Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Гарькавий проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 26 січня 2010 року, постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справа порушена за заявою (N 25978/07), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Олександром Леонідовичем Гарькавим (далі - заявник) 13 травня 2007 року.

2. Заявника у Суді представляла пані І.Піх, юрист із Києва. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим, Міністерство юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його затримання було незаконним.

4. 17 лютого 2009 року Суд оголосив заяву частково неприйнятною та вирішив направити Уряду скаргу щодо незаконності затримання заявника. Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1973 році та наразі тримається під вартою.

1. Кримінальне провадження у Чеській Республіці

6. 30 березня 2004 року Міський суд м. Праги (mestsky soud) визнав заявника винним у скоєнні вбивства та у незаконному зберіганні зброї відповідно до пп. 1, 2(h) статті 219 та п. 1 статті 185 Кримінального кодексу і призначив йому покарання у вигляді 14 років позбавлення волі з видворенням з території Чехії відповідно до статті 57 Кримінального кодексу. Суд визнав заявника особою, яка ухиляється від правосуддя, і тому виніс рішення за його відсутності. Інтереси заявника представляв захисник згідно зі статтею 304 Кримінального кодексу.

7. 8 вересня 2004 року Вищий Суд м. Праги (Vrchni soud), розглянувши апеляційну скаргу захисника заявника, залишив рішення Міського суду без змін. Вищий Суд зазначив, що апеляція на це рішення, яка пов'язана з питаннями права, може бути подана до Верховного Суду Чеської Республіки, і що така скарга щодо неправильного застосування права має бути подана захисником протягом 2 місяців з дня отримання копії рішення.

8. Відповідно до п. 1 статті 306 Кримінально-процесуального кодексу про вищезазначені рішення заявник повідомлявся через його захисника.

9. 7 жовтня 2004 року Міський суд дав санкцію на арешт заявника.

10. Заявник отримав копію рішення Міського суду м. Праги 19 квітня 2006 року.

2. Провадження в Україні

11. Зі слів заявника, 27 квітня 2003 року він повернувся з Чеської Республіки, на території якої він перебував як турист. З того часу він проживав за місцем своєї прописки та працював в Україні.

12. 28 січня 2006 року працівники Управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ у м. Києві (далі - Київський УБОЗ) арештували заявника на підставі міжнародного ордера на арешт, виданого органами державної влади Чеської Республіки. Про це йшлося у листі заступника Київського УБОЗу від 17 лютого 2006 року матері заявника. Зі слів заявника, працівники УБОЗу запитували про його перебування у Чеській Республіці та повідомили йому, що він розшукується правоохоронними органами Чеської Республіки у зв'язку із вбивством. Пізніше того самого дня його було переведено до Голосіївського районного відділу міліції.

13. За інформацією Уряду, заявника було затримано працівниками міліції за вчинення злісної непокори законним вимогам працівників міліції.

14. 30 січня 2006 року заявника було доставлено до Голосіївського районного суду м. Києва (далі - районний суд), який розглянув матеріали справи і визнав заявника винним у вчиненні злісної непокори законним вимогам працівників міліції, призначивши йому покарання у вигляді адміністративного арешту строком на 5 діб. Затримання заявника відбулося о 13 годині 28 січня 2006 року.

15. За інформацією Уряду, повідомлення про внесення імені заявника до бази міжнародних ордерів на арешт надійшла до Київського УБОЗу від Національного Центрального Бюро Інтерполу в Україні 30 січня 2006 року.

16. 3 лютого 2006 року заявника було доставлено до Київського УБОЗу.

17. Того самого дня Національне Центральне Бюро Інтерполу в Україні направило копію ордера на арешт заявника до Київського УБОЗу, і тоді ж заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні злочину відповідно до Кримінально-процесуального кодексу (стаття 106).

18. 7 лютого 2006 року заявника було доставлено до районного суду, який на підставі ордера на арешт, виданого Міським судом м. Праги 30 березня 2004 року, постановив рішення про тимчасовий арешт заявника строком на 40 днів відповідно до статей 12 і 16 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року. У рішенні зазначалося, що заявник є громадянином України і що його було заарештовано о 19 годині 30 хвилин 3 лютого 2006 року.

19. 13 березня 2006 року Київський УБОЗ вніс до районного суду подання про продовження строку арешту у зв'язку із запитом Міністерства юстиції Чеської Республіки до Міністерства юстиції України щодо передачі кримінальної справи заявника згідно з Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах.

20. 14 березня 2006 року районний суд продовжив строк арешту заявника до 30 днів відповідно до статей 32 і 33 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків та статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу.

21. Заявник не був присутній у судовому засіданні та отримав копію вказаного рішення 10 днів потому.

