Постанова
Іменем України
18 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 477/2551/18
провадження № 61-4189св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, державний кадастровий реєстратор відділу Держземагентства у Вітовському районі Миколаївської області ОСОБА_4, державний реєстратор Реєстраційної служби Жовтневого районного управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11 жовтня 2019 року у складі судді Полішко В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2020 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, державного кадастрового реєстратора відділу Держземагентства у Вітовському районі Миколаївської області ОСОБА_4, державного реєстратора Реєстраційної служби Жовтневого районного управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_6 про визнання протиправним та скасування рішення державного кадастрового реєстратора про проведення державної реєстрації земельної ділянки, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на земельну ділянку.
На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. 30 травня 1997 року на підставі рішення виконкому Лиманівської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області (далі - Лиманівська сільська рада) № 30 сім`ї позивача видані державні акти на право власності на земельні ділянки загальною площею 0,29 га, розташовані на АДРЕСА_1 . ОСОБА_3, дружина позивача, отримала державний акт серії МК №11553 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованого за зазначено адресою, а ОСОБА_1 отримав державний акт серії МК № 11462 на право власності на земельну ділянку площею 0,04 га для ведення особистого підсобного господарства.
03 травня 2000 року на підставі рішення Лиманівської сільської ради змінено нумерацію зазначеного житлового будинку - на АДРЕСА_1 .
У 2010 році після виготовлення технічної документації зазначені земельні ділянки зареєстровані у відділі Держкомзему у Жовтневому районі Миколаївської області та їм присвоєні кадастрові номери, зокрема, земельній ділянці площею 0,25 га присвоєно кадастровий номер 4823382601:01:025:0010, земельній ділянці площею 0,04 га - кадастровий номер 4823382601:01:025:0009.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 20 січня 2014 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 25 лютого 2014 року, державні акти серії МК № 11553 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, та серії МК № 11462 на право власності на земельну ділянку площею 0,04 га для ведення особистого підсобного господарства, видані на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1, визнані недійсними.
Вважав, що право власності на зазначені земельні ділянки за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зберіглося, оскільки у судовому рішенні питання щодо припинення права власності на земельні ділянки не вирішувалось, у відділі Держкомзему Жовтневого району Миколаївської області вони залишилися зареєстрованими без зазначення власника, позивач вирішив відновити своє право власності на земельну ділянку за вказаною адресою шляхом звернення до суду з позовом до відділу Держгеокадастру у Жовтневому районі Миколаївської області та Лиманівської сільської ради про підтвердження права власності на земельну ділянку у зв`язку з втратою державного акта на право власності на землю.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 17 листопада 2016 року, яке набрало законної сили 10 грудня 2016 року, за ним визнано право власності на земельну ділянку площею 0,23 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована на АДРЕСА_1, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії МК № 10259, виданого на підставі рішення Лиманівської сільської ради від 30 травня 1997 року № 30, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 1189 на ім`я ОСОБА_1, у зв`язку з втратою документа, який посвідчує його право власності.
Виготовивши технічну документацію, позивач звернувся до державного кадастрового реєстратора щодо реєстрації зазначеної земельної ділянки, проте отримав відмову, оскільки мав місце перетин із суміжною земельною ділянкою на АДРЕСА_3, яка зареєстрована за відповідачем ОСОБА_2 .
Державний кадастровий реєстратор відділу Держземагентства у Жовтневому районі Миколаївської області ОСОБА_4 неправомірно провів державну реєстрацію 24 квітня 2014 року суміжної земельної ділянки, яка знаходилася у землекористувача ОСОБА_2 та розташована на АДРЕСА_3 . Державний реєстратор реєстраційної служби Жовтневого районного управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_6 неправомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2 .
Неправомірність рішень державного кадастрового реєстратора та державного реєстратора полягала в тому, що реєстрація права власності на земельну ділянку на АДРЕСА_3 була здійснена за ОСОБА_2 без наявності правовстановлюючих документів, які б підтверджували виникнення у нього права власності на цю земельну ділянку.
Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив: визнати протиправним та скасувати рішення від 24 квітня 2014 року державного кадастрового реєстратора з державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 4823382600:01:025:0014, яка була зареєстрована шляхом внесення відомостей до Державного земельного кадастру та вилучити запис про реєстрацію земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_3 ; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Жовтневого районного управління юстиції Миколаївської області від 18 червня 2014 року № 13874399 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку за зазначеною адресою.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що за договором купівлі-продажу від 14 травня 2001 року ОСОБА_2 став власником житлового будинку на АДРЕСА_3, а отже, і правонаступником прав на земельну ділянку, на якій він розташований в тих межах, які належали попередньому власнику. Документи, подані державному реєстратору, зокрема в частині прийняття заяви від належного заявника, відповідали вимогам чинного законодавства, тому державний реєстратор провів державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно на підставі та в межах наданих йому повноважень й у спосіб, що передбачений чинним законодавством.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
29 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11 жовтня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду у постанові від 21 січня 2020 року про автоматичний перехід до ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку попереднього власника житлового будинку та земельної ділянки на підставі статті 30 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) 1990 року є помилковими. Рішення державного реєстратора ОСОБА_6 прийнято на підставі документів, які не є підставою для реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 . Апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 385/1376/16-ц (провадження № 61-30250св18). Помилка суду полягала в тому, що суд розглядав предмет цієї справи як суперечку за межі між двома суміжними землекористувачами, проте основною суттю предмета спору є порушення меж Державного земельного кадастру при оформленні меж земельної ділянки ОСОБА_2 . Посилання апеляційного суду на те, що державні акти на земельні ділянки позивача визнані недійсними є необґрунтованими, оскільки державний акт на земельну ділянку є документом, який підтверджує право власності на земельну ділянку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а зазначено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є компетенцією суду. Суд розглядає справи з відновлення меж земельної ділянки, тобто спір про поновлення права, яке існувало у разі його можливого порушення. ОСОБА_2 та його представник не надали суду належних та допустимих письмових доказів на підтвердження того, що державна реєстрація земельної ділянки, кадастровий номер 4823382600:01:025:0014, яка належить ОСОБА_2, була проведена без порушення Закону України "Про Держаний земельний кадастр", не довели, що при реєстрації земельної ділянки не здійснювався кримінальний злочин, внаслідок чого порушені права позивача, як землекористувача суміжної з відповідачем земельної ділянки. Апеляційний суд, посилаючись на правовий висновок, викладений у пункті 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, який стосується юрисдикції суду, помилково вважав, що цей висновок суду не вплинув на правильність вирішення спору по суті в цілому, підстав для зміни оскаржуваного рішення та помилковості висновків суду першої інстанції. Апеляційний суд не врахував, що дії кадастрового реєстратора не можуть регулюватися Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, статтею 15 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав", що обидва реєстратори безпідставно прийняли заяву від ОСОБА_2 про реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, оскільки державний реєстратор речових прав не уповноважений проводити реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі. Процедура проведення державної реєстрації земельної ділянки, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної кадастрової реєстрації визначаються Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі - Порядок № 1051), згідно з пунктом 3 якого рішення щодо державної реєстрації земельної ділянки приймає державний кадастровий реєстратор. Відповідно до статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" ОСОБА_2 не входив до переліку осіб, які мають право на подачу заяви для реєстрації земельної ділянки до Державного земельного кадастру до її належного оформлення. Згідно з пунктом 70 Порядку № 1051 у разі звернення за внесенням відповідних відомостей (змін до них) неналежної особи (особи, яка не може бути заявником відповідно до цього Порядку), кадастровий реєстратор відмовляє такій особі у прийнятті заяви із зазначенням рекомендацій щодо усунення причин, що є підставою для такої відмови. Кадастровий реєстратор ОСОБА_4, незважаючи на вимоги Порядку № 1051, прийняв заяву від ОСОБА_2, зареєструвавши її, і надалі зареєстрував в Державний земельний кадастр спірну земельну ділянку, кадастровий номер 48233382600:01:025:0014 з порушенням меж Державного земельного кадастру і таким чином, допустив захоплення частини земельної ділянки позивача. Незважаючи на подані позивачем докази, апеляційний суд не зазначив в чому полягає помилковість цих доказів.
