 22313/04), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Леонідом Леонідовичем Лазаренком (далі - заявник) 5 червня 2004 року.

2. Заявник, якому було надано юридичну допомогу, був представлений пані А. Мукановою, юристом, який практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю. Зайцевим.

3. Заявник стверджував, зокрема, що в порушення статті 6 Конвенції його було засуджено на підставі зізнання, яке, як він стверджував, було отримане від нього в результаті застосування примусу та за відсутності адвоката.

4. 12 травня 2009 року Суд вирішив повідомити Уряд про заяву. Також Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 1 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, 1968 року народження, наразі відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі в Єнакіївській виправній колонії № 52.

A. Обставини, які передували справі та були встановлені національними судами

6. У своєму рішенні від 14 листопада 2002 року апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) зазначив такі обставини цієї справи. 22 грудня 2001 року заявник і його знайомий Г. зупинили таксі та попросили водія Л. відвезти їх до місця призначення за містом. Згідно з твердженнями заявника, вони планували розбійний напад і викрадення автомобіля. Заявник мав при собі заздалегідь приготований ніж, який він заховав у рукаві, а Г. мав мотузку. Як тільки машина під'їхала до лісу, заявник і Г. наказали водію зупинитися. Г. здушив мотузкою горло водія, в той час як заявник погрожував йому ножем. Заявник сів на місце водія та поїхав далі в ліс, де вони витягли з машини вже непритомного на той час Л. Пізніше у грудні 2001 року в лісі було знайдене тіло Л. з численними колотими ранами.

7. Після того як заявник і Г. безуспішно намагалися продати машину Л., 4 січня 2002 року її було виявлено та вилучено працівниками міліції.

B. Затримання заявника та стверджуване погане з ним поводження

8. Заявник зазначив, що його було затримано 4 січня 2002 року. Відповідно до протоколу затримання його було затримано 5 січня 2002 року за підозрою у вчиненні вбивства Л. Слідчий кваліфікував дії заявника як злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (умисне вбивство). У протоколі затримання було зазначено, що заявник заявив, що він не мав скарг чи клопотань. У матеріалах справи також міститься відмова заявника від захисника, датована 5 січня 2002 року.

9. 8 січня 2002 року заявника було оглянуто лікарем, який встановив, що його правий зап'ясток було ушкоджено. Заявник пояснив, що він отримав це ушкодження внаслідок падіння під час затримання.

10. Відповідно до довідки міської лікарні 11 січня 2002 року заявника було доставлено до цієї лікарні працівниками міліції для обстеження вищезазначеної травми. Рентгенограма показала, що у заявника був перелом кістки правого зап'ястка; йому було накладено гіпс.

11. У період з 5 до 16 січня 2002 року заявник тримався під вартою в Петровському районному відділі міліції м. Донецька (далі - відділ міліції), після чого його було переведено до Донецького слідчого ізолятора № 5 (далі - Донецький СІЗО). Протягом цього періоду за відсутності адвоката та, як стверджувалось, після застосування до нього побоїв і погроз заявник підписав зізнання, яке в подальшому підтвердилось в ході відтворення обстановки та обставин події. Він зізнався, що діючи разом із Г. і згідно з досягнутою з ним попередньою змовою, він пограбував і вбив Л. Заявник зазначив, зокрема, що він один раз вдарив Л. ножем. Пізніше, як видається після переведення до іншої установи тримання під вартою, заявник відмовився від свого зізнання у вчиненні вбивства, зазначивши, що він дав його в результаті застосування до нього тиску. Надалі в ході провадження він визнавав тільки вчинення розбою та викрадення автомобіля.

12. 16 січня 2002 року заявник написав слідчому записку, в якій він зазначив, що він ушкодив зап'ясток 3 січня 2002 року внаслідок випадкового падіння зі східців. Він також зазначив, що не мав скарг щодо дій працівників міліції.

13. У невизначену дату після зізнання заявника та проведення відтворення обстановки та обставин події заявнику було призначено захисника.

14. 20 травня 2002 року прокуратура Петровського району м. Донецька відхилила скаргу заявника щодо поганого поводження з боку працівників міліції як необґрунтовану. Заявник не оскаржував цієї постанови. На певній стадії досудового слідства обвинувачення щодо заявника було перекваліфіковано на умисне вбивство з корисливих мотивів, розбій і незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

