ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 травня 2021 року
м. Київ
справа № 0840/3202/18
адміністративне провадження № К/9901/9373/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду Державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій і Кіровоградській областях про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Фонду державного майна України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.09.2019 (суддя - Калашник Ю. В.) і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 25.02.2020 (колегія суддів у складі: Головко О. В., Суховарова А. В., Ясенової Т. І.)
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Фонду Державного майна України, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив: визнати протиправним та скасувати наказ Фонду Державного майна України від 06.07.2018 №144-р "Про звільнення ОСОБА_1"; поновити позивача на посаді першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області з 06.07.2018; стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.07.2018 по день ухвалення рішення суду.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем прийнятий оскаржуваний наказ про звільнення позивача раніше спливу 60-денного строку після попередження про скорочення займаної ним посади. Також позивач вважає, що в.о. голови Фонду державного майна України перевищені свої повноваження, оскільки останній не наділений правом на звільнення позивача із займаної посади. Вважає, що таке звільнення належить до компетенції керівника апарату Фонду державного майна України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 01.11.2018 залучено до участі у справі співвідповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області.
Також у судовому засіданні 28.08.2019 у порядку статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) здійснено процесуальне правонаступництво Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області на Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій і Кіровоградській областях.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 25.09.2019, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного від 25.02.2020, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Фонду Державного майна України від 06.07.2018 № 144-р "Про звільнення ОСОБА_1"; поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області з 06.07.2018; стягнуто з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій і Кіровоградській областях на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.07.2018 по 25.09.2019 у сумі 273 341,82 грн.
Судові рішення мотивовано тим, що власник або уповноважений ним орган окрім зобов`язання одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, власник також зобов`язаний попередити такого працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці. Проте оскаржуваний наказ прийнятий відповідачем з порушенням законодавчо встановленої процедури, оскільки попередження про скорочення посади позивача з 21.07.2018 було сформовано 21.05.2018, а наказ про його звільнення прийнятий 06.07.2018, тобто раніше ніж сплинув встановлений законодавством України 2-місячний термін з моменту попередження позивача про наступне вивільнення.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Фонд Державного майна України подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позову повністю. Доводи касаційної скарги аналогічні викладеним у апеляційній скарзі. Крім того, скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, оскільки поновити позивача на посаді, з якої якого було звільнено неможливо ні в новоутвореному регіональному відділенні, оскільки в штатному розписі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій і Кіровоградській областях посада першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області відсутня, ні на посаді Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, яке припинено. Скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду з питань застосування статті 240-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у подібних правовідносинах.
Позиція інших учасників справи
Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Рух касаційної скарги
31.03.2020 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Фонду державного майна України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.09.2019 і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 25.02.2020.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.03.2020 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Яковенко М. М., суддів Дашутіна І. В., Шишова О. О. для розгляду судової справи № 0840/3202/18.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду Яковенко М. М. (судді-доповідача), Дашутіна І. В., Шишова О. О. від 29.04.2020 відкрито касаційне провадження за скаргою Фонду державного майна України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.09.2019 і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 25.02.2020.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 02.10.2020 № 1886/0/78-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 0840/3202/18 у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Яковенка М. М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 21.09.2020 № 12), що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.10.2020 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 0840/3202/18.
Ухвалою Верховного Суду від 28.05.2021 справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом в.о. Фонду державного майна України від 11.10.2017 № 208-р, відповідно до Закону України "Про державну службу" та Закону України "Про Фонд державного майна України" ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області з 12.10.2017.
Фондом державного майна України прийнято наказ від 21.05.2018 № 100-р "Про скорочення чисельності керівного складу та внесення змін до штатного розпису регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області" та того ж дня оформлено попередження про скорочення посади першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, зокрема, щодо скорочення посади першого заступника начальника регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області з 21.07.2018.
Позивач відмовився від підписання вказаного попередження та ознайомлення з наказом № 100-р, про що складено відповідний акт від 21.05.2018. Документи були направлені на адресу позивача поштовим засобом зв`язку.
Наказом в.о. голови Фонду державного майна України від 06.07.2018 № 144-р ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області.
Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці врегульовано КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
У пункті 1 частини першої, частині другій статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, - банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Відповідно до частин першої-третьої статті 5 Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Частиною першою статті 43 Закону України "Про державну службу" передбачено, що підставами для зміни істотних умов державної служби є: 1) ліквідація або реорганізація державного органу; 2) зменшення фонду оплати праці державного органу; 3) скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Відповідно до пунктів 4, 6 частини першої статті 83 Закону України "Про державну службу" державна служба припиняється: за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону); у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону).