22. 20 березня 2006 року апеляційний суд м. Києва (далі - апеляційний суд) залишив рішення від 14 березня 2006 року без змін.

23. 11 березня 2006 року Міністерство юстиції України отримало матеріали кримінальної справи щодо заявника від відповідного чеського міністерства та направило їх до Верховного Суду України для розгляду по суті.

24. Листом від 7 квітня 2006 року Верховний Суд України передав матеріали справи до апеляційного суду для приведення вироку чеських судів у відповідність із законодавством України відповідно до Конвенції про передачу засуджених осіб. Апеляційний суд призначив розгляд справи на 27 квітня 2006 року.

25. За інформацією Уряду, 14 квітня 2006 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до винесення рішення про визнання і виконання вироку міського суду м. Праги від 30 березня 2004 року. Зі слів заявника, він не був повідомлений про це рішення та дізнався про нього лише із зауважень Уряду.

26. 26 квітня 2006 року адвокат заявника подала до апеляційного суду клопотання, стверджуючи, що у справі заявника посилання на декілька міжнародних нормативно-правових актів про правову допомогу у кримінальних справах свідчить про те, що відповідні органи державної влади України і Чеської Республіки не визначили, який з них має застосовуватися при виконанні вироку у справі заявника. Таким чином, на думку адвоката, Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків була належною правовою підставою у справі заявника, і вирок чеського суду не міг бути виконаний через те, що розгляд справи і винесення вироку було проведено за відсутності заявника, а Україна зробила застереження до вказаної Конвенції про відмову виконувати вироки, винесені за відсутності підсудного. Адвокат вимагала відкладення розгляду справи, призначеного на 27 квітня 2006 року, через необхідність витребування в органах державної влади Чеської Республіки додаткових документів, а також через необхідність надання йому і заявнику можливості ознайомитися з матеріалами справи, та вимагав звільнити заявника.

27. 15 травня 2006 року адвокат подала до апеляційного суду ще одне клопотання, в якому повторювала свої доводи щодо принципу невиконання вироків, винесених за відсутності підсудного, закріпленого Україною у Законі "Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків". Вона також стверджувала, що інші європейські нормативно-правові акти з питань міжнародного співробітництва у кримінальних справах не можуть бути застосовані у цій справі. Вона зазначила, зокрема, що стаття 3 Конвенції про передачу засуджених осіб передбачає, що засуджену особу може бути передано за наявності її згоди на передачу, а заявник такої згоди не давав. Відповідно вона вимагала відмовити у задоволенні запиту органів державної влади Чехії про приведення вироку у відповідність із законодавством України.

28. 24 травня 2006 року адвокат заявника подала до апеляційного суду письмове пояснення. Він повторював, що заявник не був присутнім протягом усього ходу кримінального провадження в його справі у Чеській Республіці. Вона наводила ті самі доводи, що й у клопотаннях від 26 квітня і 24 травня 2006 року. Крім того, він стверджував, що хоча Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб передбачає можливість передачі засудженої особи без її згоди, це положення застосовне лише до тих осіб, які втекли з держави винесення вироку, і не може застосовуватися до осіб, розгляд справи яких відбувався за їх відсутності. Крім того, вона зазначила, що вказівки Верховного Суду України, які містяться у листі від 7 квітня 2006 року, не є обов'язковими для апеляційного суду, оскільки вказаний лист не є процесуальним документом. Адвокат вимагала, щоб апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання органів державної влади Чеської Республіки та звільнив заявника.

29. 16 червня 2006 року апеляційний суд розглянув справу та постановив рішення про визнання вироку Міського суду м. Праги від 30 березня 2004 року як такого, що відповідає законодавству України. У своєму рішенні суд зазначив, що заявник як громадянин України не може бути виданий у Чеську Республіку, а вирок і матеріали справи були передані в Україну для приведення їх у відповідність з чинним законодавством, і що de facto і de jure мала місце передача заявника як засудженої особи для відбуття покарання на території України. Суд визначив, що таке рішення ґрунтувалося на пункті 1 статті 2 Додаткового протоколу до Конвенції про передачу засуджених осіб, і що пункт 2 цієї статті підтверджує законність затримання заявника в Україні.