C. Судовий розгляд

15. 14 листопада 2002 року апеляційний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та Г. винними у вчиненні організованою групою умисного вбивства з корисливих мотивів, розбою та незаконного заволодіння транспортним засобом, і призначив кожному з них покарання у вигляді позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього особистого майна. Щодо вини заявника суд ґрунтував вирок на зізнавальних показаннях, які він дав на початковій стадії досудового слідства, свідченнях Г., які він дав під час досудового слідства (незважаючи на те, що під час розгляду справи в суді він відмовився від них як неправдивих) та відповідно до яких заявник ударив Л. один раз ножем, а також свідченнях кількох осіб, яким обвинувачені намагались продати автомобіль Л. Апеляційний суд розглянув твердження заявника про погане поводження та встановив, що воно було не більше ніж тактикою захисту. Працівника міліції, відповідального за затримання заявника, було допитано в судовому засіданні. Він заперечував застосування до заявника будь-яких заходів примусу. Апеляційний суд зазначив, що ушкодження заявника не могло вважатися доказом поганого з ним поводження під час тримання під вартою, оскільки щодо його походження він надавав різні суперечливі пояснення.

16. Прокурор оскаржив зазначений вирок у частині, яка стосувалась заявника, вважаючи, що він був надто м'яким з огляду на тяжкість вчинених злочинів і особистість заявника.

17. 3 квітня 2003 року Верховний Суд України задовольнив касаційне подання прокурора. Він скасував вирок від 14 листопада 2002 року в частині, яка стосувалась заявника, та повернув справу на новий розгляд до того самого суду.

18. 2 вересня 2003 року апеляційний суд постановив новий вирок, висновки якого щодо вини заявника були ідентичними висновкам, викладеним у попередньому вироку. Однак, апеляційний суд змінив призначене заявнику покарання на довічне позбавлення волі, пославшись на тяжкість вчинених злочинів і особистість заявника, який вчинив ці злочини через 2 місяці після умовно-дострокового звільнення з установи виконання покарань. Апеляційний суд врахував той факт, що заявник вчинив розбій повторно, як обставину, що обтяжує покарання.

19. У невизначену дату захисник, діючи від імені заявника, подав касаційну скаргу. Він стверджував, зокрема, що суд першої інстанції не дослідив належним чином твердження заявника про погане поводження. 13 жовтня 2003 року заявник також подав касаційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції неправильно послався на зізнання, отримане внаслідок стверджуваного застосування примусу, та стверджувані суперечливі показання Г. щодо нього. Він зазначив, що як тільки він отримав доступ до захисника після переведення з відділу міліції до СІЗО, він перестав давати будь-які показання чи підписувати будь-які документи. 19 січня 2004 року заявник доповнив свою касаційну скаргу, скаржачись, що в порушення статті 45 Кримінально-процесуального кодексу протягом початкових стадій досудового слідства він не мав захисника, та вимагаючи від суду не приймати його зізнання як доказ у справі. Копії касаційної скарги заявника та доповнення до неї були надані Суду Урядом разом з його зауваженнями щодо прийнятності та суті заяви.

20. 8 квітня 2004 року Верховний Суд України вніс до вироку незначні зміни, зокрема, виключив посилання на вчинення розбою повторно як обтяжуючу обставину, оскільки це вже було враховано при кваліфікації злочинів, у вчиненні яких заявника було визнано винним. Верховний Суд зазначив, що висновок суду про доведеність вини заявника "ґрунтується на доказах, здобутих з додержанням вимог кримінально-процесуального законодавства, досліджених у судовому засіданні та належно оцінених судом". Крім того, Верховний Суд не встановив "будь-яких істотних порушень норм КПК України під час розслідування справи або неправильного застосування судом кримінального закону". Насамкінець, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд правильно відхилив як безпідставні твердження заявника про те, що він дав зізнавальні показання внаслідок застосування до нього тиску.

D. Зараження заявника ВІЛ та пов'язані з цим факти

21. Після засудження заявника було переведено до Єнакіївської виправної колонії № 52 для відбування покарання.

22. Після того, як заявник поскаржився на ядуху та біль у горлі, 11 лютого 2008 року його було доправлено до Донецької обласної лікарні при колонії № 124 для проведення обстеження та лікування. Заявникові було діагностовано хронічний фарингіт, залізодефіцитну анемію та гіпертонію. Крім того, результат аналізів на ВІЛ виявився позитивним і заявника було взято на облік відповідно до класифікації ВООЗ як носія ВІЛ в клінічній стадії I із безсимптомним перебігом хвороби.

23. У березні 2008 року після того, як аналізи крові підтвердили наявність ВІЛ, лікар-спеціаліст з ВІЛ/СНІДу зустрівся із заявником і пояснив йому, зокрема, що його хвороба була на такій ранній стадії, що не потребувала лікування, та що на більш пізніх стадіях буде розглянуто питання щодо застосування антиретровірусної терапії.

