Постанова
Іменем України
17 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 202/4011/16
провадження № 61-3722св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня
2020 року у складі судді Румянцева О. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Демченко Е. Л.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання права власності на нерухоме майно та припинення права власності.
Позов обґрунтований тим, що з 2002 року він з відповідачем почали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу. На момент спільного проживання однією сім`єю, як позивач, так і відповідач перебували у зареєстрованих шлюбах з іншими особами. Проте 12 лютого 2003 року шлюб відповідача із ОСОБА_5 розірвано на підставі рішення суду. Шлюб між позивачем та його першою дружиною розірвано 18 березня 2003 року. Після розірвання шлюбів позивач та відповідач продовжили спільне проживання, вели спільний побут та господарство, а 27 грудня 2003 року зареєстрували свій шлюб.
У період спільного проживання однією сім`єю та шлюбу, подружжям набуто майно, а саме: будинок АДРЕСА_1 . Він (позивач) знайшов домоволодіння на АДРЕСА_1 та надав завдаток за нього. У договорі купівлі-продажу спірного домоволодіння від 28 жовтня 2002 року покупцем указано ОСОБА_2 . Після отримання рішення Виконавчого комітету Самарської районної ради від 18 квітня 2003 року № 164 на отримання дозволу на будівництво нового будинку та знесення старого, придбаний будинок було знесено та у квітні
2003 року розпочато будівництво нового будинку, яке продовжувалось до 2011 року.
01 грудня 2008 року отримано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:09:463:0006 загальною площею 0,0886 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 06 серпня 2008 року, державний акт від 01 грудня 2008 року оформлено на ім`я ОСОБА_2 . Земельна ділянка є також об`єктом спільної сумісної власності, оскільки земельна ділянка не відноситься до майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
30 листопада 2011 року будинок введено в експлуатацію. Після розірвання шлюбу
25 січня 2016 року відповідач здійснила державну реєстрацію права власності та отримала свідоцтво про право власності на будинок. На момент початку будівництва спірного будинку вони з відповідачем проживали однією сім`єю, мали спільний побут, вели спільне господарство, мали спільний бюджет.
Будівництво здійснювалось за рахунок спільної праці. Станом на 2002-2014 роки у позивача був прибутковий бізнес, він був співвласником і директором
ТОВ "Національна рекламна група", ТОВ "Бумеранг", отримував дохід від бізнесу, отримував заробітну плату та фінансову допомогу на загальну суму понад
13 000,00 доларів США, близько 7 500,00 доларів США від ТОВ "Бумеранг", а також брав позики у своїх знайомих на будівництво будинку, зокрема у ОСОБА_6 у жовтні 2002 року та у ОСОБА_7 . Основний етап будівництва здійснювався у період шлюбу, що підтверджується зміною його вартості. Зміна вартості пов`язана з його добудовою, що підтверджуються змінами у конструктивних елементах будинку, його поліпшеннях, оздобленні прибудинкової території, допоміжних споруд. Він брав участь в утриманні спірного майна шляхом сплати комунальних послуг від імені відповідача.
Будинок був збудований у період проживання позивача та відповідача однією сім`єю зі спільним побутом та господарством й в період шлюбу, земельна ділянка набута у власність також для експлуатації та обслуговування будинку, в якому проживала їх сім`я, тому зазначений будинок та земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності та підлягають поділу між колишнім подружжям.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 остаточно просив визнати за ним право власності на нерухоме майно, а саме на Ѕ житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та Ѕ земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:463:063, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 . Припинити право власності на нерухоме майно
ОСОБА_2, а саме: на Ѕ житлового будинку, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1, та Ѕ земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:463:063, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 .
