ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 520/9891/19
адміністративне провадження № К/9901/419/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Судді-доповідача - Желтобрюх І.Л.,
суддів: Блажівської Н.Є., Яковенка М.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року (суддя: Чудних С.О.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2020 року (судді: Спаскін О.А., Присяжнюк О.В., П`янова Я.В.) у справі за позовом Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 54)" до Головного управління ДПС у Харківській області про визнання протиправними та скасування вимоги і рішень,-
в с т а н о в и в :
Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально - виконавчої служби України (№54)" (далі - ДП "Підприємство Державної КВС України (№54)", позивач)
звернулось до суду з позовом, в якому просило визнати протиправними та скасувати:
- вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 09.07.2019 №Ю- 00000951307 на суму 855661,83 грн;
- рішення від 09.07.2019 № 00015941307 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на суму 427830,91 грн;
- рішення від 09.07.2019 №00015951307 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на суму 1877,93 грн;
- рішення від 09.07.2019 №00015961307 про застосування штрафних санкцій за неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі якої нараховується єдиний внесок, на суму 255,00 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2020 року, позов задоволено частково: визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску ГУ ДФС у Харківській області від 09.07.2019 №Ю-00000951307 на суму 855661,83 грн, рішення від 09.07.2019 № 00015941307 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на суму 427830,91 грн, рішення від 09.07.2019 №00015961307 про застосування штрафних санкцій за неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі якої нараховується єдиний внесок на суму 255,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій у відповідній частині та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій, оскільки під час розгляду справи останніми не враховано умов договорів на використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі, для виконання робіт і послуг, та той факт, що позивач є власником виконаних робіт, на підприємстві ведеться табель обліку робочого часу засуджених, засудженим до позбавлення волі нараховується щомісячно заробітна плата, одночасно виконується функція податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а, відтак, позивач є роботодавцем відповідно до чинного законодавства.
Як підставу до касаційного оскарження вказує необхідність відступу від правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15.04.2020 у справі №620/1272/19 та від 10.06.2020 у справі № 440/2590/19, відповідно до яких підприємство, на об`єктах якого працюють засуджені особи на підставі договору на використання праці осіб, позбавлених волі, укладеного між таким підприємством та виправною колонією, не є роботодавцем, засуджені до позбавлення волі, не є його найманими працівниками в розумінні статті 2 КЗпП України, а тому, в силу положень Закону України "Про збір та облік внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" підприємство не є платником єдиного внеску.
Необхідність відступу від такої позиції обґрунтовує тим, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки вважає доводи відповідача безпідставними, а оскаржувані рішення - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Окремо звертає увагу суду на те, що він не є роботодавцем для засуджених, не укладав з ними строкові трудові договори, оскільки таке право надано Кримінально-виконавчим кодексом України виключно державній установі (виправній колонії).
Судами попередніх інстанцій було встановлено, ГУ ДФС у Харківській області проведена документальна планова виїзна перевірка Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально - виконавчої служби України (№54)" з питань правильності обчислення, повноти і своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01.04.2016 по 31.03.2019, за результатами якої складено Акт від 10.06.2019 № 2016/20-40-13-07-07/08680891.
В ході означеної перевірки контролюючим органом встановлено порушення позивачем: - ст. 176; п.п. 168.1.4, п.п. 168.1.5 п. 168.1 ст. 168, п.п. 176.2 "а" п.176.2, п. 176.2 (б) ст. 176 Податкового кодексу України (далі - ПК України) та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку;
п. 1 ч. 2 ст. 6, ч. 5 ст. 8, ч. 2 ст. 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування"; п. 2 ст. 6 розділу ІІ, п.п. 1.1 п. 1 ст. 7 та ч. 6 ст. 8 розділу ІІІ Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування"(далі - Закон №2464-VІ).
17 червня 2019 року на підставі вищеозначеного Акта перевірки контролюючим органом були прийняті:
- рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 09.07.2019 № 00015941307, відповідно до якого до позивача застосовано штрафні санкції у розмірі 427830,91 грн;
- рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 09.07.2019 № 00015951307, яким до позивача застосовано штрафні санкції у розмірі 1877,93 грн;
- рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 09.07.2019 № 00015961307, яким до позивача застосовано штрафні санкції у розмірір 255,00 грн.
Також, 09.07.2019 контролюючим органом винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-00000951307, відповідно до якого позивачу нараховано суму боргу зі сплати єдиного внеску у розмірі 855661,83 грн.
Позивач скористався своїм правом та оскаржив вищевказані рішення та вимогу про сплату боргу (недоїмки) у адміністративному порядку до Державної фіскальної служби України, проте рішенням ДФС України від 21.08.2019 № 40296/6/99-99-11-05-02-25 скарга позивача залишена без задоволення, а вимога та оскаржувані рішення - без змін.
В силу приписів частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) предметом касаційного перегляду є лише вимоги, які були задоволені судами попередніх інстанцій та стали підставою до звернення скаржника з даною касаційною скаргою.
Так, задовольняючи позовні вимоги в оскаржуваній частині суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем не надано доказів того, що саме позивач є роботодавцем для засуджених та укладав строкові трудові договори, здійснював виплату заробітної плати засудженим та сплачував за засуджених загальнообов`язкові державні соціальні виплати за застрахованих осіб, до того ж грошові кошти за використану працю засуджених позивачем перераховувались на користь виправної колонії, в якій відбували покарання особи, залучені до праці на підставі договорів, а тому фактично виплата заробітної плати засудженим здійснювалася виправною колонією.
Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
Частиною першою статті 9 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі також - КВК України) передбачено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Згідно з частиною першою статті 118 КВК України, зі змінами, внесеними Законом України №1492-VIII від 7 вересня 2016 року, засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
Вказані зміни набрали чинності 8 жовтня 2016 року.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема, частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."
Аналіз змін статті 118 КВК України, внесених до неї з 8 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року, дозволяє дійти висновку, що на час виникнення спірних правовідносин можливість укладати строкові трудові договори із засудженими була передбачена виключно для виправних колоній, а юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженими та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких такі засуджені здійснювали виконання робіт чи надання послуг, виникли лише з 28 серпня 2018 року.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.08.2020 по справі №440/1666/19.
Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина 1 статті Перейти до повного тексту