30. Щодо тверджень заявника про те, що Україна зобов'язалася не виконувати рішення, винесені in absentia, суд зазначив, що Чеська Республіка не є державою - учасницею Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, до якої Україна зробила таке застереження. Крім того, суд зазначив, що термін "in absentia" повинен тлумачитися у світлі причин відсутності особи у судовому засіданні. Суд зазначив, що причини відсутності підсудного можуть бути поважними, що і було враховано у застереженні до Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, зробленому Україною. З іншої сторони, якщо підсудний ухилявся від участі у судовому засіданні умисно, він може бути засуджений in absentia. Суд зазначив, що він не має права перевіряти правильність зроблених Міським судом м. Праги висновків, який встановив у своєму рішенні, що заявник не був присутнім у судовому засіданні і тому рішення щодо нього було винесене in absentia. Суд зазначив таке:

"Заочне засудження Гарькавого О.Л. на території Чеської Республіки за аналогією повністю відповідає положенням пункту 2 статті 262 КПК України про можливість і правомірність розгляду судової справи за відсутності підсудного, зокрема тоді, коли він знаходиться за межами України і ухиляється від явки до суду".

31. Крім того, суд зазначив, що той факт, що Міністерство юстиції України прийняло до виконання запит Міністерства юстиції Чеської Республіки, підтверджує готовність Уряду України виконувати вирок, незважаючи на те, що він був винесений за відсутності заявника.

Суд зазначає так:

"Помилкове посилання Міністерства юстиції Чеської Республіки та Міністерства юстиції України у своїх супровідних листах про направлення вироку для приведення його у відповідність з чинним законодавством України саме згідно з Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах, не позбавляє суд права при розгляді даної справи застосувати Європейську конвенцію про передачу засуджених осіб, на чому наполягав захисник засудженого. Навпаки, апеляційний суд м. Києва зобов'язаний розглянути судову справу саме за правилами останньої конвенції, як правильно вказав у своєму супровідному листі Верховний Суд України, оскільки тільки такий порядок судового розгляду відповідає як суті цієї конвенції, так і Конституції, чинному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавству України.

Тобто, застосування саме Європейської конвенції про передачу засуджених осіб при розгляді судової справи є єдино правильним і законним".

32. Суд дійшов висновку, що у справі не було процесуальних чи інших правових перешкод у приведенні вироку Міського суду м. Праги у відповідність законодавству України, зокрема, положенням Кримінального кодексу України. Суд залишив вирок міського суду м. Праги без змін.

33. 14 липня 2006 року адвокат заявника подала до Верховного Суду України скаргу на вказане рішення. У своїй скарзі він скаржився на неправильне застосування національного законодавства України і міжнародних договорів України. Адвокат заявника стверджувала, що незважаючи на той факт, що Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків не може застосовуватися у відносинах України і Чеської Республіки, закон про її ратифікацію Україною був чинним і мав застосовуватися у будь-якому випадку. Вона зазначила, що розгляд справи заявника відбувався без його участі і що немає жодних доказів того, що органи державної влади Чехії намагалися повідомити заявника про розгляд справи або застосувати Європейську конвенцію про взаємну правову допомогу у кримінальних справах для залучення його до провадження. Вона також зазначила, що ані міжнародні договори України, ані національне законодавство не передбачає залежності реалізації положень про рішення, винесені in absentia від причин відсутності підсудного у суді, і що апеляційний суд витлумачив термін "in absentia" на власний розсуд, що не відповідає вимогам закону. Вона також скаржилась на аналогію, проведену судом щодо порівняння розгляду справи in absentia у Чеській Республіці із положеннями Кримінально-процесуального кодексу України. Крім того, вона стверджувала, що Конвенція про передачу засуджених осіб із Додатковим протоколом до неї не могли бути застосовані у справі заявника через те, що рішення у його справі було винесене in absentia і Міністерство юстиції Чеської Республіки не зробило запит на передачу заявника як засудженої особи. Вона зазначила, що Чеська Республіка і Україна погодилися на застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах і що апеляційний суд повинен був прийняти рішення лише щодо домовленості між Міністерством юстиції Чеської Республіки і Міністерством юстиції України шляхом визнання застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах помилковим. Крім того, стаття 22 Конвенції про передачу засуджених осіб чітко встановлює, що саме до повноважень центральних органів влади належить визначення міжнародних договорів про правову допомогу, за яким слід розглядати їх запити. Вона також зазначила, що суд не перевірив, чи набрало законної сили рішення чеського суду і чи підлягало воно виконанню. Вона просила Верховний Суд скасувати рішення апеляційного суду і відмовити у задоволенні запиту органів державної влади Чехії стосовно заявника.

34. 12 грудня 2006 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційного суду. У своїй ухвалі Верховний Суд зазначив, зокрема, що рішення чеського суду набуло законної сили, що заявник не міг бути виданий і що застосування Конвенції про передачу засуджених осіб у справі заявника було обґрунтованим. Крім того, він встановив, що апеляційний суд правильно розтлумачив питання щодо розгляду справи заявника in absentia, посилаючись на статтю 262 Кримінально-процесуального кодексу.

II. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Відповідне національне законодавство України

1. Конституція України

35. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:

Стаття 9

"Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Стаття 25

"Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі".

Стаття 29

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

2. Кримінально-процесуальний кодекс

36. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу передбачають таке:

Стаття 262 Участь підсудного в судовому розгляді

"Розгляд справи в засіданні суду першої інстанції відбувається з участю підсудного, явка якого до суду є обов'язковою.

Розгляд справи при відсутності підсудного допускається лише у виняткових випадках:

1) коли підсудний перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду;

2) коли справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підсудний просить розглянути у його відсутності. Проте суд має право і в цьому разі визнати явку підсудного обов'язковою".

3. Закон України "Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків"

37. Відповідні положення закону передбачають таке:

"...Україна відмовлятиме у виконанні:

санкцій, винесених за відсутності підсудного..."

B. Міжнародні договори, застосовні до цієї справи

1. Європейська конвенція про видачу правопорушників

38. І Україна, і Чеська Республіка є учасницями Конвенції. Вона набрала чинності для Чеської Республіки 1 січня 1993 року, а для України - 9 червня 1998 року. При ратифікації Конвенції Україна зробила застереження про те, що вона не видаватиме громадян України іншій Державі.

39. Стаття 16 Конвенції передбачає таке:

Стаття 16 - Тимчасовий арешт

"1. У термінових випадках компетентні органи запитуючої Сторони можуть звертатися із запитом про тимчасовий арешт розшукуваної особи. Компетентні органи запитуваної Сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства.

2. У запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування одного з документів, зазначених у пункті 2а статті 12, і намір надіслати запит про видачу правопорушника. В ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитуватися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливості, опис зовнішності розшукуваної особи.

3. Запит про тимчасовий арешт надсилається компетентним органам запитуваної Сторони або дипломатичними каналами, або безпосередньо поштою, або телеграфом, або через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол), або у будь-який інший спосіб, який дозволяє мати письмове підтвердження або який визнається запитуваною Стороною. Запитуючий орган без зволікань інформується про результати розгляду його запиту.

4. Тимчасовий арешт може бути припинений, якщо впродовж 18 днів після арешту запитувана Сторона не отримує запиту про видачу правопорушника і документи, зазначені у статті 12. У будь-якому випадку цей період не може перевищувати 40 днів від дати здійснення такого арешту. Можливість тимчасового звільнення у будь-який час не виключається, однак запитувана Сторона вживає будь-яких заходів, які, на її думку, необхідні для запобігання втечі розшукуваної особи.

5. Звільнення не перешкоджає повторному арешту і видачі правопорушника у разі отримання в подальшому запиту про видачу".

2. Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків

40. Ця Конвенція набрала чинності для України 12 червня 2003 року. Україна зробила застереження про відмову виконувати вироки, винесені за відсутності підсудного.

41. Чеська Республіка не є учасницею Конвенції.

42. Статті, на які посилався національний суд при продовженні строків тримання засудженого під вартою, передбачають таке:

Стаття 32

"1. Коли запитуюча Держава запитує про виконання, запитувана Держава може заарештувати засуджену особу.

(a) якщо, за законодавством запитуваної Держави, злочин є таким, що виправдовує утримання під вартою, та

(b) якщо існує загроза укриття від правосуддя чи, у випадку винесення вироку у відсутність обвинуваченого загроза приховування доказів.

2. Коли запитуюча Держава заявляє про свій намір зробити запит про виконання, запитувана Держава може, за заявою запитуючої Держави, заарештувати засуджену особу, за умови дотримання вимог підпунктів (a) та (b) попереднього пункту. У зазначеній заяві вказується злочин, за який винесено вирок, час та місце його скоєння та міститься якомога точніше описання засудженої особи. Вона також має містити коротке викладення фактів, на яких ґрунтується вирок".

Стаття 33

"1. Засуджена особа тримається під вартою згідно з законодавством запитуваної Держави; законодавство цієї Держави також визначає умови, за яких вона може бути звільнена.

2. Особа, яка тримається під вартою, в будь-якому разі звільняється:

a) після закінчення періоду, рівного строку позбавлення волі, накладеного вироком;

b) якщо вона була заарештована згідно з пунктом 2 статті 32, та запитувана Держава не отримала протягом 18 днів з дати арешту запит разом із документами, зазначеними у статті 16".

3. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах

3. Україна і Чеська Республіка є учасницями цієї Конвенції. Для Чеської Республіки вона набрала чинності 1 січня 1993 року, а для України - 29 грудня 1995 року.

44. Відповідні положення Конвенції передбачають таке:

Стаття 8

"1. Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування в одному або декількох таких випадках: