Постанова
Іменем України
20 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 185/8560/18
провадження № 61-22363св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 червня 2019 року в складі судді Врони А. О., додаткове рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2019 року в складі судді Врони А. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, який в ході розгляду справи уточнила, та остаточно просила:
- встановити факт її спільного проживання з відповідачем як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу однією сім`єю у період з 11 листопада 1997 року по 02 грудня 2003 року;
- визнати за нею право спільної часткової власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Позов мотивований тим, що 11 листопада 1997 року набрало чинності рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 липня 1997 року про розірвання шлюбу з колишнім чоловіком ОСОБА_3 .
Починаючи з 1997 року, вона почала проживати разом з ОСОБА_2 як жінка та чоловік у квартирі АДРЕСА_1, яку разом винаймали.
Під час спільного проживання сторони, будучи працевлаштованими особами, вели спільний побут, що підтверджується квитанціями про оплату комунальних послуг, показами свідків та медичними довідками.
22 серпня 2001 року за спільні накопичені кошти вони з відповідачем придбали житло, яке винаймали з 1997 року. Покупцем в договорі купівлі-продажу квартири вказано ОСОБА_2
24 грудня 2003 року між сторонами був укладений шлюб, який рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2018 року розірваний.
Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу відповідач заперечує її право власності на 1/2 частини придбаної квартири, ОСОБА_1 просила задовольнити позовнівимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 червня 2019 року в задоволені позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу однією сім`єю у період з 11 листопада 1997 року по 02 грудня 2003 року, виходив з того, що норми діючого на час СК України набрав чинності з січня 2004 року і зворотної сили не має, у той час як нормами КпШС України не передбачалось встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та виникнення спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають сумісно.
Крім того, місцевий суд зазначив, що відповідно до статті 44 КпШС України шлюб між позивачем та її колишнім чоловіком припинений 12 лютого 2003 року, а тому встановлення факту проживання однією сім`єю у разі знаходження будь-кого в іншому шлюбі суперечить принципам, встановленим КпШС України, оскільки чоловік та жінка можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.
Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира набута сторонами внаслідок їхньої спільної праці, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 17 Закону України "Про власність", для задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права спільної часткової власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Додатковим рішенням від 04 липня 2019 року доповнено рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 червня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що представником відповідача надані належні та допустимі докази (договір про надання правової допомоги від 12 грудня 2018 року, детальний опис робіт, акт приймання-передачі наданих послуг) на підтвердження заявленого розміру витрат, пов`язаних з правовою допомогою, які відповідно до статті 141 ЦПК України покладаються на позивача.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 червня 2019 року та додаткове рішення цього ж суду від 04 липня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та про вирішення питання щодо розподілу судових витрат.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували факт визнання відповідачем отримання ним у борг 200 дол. США на придбання квартири у свідка ОСОБА_4, які вона повернула з особистих коштів. Висновок суду першої інстанції про припинення шлюбу з ОСОБА_3 12 лютого 2003 року суперечить вимогам статті 129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов`язковим до виконання. Суди попередніх інстанції в порушення вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України не врахували обставини, встановлені рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 1997 року, а саме припинення шлюбних відносин між нею та колишнім чоловіком з 1995 року. Суди попередніх інстанцій не врахували покази свідків, які підтверджувати факт спільного проживання сторін однією сім`єю.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У січні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що позивач не надала будь-які належні та допустимі докази на підтвердження внесення нею грошових коштів та їх розміру під час придбання спірної квартири. Та обставина, що позивач працювала та отримувала певних дохід, жодним чином не підтверджує внесення нею коштів для придбання спірної квартири.
У січні 2020 року ОСОБА_1 подала заперечення на відзив, мотивуючи його тим, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, не застосували аналогію права та закону.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У січні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 1997 року розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 12 лютого 2003 року видано свідоцтво про розірвання шлюбу, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу 12 лютого 2003 року зроблено запис за № 57.
Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 22 серпня 2001 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .
24 грудня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, зареєстрований виконкомом Вербківської сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2018 року шлюб, укладений між сторонами, розірвано.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційних скарг) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення КпШС України та Закону України "Про власність".
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правовіакти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцеві Положення" СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Положення КпШС України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" звернуто увагу судів на те, що хоча розірвання шлюбу, здійснене на підставі рішення суду, потребує подальшої реєстрації у державному органі реєстрації актів цивільного стану, моментом припинення шлюбу є день набрання чинності рішенням суду про його розірвання. Це правило не поширюється на випадки, коли шлюб було розірвано у судовому порядку до 01 січня 2004 року, тобто до дня набрання чинності СК України.
Суди попередніх інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу однією сім`єю у період з 11 листопада 1997 року по 02 грудня 2003 року, дійшли правильного висновку, що норми діючого на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у зазначений позивачем період.
Встановлення факту проживання однією сім`єю у разі знаходження будь-кого в іншому шлюбі суперечать принципам, встановленим КпШС України, оскільки жінка та чоловік можуть одночасно бути лише в одному шлюбі. Право на повторний шлюб у них виникає лише після припинення попереднього шлюбу.
Оскільки відповідно до статті 44 КпШС України ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 до 12 лютого 2003 року, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що вказана обставина сама по собі виключає можливість встановлення факту проживання позивача однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем в період з 11 листопада 1997 року по 02 грудня 2003 року.
Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність".
Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року
№ 5-рп/99встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
Отже, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність").
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв`язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті
17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За вимогами статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про недоведеність ОСОБА_1 того, що квартира АДРЕСА_1 набута сторонами внаслідок їхньої спільної праці.
При цьому судом правильно зазначено, що сам факт отримання позивачем заробітної плати, аліментів не може бути доказом участі у спільній діяльності, спільній праці для придбання спірної квартири, а покази свідків не підтверджують обставини участі коштами у придбанні цього нерухомого майна, зокрема розмір цієї участі.
Доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Також Верховний Суд погоджується з висновками, викладеними в додатковому рішенні Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2019 року, щодо розподілу судових витрат, пов`язаних з правовою допомогою, відповідно до статті 141 ЦПК України, які є документально підтвердженими (договір про надання правової допомоги від 12 грудня 2018 року, детальний опис робіт, акт приймання-передачі наданих послуг).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення- без змін.