24. Пізніше, в березні 2008 року, заявника було знову переведено до колонії № 52, де він продовжував відбувати покарання.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Кримінальний кодекс України (2001 рік)

25. Згідно з частиною 1 статті 115 умисне вбивство карається позбавленням волі строком від 7 до 15 років. Згідно з частиною 2 статті 115 умисне вбивство з корисливих мотивів і/або вчинене за попередньою змовою групою осіб карається позбавленням волі строком від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі.

26. Згідно зі статтею 187 розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб або особою, яка раніше вчинила розбій, карається позбавленням волі строком від 7 до 10 років з конфіскацією майна (частина 2); покарання збільшується до 15 років позбавлення волі в разі вчинення розбою, спрямованого на заволодіння майном у великих розмірах, або організованою групою, або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (частина 4).

27. Згідно з частиною 3 статті 289 незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або якщо вартість транспортного засобу перевищує 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, карається позбавленням волі строком від 10 до 15 років з конфіскацією майна.

28. Відповідно до частини 1 статті 64 довічне позбавлення волі передбачається за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Частина 2 цієї статті встановлює певні категорії осіб, до яких довічне позбавлення волі не застосовується (вагітні жінки, неповнолітні та люди похилого віку).

29. Згідно зі статтею 70 остаточне покарання за кілька злочинів встановлюється шляхом поглинення менш суворого(их) покарання більш суворим.

B. Кримінально-процесуальний кодекс (1960 рік)

30. Стаття 45 передбачає, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, зокрема, коли можливим покаранням за вчинений злочин є довічне ув'язнення. Далі стаття вказує, що в такому випадку участь захисника є обов'язковою з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення.

31. Згідно зі статтею 46 підозрюваний, обвинувачений чи підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника під час подальших стадій процесу (частина 1). Однак відмова від захисника у випадках, передбачених статтею 45, повинна обґрунтовуватися мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу (частина 3). У випадку прийняття такої відмови підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному надається три дні для того, щоб запросити іншого захисника (частина 4). У разі, якщо він/вона не зробить цього в межах встановленого строку та якщо участь захисника у його/її справі є обов'язковою відповідно до статті 45 Кодексу, захисника призначає особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя залежно від стадії провадження (частина 5).

32. Згідно зі статтею 103 дізнання включає оперативно-розшукові та слідчі заходи, що вживаються з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.

33. Відповідно до частини 1 статті 370 істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі порушення, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до частини 2 цієї статті порушення права обвинуваченого на захист входить до переліку істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які вимагають скасування вироку в будь-якому випадку (тобто не зважаючи на те, чи було дотримано вимоги частини 1 цієї статті).

34. Стаття 390 передбачає, що до початку розгляду справи в касаційному суді особа, що подала скаргу, має право доповнити, змінити або відкликати її.

35. Положення, які стосуються обов'язку порушення кримінальної справи та проведення досудового слідства, містяться в рішенні у справі "Спінов проти України" (Spinov v. Ukraine), від 27 листопада 2008 року, заява № 34331/03, пункти 32-33), а ті, що стосуються оскарження до суду рішень органів дізнання, слідчого чи прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи - в рішенні від 25 жовтня 2007 року у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 46-47).

C. Інші документи

36. Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 3/6 від 18 січня 2000 року, передбачає, що надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим здійснюється на загальних засадах (пункт 4.3.4). Цей Порядок також містить рекомендації щодо організації передтестового та післятестового консультування на ВІЛ, згідно з якими таке консультування має бути доступним, інформативним і підтримуючим (додаток 28 до пункту 4.3.4). Пункт 6.1.9 цього Порядку передбачає, що профілактичний медичний огляд затриманих здійснюється один раз на рік із залученням терапевта, психіатра та стоматолога, а за необхідності і лікаря іншої спеціальності, можливо лікаря не з установи виконання покарань.

37. Відповідні положення спільного наказу Міністерства охорони здоров'я та Державного Департаменту з питань виконання покарань від 15 листопада 2005 року № 186/607 "Про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах" викладені у згаданому вище рішенні "Яковенко проти України" (пункти 49-52).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

38. Відповідні міжнародні документи щодо доступу до адвоката під час тримання під вартою викладені в рішеннях "Салдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391 /02, пункти 37-38, 41 і 44, від 27 листопада 2008 року, та "Пановітс проти Кіпру (Panovits v. Cyprus), заява № 4268/04, пункт 45, від 11 грудня 2008 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник скаржився, посилаючись на статтю 6 Конвенції, що його було визнано винним у вчиненні вбивства на підставі зізнавальних показань, які були отримані в результаті застосування тиску та за відсутності захисника. Ця скарга має бути розглянута за пунктами 1 і 3 (c) статті 6 Конвенції, відповідні положення яких передбачають таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...