Це рішення стане остаточним відповідно до умов, визначених п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Красношапка проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 6 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 23786/02), поданою до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України пані Тетяною Володимирівною Красношапкою (далі - заявниця) 27 квітня 2002 року.

2. Український уряд (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані В.Лутковською та паном Ю.Зайцевим.

3. 22 листопада 2005 року Суд прийняв рішення направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до положень п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1963 році та проживає у м. Лохвиця Полтавської області, Україна.

5. Заявниця працювала продавцем у магазині "Крам" ДП "Лохвицький спиртовий комбінат" (далі - відповідач).

6. У липні 1998 року відповідно до результатів проведеної перевірки, що виявила нестачу товарів, заявницю було звільнено із займаної посади.

7. 21 серпня 1998 року заявниця звернулась до Лохвицького районного суду з позовом до колишнього роботодавця, заперечуючи її звільнення.

8. 10 листопада 1998 року суд визнав, що справа готова для розгляду, і призначив слухання на 27 листопада 1998 року.

9. 21 листопада 1998 року за результатами проведеної перевірки було відкрито кримінальну справу.

10. 27 листопада 1998 року цивільне провадження у справі заявниці було призупинено до закінчення розслідування у кримінальній справі.

11. 25 березня 1999 року кримінальне розслідування було закінчено у зв'язку із відсутністю corpus delicti в діях заявниці.

12. 14 грудня 2001 року розгляд справи у суді було призупинено за клопотанням заявниці.

13. 17 грудня 2001 року суд звернувся до Лохвицької районної прокуратури з проханням надати інформацію про результати розслідування.

14. 20 грудня 2001 року суд було повідомлено про те, що кримінальне провадження у справі заявниці завершено.

15. 14 червня 2002 року суд розглянув обставини справи і переніс слухання.

16. 14 червня 2002 року заявниця змінила позовні вимоги.

17. 23 липня 2002 року суд розглянув обставини справи і переніс слухання для того, щоб дозволити відповідачу ознайомитись з новими документами, наданими заявницею.

18. 2 жовтня 2002 року суд відклав слухання у справі у зв'язку з відсутністю представника відповідача у суді.

19. 22 листопада 2002 року слухання у справі було перенесено у зв'язку із хворобою представника відповідача.

20. 12 серпня 2003 року суд виніс рішення на користь заявниці, яким зобов'язав відповідача поновити заявницю на посаді продавця. Також суд присудив заявниці 16 500 грн за заборгованість по виплаті заробітної плати та 1000 грн як компенсацію за нанесену нематеріальну шкоду.

21. 18 серпня 2003 року апеляційний суд Полтавської області залишив скаргу відповідача проти вищезазначеного рішення суду без розгляду та надав йому час для усунення процедурних недоліків.

22. 18 грудня 2003 року апеляційний суд скасував рішення та направив справу на повторний розгляд. Він зауважив, що суд першої інстанції не вивчив належним чином усі обставини справи.

23. 1 червня 2005 року Верховний Суд України скасував рішення апеляційного суду та направив справу на повторний розгляд. Верховний Суд України дійшов висновку, що апеляційний суд Полтавської області мав компетенцію розглянути обставини справи самостійно.

24. 27 липня 2005 року апеляційний суд Полтавської області частково змінив рішення суду від 12 серпня 2003 року. Він відхилив позов заявниці на відшкодування нематеріальної шкоди, але задовольнив другу частину рішення.

25. 14 листопада 2005 року Верховний Суд України затвердив це рішення.

26. У квітні 2006 року заявниця повідомила Суд, що рішення, винесене на її користь, залишилось без виконання.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

27. Стаття 221-4 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що суд може зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку. Відповідно до статті 224-1 в такій ситуації провадження у справі зупиняється до набрання законної сили рішенням, від якого залежить вирішення справи.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

28. Суд зауважує, що заявниця подала нову скаргу щодо невиконання рішення, винесеного на її користь, після комунікації справи з Урядом-відповідачем.