У червні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в указаній справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суди в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених: у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2012 року у справі № 21-335а12 з питань права користування та права власності на земельну ділянку внаслідок придбання житлового будинку; у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а, від 24 липня 2019 року у справі № 385/1376/16-ц щодо питань землеустрою, формування земельної ділянки, визначення її меж, площі, присвоєння кадастрового номера.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що наказом директора радгоспу "Радянська Україна" від 11 червня 1990 року № 141 ОСОБА_1 надано земельну ділянку площею 0,13 га на АДРЕСА_1 для будівництва житлового будинку і майстерні.
04 червня 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 видані державні акти серії: МК № 11553 про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,04 га для ведення підсобного господарства на АДРЕСА_1 ; МК № 11462 на земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку за цією ж адресою, а всього площею 0,29 га.
25 січня 1999 року виконавчим комітетом Лиманівської сільської ради ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 .
27 грудня 1999 року на підставі рішень Лиманівської сільської ради від 11 червня 1999 року № 6 про затвердження технічної документації та про передачу у власність земельних ділянок ОСОБА_5 видані державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і 0,0104 га для ведення особистого підсобного господарства.
Рішенням Лиманівської сільської ради від 03 травня 2000 року № 3 нумерація житлового будинку АДРЕСА_1 змінена на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 190).
14 травня 2001 року ОСОБА_5 відчужила ОСОБА_2 на підставі укладеного на Товарній біржі "Марія" договору купівлі-продажу житловий будинок АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 207).
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2006 року зазначений договір купівлі-продажу визнаний дійсним (т. 1, а. с. 208).
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 28 вересня 2009 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ним право власності на земельну ділянку, на якій розміщений житловий будинок АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 212).
Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2012 року рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 28 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності на земельну ділянку відмовлено (т. 1, а. с. 174-175).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, апеляційний суд виходив з того, що до нього, як до власника житлового будинку, відповідно до вимог статті 30 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) 1990 року перейшло право власності і на земельну ділянку площею 0,25 га, яка надавалася ОСОБА_5 для індивідуального житлового будівництва, а тому у нього, як у власника житлового будинку існує право на оформлення цієї земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 23 ЗК України 1990 року.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 20 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 25 лютого 2014 року, державні акти від 04 червня 1997 року серії МК №11553 та серії МК № 11462 визнані недійсними, оскільки видані на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з порушенням встановленої процедури і без відповідного рішення сільської ради (т. 1, а. с. 172-173, 243-245).
24 квітня 2014 року державний кадастровий реєстратор відділу Держземагентства у Жовтневому районі ОСОБА_4 зареєстрував в Державному земельному реєстрі земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_3 з присвоєнням їй кадастрового номера 4823382600:01:025:0014.
18 червня 2014 року державний реєстратор реєстраційної служби Жовтневого районного управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_6 прийняв рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права приватної власності на зазначену земельну ділянку (індексний номер 13874399 від 18 червня 2014 року).
Після того, як державні акти були визнані недійсними, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку за вказаною адресою на площу 0,23 га.
12 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Відділу Держземагентства у Жовтневому районі із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,023 га на АДРЕСА_1 .
Рішенням державного реєстратора від 12 серпня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв`язку із перетином земельної ділянки із суміжною земельною ділянкою на АДРЕСА_3 .
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 17 листопада 2016 року у справі № 477/1602/16-ц за позовом ОСОБА_1 до відділу Держгеокадастру у Жовтневому районі Миколаївської області та Лиманівської сільської ради про підтвердження права власності на земельну ділянку у зв`язку з втратою державного акта на право власності на землю за ОСОБА_1 визнано право власності на земельну ділянку площею 0,23 га для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 у зв`язку із втратою державного акта серії МК № 10259, виданого на підставі рішення Лиманівської сільської ради від 30 травня 1997 року № 30. Під час розгляду спору про визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначену земельну ділянку судом не перевірялась законність видачі правовстановлюючих документів ОСОБА_1 з огляду на наявність чи відсутність рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проєкту відведення земельної ділянки, технічної документації та встановлення меж в натурі (т. 2, а. с. 115-116).
Надалі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лиманівської сільської ради, в якому просив підтвердити його право на приватизацію земельної ділянки площею 0,29 га та відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення його прав у 1997 році під час приватизації землі площею 0,29 га.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 06 червня 2017 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 липня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Матеріали справи не містять відомостей, що на виконання рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 17 листопада 2016 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку була виготовлена технічна документація, яка мала передувати видачі державного акта серії МК № 10259 на земельну ділянку площею 0,23 га.
Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 03 жовтня 2017 року № 431/139-17 технічна документація на земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,23 га, яка належить ОСОБА_1 на підставі державного акта серії МК № 10259, виданого на підставі рішення Лиманівської сільської ради від 30 травня 1997 року № 30, відсутня.
Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 31 січня 2018 року, яка набрала законної сили, встановлено, що рішеннями виконкому районної ради народних депутатів Миколаївської області № 21, 129, прийнятими у березні та квітні 1990 року, ОСОБА_1 виділено земельну ділянку площею 0,13 га та надано дозвіл на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 239-242).
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно, право володіння, право користування (сервітуту), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, право забудови земельної ділянки, право господарського відання, право оперативного управління, право постійного користування та право оренди земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, іпотека, довірче управління майном.
Статтею 11 Закону № 1952-IV передбачено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Згідно з частинами третьою, сьомою статті 16 Закону № 1952-IV разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку. Державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 19 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться на підставі: державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; рішень судів, що набрали законної сили.
Підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, передбачені статтею 24 Закону № 1952-IV.
Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (частина друга статті 15 Закону № 1952-IV).
Відповідно до пунктів 36, 37 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 868 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком. Для проведення державної реєстрації речового права на нерухоме майно, що є похідним від права власності, одночасно з проведенням державної реєстрації права власності на таке майно заявником подаються документи, необхідні для проведення державної реєстрації права власності на таке майно та державної реєстрації речового права, що є похідним від нього. Документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є у тому числі, державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право власності на землю, державний акт на право власності на земельну ділянку або державний акт на право постійного користування землею; рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Підставою для державної реєстрації за ОСОБА_2 права приватної власності на земельну ділянку на АДРЕСА_3, площею 0,2500 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, була заява ОСОБА_2, рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2006 року, яке підтверджувало виникнення права власності на житловий будинок та державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, виданий на ім`я попереднього власника цього будинку ОСОБА_5 .
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України; стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Таким чином, стаття 30 ЗК України (в редакції 2000 року, чинній на момент придбання ОСОБА_2 житлового будинку) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності або права користування земельною ділянкою в разі переходу права власності на будівлю і споруду.
Встановлено, що у попереднього власника житлового будинку ОСОБА_5 земельна ділянка площею 0,25 га перебувала у власності на підставі державного акта від 27 грудня 1999 року, а в договорі купівлі-продажу від 14 травня 2001 року не визначено будь-яких умов щодо набуття земельної ділянки. Тому до ОСОБА_2, згідно з положеннями чинної на той час статті 30 ЗК України, перейшло право на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок на АДРЕСА_3 .
З урахуванням того, що ОСОБА_2 став власником житлового будинку, а отже, і правонаступником прав на земельну ділянку,на якій він розташований в тих межах, які належали попередньому власнику, документи подані державному реєстратору, зокрема в частині прийняття заяви від належного заявника, відповідали вимогам чинного законодавства.
Відмовляючи у задоволенні позову,суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки державний реєстратор провів державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно на підставі, в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством.
Помилковими є доводи касаційної скарги про те, що реєстрація права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 була здійснена без наявності правовстановлюючих документів, оскільки рішення державного реєстратора ОСОБА_6 прийнято на підставі документів,які передбачаютьнабуття права власності на земельну ділянку.
Доводи касаційної скарги про те, що у програмному забезпеченні Державного земельного кадастру кадастровим реєстратором ОСОБА_4 внесені неправдиві відомості координат суміжних земельних ділянок, внаслідок чого земельна ділянка, що розташована на АДРЕСА_1 безпідставно була зміщена в Національній кадастровій системі є необґрунтованими, оскільки інформація, зазначена у витязі з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12018150050000802, не може підтверджувати факт вчинення неправомірних дій саме державним реєстратором ОСОБА_4, а свідчить лише про початок розслідування кримінальної справи. Жодній особі про підозру у вчиненні несанкціонованих дій з інформацією державного земельного кадастру в рамках кримінального провадження не повідомлено.
Та обставина, що державного кадастрового реєстратора ОСОБА_4 та державного реєстратора ОСОБА_6 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, не свідчить про протиправність їх дій саме під час проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, з огляду на те, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, які саме порушення були допущені державними реєстраторами і чи вплинули вони на правильність прийняття ними рішення.
Доводи касаційної скарги про порушення меж Державного земельного кадастру при оформленні меж земельної ділянки ОСОБА_2 є необґрунтованими, оскільки рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 20 січня 2014 року визнано недійсними державні акти від 04 червня 1997 року, видані на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3, на земельні ділянки загальною площею 0,29 га, тому межі та розмір цих земельних ділянок вже не існують.
Доводи касаційної скарги про те, що державний кадастровий реєстратор керуючись Порядком № 1051 та статтею 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" мав відмовити ОСОБА_2 у прийнятті заяви, оскільки останній не входив до переліку осіб, які мають право на подачу заяви для реєстрації земельної ділянки до Державного земельного кадастру до її належного оформлення, є необґрунтованими, оскільки відповідно до пункту 109 Порядку № 1051 державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи.
Отже, оскільки ОСОБА_2 набув права власності на житловий будинок за договором купівлі-продажу від 14 травня 2001 року, то до нього автоматично перейшло право власності на земельну ділянку.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди не урахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених: у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2012 року у справі № 21-335а12 з питань права користування та права власності на земельну ділянку внаслідок придбання житлового будинку; у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а, від 24 липня 2019 року у справі № 385/1376/16-ц щодо питань землеустрою, формування земельної ділянки, визначення її меж, площі, присвоєння кадастрового номера.
Так, у постанові від 06 листопада 2012 року у справі № 21-335а12 Верховний Суд України, аналізуючи зміст статті 377 Цивільного кодексу України, статей 120, 125, 126 ЗК України, дійшов висновку про те, що "Порівняльно-правовий аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що законодавець розмежовує поняття "надання" та "придбання" земельної ділянки в користування або у власність. Під наданням земельної ділянки в користування або у власність законодавець розуміє як прийняття органом відповідного рішення про надання землі у власність або в користування, так і подальше оформлення документа, який згідно зі статтею 126 ЗК посвідчує право на землю. Придбання земельної ділянки у власність це виникнення права на земельну ділянку, яка раніше надавалася і на яку є правовстановлюючі документи, визначені статтею 126 ЗК, на підставі цивільно-правової угоди. Таким чином, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором. У випадку, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування, при цьому документом, який посвідчує право на землю є відповідні документи, які видавалися при її наданні".
Отже, висновки у справі № 21-335а12 подібні висновкам у цій справі, оскільки набуваючи право власності на будівлю, особа автоматично набуває право власності на земельну ділянку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а (провадження № 11-1454апп18) у справі за позовом ОСОБА_3 до державного кадастрового реєстратора Управління Держземагентства у Вінницькому районі Вінницької області Крисько Т. В., Державного підприємства "Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", треті особи: управління Держземагентства у Вінницькому районі Вінницької області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сплайн-В", ОСОБА_4, Вінницько-Хутірська сільська рада Вінницького району Вінницької області, про визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити певні дії зроблено висновки щодо юрисдикції справи та закрито провадження. Зазначена постанова є релевантною, проте висновки судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається, відповідають зазначеній у справі № 128/3751/14-а правовій позиції.
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 385/1376/16-ц (провадження № 61-30250св18) викладені висновки про те, що набуття права користування та права власності на земельну ділянку пов`язане із здійсненням комплексу робіт: проведенням кадастрової зйомки землі з геодезичним встановленням меж земельної ділянки, яка включає, зокрема, і перенесення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проєктом відведення цієї ділянки, погодження цих меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Погодження меж земельної ділянки є складовою частиною кадастрового плану, який, у свою чергу, є складовою частиною технічної документації, необхідної для передачі громадянам безоплатно земельних ділянок у власність. Виконання усіх підготовчих робіт з виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку передбачає перевірку того, чи не належить земельна ділянка іншому власнику або правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Згідно з частинами першою, четвертою, дев`ятою статті 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. З наведеного вбачається, що позивачка на час отримання земельної ділянки у постійне користування мала зареєструвати своє право користування з обов`язковим встановленням меж у натурі (на місцевості) вказаної земельної ділянки.
Тобто наведений приклад справи № 385/1376/16-ц, на неврахування висновків у якій посилається заявник як на підставу касаційного оскарження, є нерелевантним.