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що спірне домоволодіння придбано відповідачем та побудовано під час її перебування у попередньому шлюбі з ОСОБА_5, тому воно не може вважатися спільною сумісною власністю позивача та відповідача.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який встановив, що позивач та відповідач у зареєстрованому шлюбі на час придбання останньою спірного домоволодіння та його побудови не перебували, а також те, що відповідач набула право власності на спірне домоволодіння 25 січня 2016 року, тобто після розірвання шлюбу з позивачем, тому домоволодіння
АДРЕСА_1 є її приватною власністю, отже, вимоги позивача про визнання за ним права власності на Ѕ частину спірного домоволодіння та припинення права власності на Ѕ частину нерухомого майна ОСОБА_2 є безпідставними.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 03 лютого 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі
№ 595/324/17, від 01 серпня 2018 року у справі № 280/489/15, від 24 квітня
2019 року у справі № 163/754/17.
У травні 2021 року ОСОБА_2 подала до суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якому заявник просить подану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій належним чином дослідивши всі докази та надавши їм належну оцінку, дійшли правильного висновку, що спірний житловий будинок не є об`єктом права спільної сумісної власності, оскільки побудований відповідачем за час її шлюбу з першим чоловіком - ОСОБА_5 .
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлені судами обставини
08 жовтня 2002 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбаний у ОСОБА_8 житловий будинок з господарчими будівлями та побутовими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу
Коваленко С. В. та зареєстрований за № 6669. Продаж домоволодіння був вчинений за 37 987,00 грн (т. 2, а. с. 54-55).
24 січня 2003 року ОСОБА_2 отримано реєстраційне посвідчення Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації, яким посвідчено, що домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1, зареєстроване за нею на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2002 року за № 6669 (т. 1, а. с. 93).
18 квітня 2003 року рішенням виконавчого комітету Самарської районної
у м. Дніпропетровську ради № 164 надано ОСОБА_2 дозвіл на знесення старого будинку та будівництво нового (т. 2, а. с. 67).
25 червня 2003 року відповідач ОСОБА_2 отримала свідоцтво про розірвання шлюбу із ОСОБА_5
27 липня 2003 року проведено технічну інвентаризацію спірного будинку площею 283, 1 кв. м (т. 1, а. с. 23-30).
27 грудня 2003 року позивач одружився з відповідачем - ОСОБА_2 та переїхав до її будинку (т. 1, а. с. 31).
01 грудня 2008 року позивач шляхом приватизації набула у власність земельну ділянку кадастровий номер 1210100000:09:463:0006 загальною площею 0,0886 га для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на території АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 95).
Замовником технічної інвентаризації на об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, є відповідач - ОСОБА_2, технічні паспорти на зазначений об`єкт нерухомості виготовлено на її ім`я 27 липня 2003 року та 10 грудня 2010 року (т. 2, а. с. 68-84).
У листопаді 2009 року ОСОБА_2 замовлено проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж домоволодіння
та 30 листопада 2011 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області зареєстровано Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації. При цьому під об`єктом відповідно до декларації малися на увазі житловий будинок літ. Г-3, літню кухню літ. Б, сарай літ. В, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, замовником будівництва зазначено відповідача (т. 1, а. с. 115-117, т. 2, а. с. 85-105).
12 травня 2014 року рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 2, а. с. 52-53).
25 січня 2016 року ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1, про що отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 52006040 (т. 2, а. с. 106-107/а).
Нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).
Оскільки спірний будинок придбаний відповідачем до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, то при вирішенні питання про належність спірного будинку застосовуванню підлягають положення КпШС України, чинного на момент придбання відповідачем (08 жовтня 2002 року) спірного будинку.
Спірний будинок придбано відповідачем до укладення шлюбу з позивачем, а саме
08 жовтня 2002 року під час перебування у попередньому шлюбі, після розірвання якого спірний будинок залишився у власності відповідача ОСОБА_2 .
Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. (аналогічна норма міститься і у статті 57 СК України).
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічна норма містилася у статті 22 КПШС України).
Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Сторони справи уклали шлюб 25 грудня 2003 року. Тому правовий режим майна, набутого до укладення шлюбу, визначається за правилами, визначеними Законом України "Про власність".
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", чинною на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Згідно з пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.
Вирішуючи спори, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність").
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб потрібно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв`язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.
Виключно у разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13 та
від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За вимогами статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.