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Частиною третьою статті 87 Закону України "Про державну службу" передбачено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зі змісту ухвали Верховного Суду від 29.04.2020 встановлено, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Таким чином, нормативне тлумачення частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України, дає підстави для висновку, що власник або уповноважений ним орган окрім зобов`язання одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, власник також зобов`язаний попередити такого працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці.
Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
Аналогічна правова позиція висловлена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 816/1232/17, від 20.02.2019 у справі № 819/691/17, від 11.03.2020 у справі № 813/1220/16, від 23.12.2020 у справі № 500/1344/19, від 24.12.2020 у справі № 300/887/19, від 28.01.2021 у справі № 520/7731/19.
Суди попередніх інстанцій надали належну оцінку обставинам даної справи в розрізі вищенаведених положень трудового законодавства та встановили, що попередження про скорочення посади позивача з 21.07.2018 було сформовано 21.05.2018, а наказ про звільнення ОСОБА_1 прийнятий 06.07.2018, тобто раніше ніж сплинув встановлений законодавством України 2-місячний термін з моменту попередження позивача про наступне вивільнення.
За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність у спірних правовідносинах порушень із боку відповідача щодо установленої законом процедури звільнення позивача.
Суд зауважує, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 819/691/17.
За такого правового регулювання та обставин справи Верховний Суд уважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині скасування наказів про звільнення і поновлення позивача на посаді.
Отже, суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Стосовно посилань касатора на неможливість поновлення позивача на посаді в силу статті 240-1 КЗпП України, колегія суддів зазначає таке.
Так, відповідно до статті 240-1 КЗпП України, у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України "Про зайнятість населення".
Положення КАС України, на відміну від чинного цивільного чи господарського процесуального законодавства, не пов`язують процесуальне правонаступництво з обов`язковою наявністю факту припинення юридичної особи. Ключовим за правилам КАС України є доведення обставин вибуттям сторони - суб`єкта владних повноважень з відносин, щодо яких виник спір.
Такі правила КАС України встановлені виходячи із специфіки публічно-правових відносин, а саме: з тією обставиною, що повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватись від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. При цьому такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб`єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації.
Отже, якщо спір виник з приводу реалізації суб`єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі розпорядчим актом Кабінету Міністрів України його адміністративної компетенції іншому (іншим) суб`єктам владних повноважень.
Якщо спір виник у відносинах, що не пов`язані з реалізацією суб`єктом владних повноважень його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони - суб`єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.02.2021 у справі № 826/9815/18.
Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 17.01.2019 № 39 "Про реорганізацію регіональних відділень Фонду державного майна України" утворено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях як юридичну особу публічного права, що розташоване у м. Дніпро, реорганізувавши шляхом злиття Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Кіровоградській області та установлено, що: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях є правонаступником майна, прав та обов`язків Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Кіровоградській області; регіональні відділення Фонду державного майна України, які реорганізовуються шляхом злиття згідно з пунктом 1 цього наказу продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до видання наказу Фонду державного майна України про можливість забезпечення Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях здійснення повноважень та виконання функцій.
Зазначений наказ було прийнято згідно з Законом України "Про Фонд державного майна України", Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України та Положення про представництво Фонду державного майна України в районі, місті, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 15.05.2012 № 678, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.06.2012 за № 935/21247, із змінами, та на виконання доручення Прем`єр-міністра України від 13.12.2018 № 49773/0/1-18 щодо пріоритетних реформ на 2019 рік, презентованих на першому національному форумі "Партнерство заради розвитку" від 03.12.2018.
Таким чином, установа, в якій належить поновити позивача на посаді - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області - не є ліквідованою, а реорганізована шляхом злиття та його повним правонаступником є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях.
У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що у випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (частина третя статті 36 КЗпП України в редакції від 19.01.1995). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.
У постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 6-1264цс17 вказано, що "розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.02.2019 у справі № 756/6746/16-ц (провадження № 61-17594св18) вказано, що "якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов`язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому виключно прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і покладення обов`язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб`єкта, зазначеного у статті 240-1 КЗпП України. При цьому у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.04.2020 у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18) зазначено, що: "у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником".
У постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-491цс15 зроблено висновок, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що "за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків".
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що належним способом поновлення порушеного права позивача у цьому випадку є поновлення останнього на посаді, з якої його було звільнено, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права під час ухвалення судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог.