Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 541/1213/14-ц
провадження № 61-11857св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1
суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області Скрипник Володимир Леонідович,
заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 травня 2020 року в складі судді Андрущенко-Луценко С. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року в складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою, у якій просить визнати неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника В. Л. та скасувати винесену ним постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 61692600 від 02 квітня 2020 року.
Скарга обґрунтована тим, що із 27 січня 2015 року на примусовому виконанні у Миргородському міськрайонному відділі державної виконавчої служби головного територіального управління головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - Миргородський міськрайонний ВДВС ГТУЮ у Полтавській області) перебувало виконавче провадження ВП № 46195123 з примусового виконання виконавчого листа № 2/541/581/2014, виданого Миргородським міськрайонним судом Полтавської області про стягнення із нього, як боржника, 45 601,60 доларів США заборгованості за кредитом, 19 819,41 грн пені за порушення умов кредитного договору та 5 000,00 грн штрафу за непроведення страхування предмету іпотеки. На підставі заяви нового стягувача ОСОБА_2 постановою заступника начальника Миргородського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області від 28 листопада 2017 року виконавчий документ повернуто стягувачу (на підставі пункту 1 частини першої статті Закону України "Про виконавче провадження").
ОСОБА_1 вважає, що оскільки повернення виконавчого документа стягувачу відбулося не з підстав, визначених частиною п`ятою статті 12 Закону України "Про виконавче провадження", строк його повторного пред`явлення до виконання, який переривався 23 січня 2015 року пред`явленням Публічним акціонерним товариством "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") (попереднім стягувачем) виконавчого листа до виконання закінчився 23 січня 2018 року, а тому дії приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження від 02 квітня 2020 року у виконавчому провадженні ВП № 61692600 є неправомірними, а відповідна постанова підлягає скасуванню.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 травня 2020 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції вмотивована тим, що дії приватного виконавця при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження є правомірними, оскільки трирічний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення (28 листопада 2017 року) та на час звернення стягувача до приватного виконавця із заявою про повторне відкриття виконавчого провадження 01 квітня 2020 року не закінчився.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 травня 2020 року без змін.
Залишаючи в силі ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд виходив із того, що строк пред`явлення виконавчого листа до виконання переривається у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання та починає обраховуватися від дати повернення виконавчого документа стягувачу. На час звернення стягувача із заявою про примусове виконання рішення від 01 квітня 2020 року та винесення оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження 02 квітня 2020 року, строк пред`явлення до виконання виконавчого листа № 2/541/581/2014 не сплинув, оскільки після повернення виконавчого листа 28 листопада 2017 року строк повторного подання його на примусове виконання становив три роки після повернення (28 листопада 2020 року). Апеляційний суд також зазначав, що постанова про повернення виконавчого документа стягувачу у якій вказано строк повторного пред`явлення виконавчого листа до виконання - до 28 листопада 2020 року, боржником не оскаржувалася. При цьому, враховуючи зміст даної постанови, стягувач мала законні сподівання щодо можливості пред`явлення виконавчого листа до виконання у строк, визначений у ній. Разом із цим, апеляційний суд відхилив як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що такий строк слід обраховувати з 23 січня 2015 року коли первісний стягувач ПАТ "Банк Форум" пред`явив до виконання цей виконавчий документ.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2020 року не погодившись із ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 травня 2020 року та постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким подану скаргу задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 року справу № 541/1213/14-ц призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що трирічний строк пред`явлення виконавчого листа № 2/541/581/2014 переривався 23 січня 2015 року його пред`явленням ПАТ "Банк Форум" до виконання, а тому закінчився 23 січня 2018 року. Оскільки даний виконавчий документ повернуто стягувачу 28 листопада 2017 року на підставі його заяви (згідно пункту 1 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження"), то строк повторного подання його на виконання слід обраховувати після попереднього пред`явлення до виконання з додаванням трьох років (строку на подання до виконання виконавчого листа, виданого судом). Натомість, обрахування строку повторного подання на виконання на підставі частини п`ятої статті 12 Закону України "Про виконавче провадження", тобто протягом трьох років після повернення виконавчого листа стягувачу може бути здійснено тільки у разі повернення виконавчого листа у зв`язку неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення або наявної заборони на його виконання, які є окремими підставами повернення виконавчого документа згідно частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження". Таким чином, на думку скаржника, стягувачем було пропущено строк на подання до виконання даного виконавчого листа 01 квітня 2020 року, у зв`язку із чим дії приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження ВП № 61692600 є неправомірним, а постанова від 02 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження підлягає скасуванню.
Позиції інших учасників
16 вересня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3, надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Вказував, що виконавчий документ було повторно подано на примусове виконання протягом трьох років після його повернення стягувачу, що відповідає вимогам Закону України "Про виконавче провадження".
21 вересня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області Скрипник В. Л. надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, зазначаючи про законність та обгрунтованість судових рішень, які ухвалені з урахуваннням фактичних обставин справи та згідно Закону України "Про виконавче провадження". У зв`язку із цим просив суд відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 02 квітня 2014 року в справі №541/1213/14-ц задоволено позовні вимоги ПАТ "Банк Форум" до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк Форум" заборгованість за кредитним договором № 0053/08/25-СLNv від 12 червня 2008 року в розмірі 45 601,60 доларів США, пеню - 19 819,41 грн та штраф за непроведення страхування предмета іпотеки на користь банку - 5 000,00 грн.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки по іпотечному договору № 0053/08/25-СLNv/S-1 від 12 червня 2008 року, а саме: однокімнатну квартиру, загальною площею 63,0 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Миргородської міської ради 27 грудня 2006 року.
Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки по іпотечному договору № 0053/08/25-СLNv/S-1 від 12 червня 2008 року, шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження та початкову ціну для реалізації предмета іпотеки на рівні вартості предмета іпотеки, яка буде визначена суб`єктом оціночної діяльності в межах процедури виконавчого провадження.
На виконання рішення суду у зазначеній справі, 30 жовтня 2014 року Миргородським міськрайонним судом Полтавської області видано виконавчий лист № 2/541/581/2014 про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк Форум" 45 601,60 доларів США заборгованості за кредитом, пені за порушення умов кредитного договору - 19 819,41 грн та штрафу за непроведення страхування предмета іпотеки - 5 000,00 грн.
27 січня 2015 року постановою заступника начальника відділу державної виконавчої служби Миргородського міського управління юстиції на підставі заяви стягувача ПАТ "Банк Форум" відкрито виконавче провадження ВП № 46195123 з виконання виконавчого листа № 2/541/581/2014, виданого 30 жовтня 2014 року відносно боржника ОСОБА_1 .
Постановою заступника начальника Миргородського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області про заміну сторони виконавчого провадження від 28 листопада 2017 року, згідно ухвали Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року замінено сторону виконавчого провадження ВП № 46195123, а саме, стягувача ПАТ "Банк Форум" на нового - ОСОБА_2
28 листопада 2017 року постановою заступника начальника Миргородського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області виконавчий документ № 2/541/581/2014, виданий 30 жовтня 2014 року Миргородським міськрайонним судом Полтавської області, повернуто стягувачу згідно пункту 1 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" (на підставі заяви стягувача ОСОБА_2 ) Припинено чинність арешту майна боржника, накладеного постановою № 46195123; скасовано інші заходи примусового виконання рішення. У пункті 3 постанови зазначено, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений до виконання в строк до 28 листопада 2020 року. На виконавчому листі № 2/541/581/2014 здійснено напис про його повернення 28 листопада 2017 року.
На підставі заяви стягувача ОСОБА_2 02 квітня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Полтавської області Скрипником В. Л., відкрито виконавче провадження ВП № 61692600 з виконання виконавчого документа № 2/541/581/2014, виданого 30 жовтня 2014 року Миргородським міськрайонним судом Полтавської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь нового стягувача ОСОБА_2 45 601,60 доларів США заборгованості за кредитним договором, пені - 19 819,41 грн та штрафу за непроведення страхування предмета іпотеки на користь банку - 5 000,00 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи у задоволенні вимог скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що дії приватного виконавця є правомірними, а постанова про відкриття виконавчого провадження законною та такою, що відповідає вимогам Закону України "Про виконавче провадження", оскільки строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення (28 листопада 2017 року) та на час повторного звернення стягувача до приватного виконавця із заявою про подання виконавчого документа на примусове виконання та винесення оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження (02 квітня 2020 року) відповідний трирічний строк не сплинув.
Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
ЄСПЛ вказував у своїх рішеннях, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року, "Ясіун`єне проти Литви" від 06 березня 2003 року, "Руйану проти Румунії" від 17 червня 2003 року, "Півень проти України" від 29 червня 2004 року).
Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі "Агрокомплекс проти України" від 25 липня 2013 року).
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
У частині першій статті 18 ЦПК України зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, на момент видачі відповідного виконавчого документа № 2/541/581/14 (30 жовтня 2014 року) та пред`явлення його до виконання вперше (27 січня 2015 року) були врегульовані Законом України "Про виконавче провадження" № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.
Згідно пункту 5 Розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII), який набрав чинності 05 жовтня 2016 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року у справі № 3-рп/2001).
Частина перша статті 37 Закону № 1404-VIII містить вичерпний перелік обставин, які є підставою для повернення виконавчого документа. Так, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; 10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону № 1404-VIII).
Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: пред`явлення виконавчого документа до виконання; надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частини четверта та п`ята статті 12 Закону 1404-VIII).
Положення, встановлені частиною п`ятою статті 12 Закону № 1404-VIII за своєю суттю є аналогом змісту частини третьої статті 23 Закону № 606-XIV.
У постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі № 910/18165/13 зроблено висновок, що "після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11 червня 2019 року в справі № 804/2721/15, у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2020 року в справі № 2018/6-343/11, в ухвалі Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року в справі № 336/1023/20.
Відповідно до пункту 20 Інструкції з організації примусового виконання рішень (затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5) повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону № 1404-VІІІ. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов`язково роз`яснюється порядок повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Апеляційним судом у даній справі обґрунтовано зазначено, що боржником ОСОБА_1 не оскаржувалася постанова про повернення виконавчого документа від 28 листопада 2017 року, у пункті 3 якої зазначено строк повторного пред`явлення до виконання виконавчого листа № 2/541/581/2014 - до 28 листопада 2020 року, що також свідчить про згоду боржника як сторони виконавчого провадження із його змістом.
Отримавши постанову про повернення виконавчого листа, із зазначенням строку для повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання до 28 листопада 2020 року, стягувач ОСОБА_2 мала "легітимні сподівання" на пред`явлення відповідного виконавчого документа на примусове виконання у цей строк, оскільки: виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012), а невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Таким чином, суди дійшли належного висновку, що у зв`язку із поверненням ОСОБА_2 виконавчого листа 28 листопада 2017 року, відбулось переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, тому звернувшись повторно із заявою про його примусове виконання 01 квітня 2020 року, стягувачем не було пропущено строк пред`явлення виконавчого документа № 2/541/581/2014 до виконання.
Відтак, винесена приватним виконавцем виконавчого округу Полтавської області Скрипником В. Л. постанова про відкриття виконавчого провадження від 02 квітня 2020 року ВП № 61692600 на підставі відповідного виконавчого листа є правомірною.
Отже, встановивши, що виконавчий лист було повторно пред`явлено до виконання протягом трьох років після його повернення стягувачу, що відповідає вимогам Закону № 1404-VIII та встановивши, що приватний виконавець діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законом, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення скарги.
Відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону № 1404-VIII повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статті 12 цього Закону.
У частині п`ятій статті 12 Закону № 1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони.
Наведені положення закону визначають момент, з якого встановлюється строк пред`явлення виконавчого документу до виконання у двох визначених законом випадках.
Разом з тим, зазначеною нормою не виключається та не обмежується переривання строку пред`явлення виконавчого документу до виконання у разі повернення його стягувачу з інших підстав.
Відповідні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 19 листопада 2020 року в справі № 913/518/13-г та від 02 грудня 2020 року в справі № 913/869/14.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги, що обрахування строку для повторного подання на виконання виконавчого документа на підставі частини п`ятої статті 12 Закону України "Про виконавче провадження", тобто протягом трьох років після його повернення у разі повернення виконавчого листа у зв`язку неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення або наявної заборони на його виконання, не можна застосовувати до випадків повернення виконавчого документа на підставі заяви стягувача.
Зазначені у касаційній скарзі аргументи безпідставні, зводяться до особистого тлумачення заявником законодавства України та незгоди з обставинами, встановленими судами в оскаржуваних судових рішеннях.
ЄСПЛ зазначив у своїх рішеннях, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року).
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
ЄСПЛ вказував у своїх рішеннях, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій у даній справі відповідають критеріям обґрунтованості.