29. Суд зауважує, що сторони прокоментували первинну скаргу заявниці стосовно терміну провадження у справі. Таким чином, межі розгляду справи звужуються Судом до цієї скарги (див. рішення у справі "Лещенко і Толюпа проти України", N 56918/00, п. 48, від 8 листопада 2005 року).

II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ

П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявниця скаржилась, що тривалість виконавчого провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", гарантованою п. 1 статті 6 Конвенції, яка проголошує:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, ......, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Щодо прийнятності

31. Уряд стверджував, що скаргу заявниці визнано неприйнятною у зв'язку із тим, що вона не скористалася всіма засобами національного захисту. Зокрема, вона не оскаржила рішення від 27 листопада 1998 року, яким Лохвицький районний суд призупинив слухання у справі до повного розслідування кримінальної справи. Він далі стверджував, що заявниця мала можливість ініціювати провадження проти суддів, які розглядали її справу.

32. Заявниця не погодилась. Вона стверджувала, що її ніколи не повідомляли про таке процесуальне право та воно не було включено до матеріалів справи. Вона у подальшому стверджувала, що кримінальне розслідування у її справі тривало близько чотирьох місяців і цей період не вплинув значним чином на загальну тривалість провадження.

33. Суд зауважує, що заявниця мала право оскаржити рішення, винесене 27 листопада 1998 року. Однак Суд визнав, що право щодо використання засобів національного захисту не є абсолютним або таким, що можна застосовувати автоматично. Переглядаючи, чи було його дотримано, варто звернути увагу на особливі обставини кожної справи. Це означає, що, окрім інших речей, Суд має врахувати реалістичність загального правового контексту, в якому діють засоби захисту (див. рішення у справі Mentes and Others v. Turkey, від 28 листопада 1997 року, Звіт по рішеннях і ухвалах 1997-VIII, п. 58).

34. Суд зауважує, що в обставинах, що склались у даній справі, суд першої інстанції був зобов'язаний відповідно до статті 221-4 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункт 27) призупинити провадження у справі. У будь-якому випадку, навіть припускаючи, що цей засіб можна вважати ефективним для запобігання відстрочок, пов'язаних із необґрунтованими підозрами, Суд вважає, як вірно зауважила заявниця, що період кримінального розслідування тривав тільки чотири місяці, в той самий час як загальна тривалість провадження у справі заявниці складає приблизно вісім років. Тому саме загальна тривалість провадження береться до уваги у даній справі.

35. Стосовно дисциплінарного провадження проти суддів Суд раніше зазначав, що такий засіб не можна вважати ефективним у цілях Конвенції (див. рішення у справі "Єфименко проти України", N 55870/00, пункт 49, від 18 липня 2006 року).

36. Суд зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою в значенні п. 3 статті 35 Конвенції. Він далі зауважує, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших причин. Тому її можна вважати прийнятною.

В. Щодо суті

37. Суд нагадує, що "розумність" тривалості провадження має оцінюватись відповідно до обставин справи за такими критеріями: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів і важливість предмета спору для позивача (див., серед багатьох інших, Frydlender v. France [GC], no. 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

а. Період, який береться до уваги

38. Суд звертає увагу, що провадження у справі розпочалось 21 серпня 1998 року і досі триває. Щодо цього Суд нагадує, що у цивільних справах виконавче провадження є другим етапом у провадженні, оскільки право, яке відстоювалось, фактично не реалізовано до виконання (див. рішення у справі Scordino v. Italy (N 1) [GC], N 36813/97, п. 197, ЄСПЛ 2006-...). Отже, загальна тривалість провадження в даній справі складає приблизно вісім років і два місяці.

б. Складність справи

39. Уряд стверджував, що цивільне провадження у справі було ускладнено кримінальним розслідуванням.

40. Суд не погоджується із твердженням Уряду та посилається на факти (п. 34 вище), що період кримінального розслідування не вплинув суттєво на тривалість провадження у цій справі. Суд далі зауважує, що провадження у справі стосується трудового спору. Національні суди повинні були встановити правомірність звільнення заявниці та суму заробітної плати за період незаконного звільнення. Отже, Суд доходить висновку, що предмет спору у справі не може розглядатись як особливо складний.