ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/1514/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,
за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,
за участю представників:
Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" - Васьковської Г. М.,
Органу самоорганізації населення
"Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський" - Григор`єва Р. І.,
Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації - Лисенко Ю. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Органу самоорганізації населення "Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020
(у складі колегії суддів: Чорногуз М. Г. (головуючий), Агрикова О. В.,
Тарасенко К. В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 (суддя Турчин С. О.)
у справі № 910/1514/20
за позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва"
до Органу самоорганізації населення "Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація
про зобов`язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2020 року Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі - позивач, Керуюча компанія) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Органу самоорганізації населення "Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський" (далі - відповідач, Комітет мікрорайону), в якому просило зобов`язати відповідача звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його позивачу за актом прийому-передачі.
На обґрунтування позовних вимог Керуюча компанія зазначила, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 припинив свою дію у зв`язку з повідомленням про це позивачем відповідача у встановлений законом строк, однак відповідач в порушення умов договору та вимог чинного законодавства нежитлове приміщення по акту прийому-передачі не повернув.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2020 залучено до участі у справі Шевченківську районну в місті Києві державну адміністрацію як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (далі - третя особа, Шевченківська райдержадміністрація).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020, позов задоволено повністю. Зобов`язано Комітет мікрорайону звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його за актом прийому-передачі Керуючій компанії. Здійснено розподіл судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 припинив свою дію, тому відповідач зобов`язаний повернути позивачу нежитлове приміщення.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, у січні 2021 року Комітет мікрорайону подав до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просив скасувати постанову апеляційного господарського суду від 15.12.2020 та рішення суду першої інстанції від 04.06.2020, постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Верховного Суду від 04.02.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/1514/20 з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні на 03.03.2021.
01.03.2021 від Керуючої компанії до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Шевченківська райдержадміністрація не скористалася своїм правом відповідно до ст.295 ГПК України та не подала до Суду письмового відзиву на касаційну скаргу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.10.2010 між Управлінням з питань комунального майна, приватизації Шевченківської районної у м. Києві ради (позичкодавець) та Органом самоорганізації населення "Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський" (користувач) укладено договір позички №151/2, відповідно до п. 1.1 якого позичкодавець на підставі рішення Шевченківської районної у м. Києві ради від 15.10.2010 № 931 зобов`язується передати, а користувач - прийняти у безоплатне тимчасове користування комунальне майно: нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 138,53 м2, в будинку № 24-Б на вул. Пушкінській у місті Києві. Мета використання - під адмінприміщення (п. 1.2).
У договорі позички від 15.10.2010 № 151/2 сторони передбачили, зокрема, такі умови:
термін позички встановлюється з моменту підписання договору до 15.10.2013 (п. 3.1);
користувач зобов`язується повернути об`єкт позички після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому його було передано (п. 4.4);
позичкодавець має право вимагати, зокрема, примусового повернення об`єкта позички, якщо після припинення дії договору користувач не повертає об`єкт позички (п. 5.1.2, 6.2);
у випадках, не врегульованих даним договором, сторони керуються чинним законодавством України (п. 7.2);
всі зміни та доповнення до даного договору мають силу у випадку, якщо вони виконані у тій же формі, що й договір та підписані уповноваженими представниками обох сторін (п. 7.3).
У зв`язку зі зміною позичкодавця (зокрема, на підставі рішення Шевченківської районної у м. Києві ради від 23.10.2010 № 973 "Про ліквідацію Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради", розпорядження Шевченківської райдержадміністрації від 09.02.2011 №80 "Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція"" із змінами згідно розпорядження Шевченківської райдержадміністрації від 30.12.2016 № 801, рішення Київської міської ради від 09.10.2014 № 270/270, яким назву КП "Керуюча дирекція" було змінено на КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва") сторони 02.02.2015 уклали додаткову угоду № 3 до договору позички від 15.10.2010 № 151/2, якою змінили назву позичкодавця у договорі на КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва".
Також суди встановили, що у постанові Київського апеляційного господарського суду від 27.03.2017 у справі № 910/18463/16 за позовом Керуючої компанії до Комітету мікрорайону про виселення з нежитлового приміщення, площею 138,53 м2, в будинку № 24-Б на вул. Пушкінській у місті Києві, було встановлено обставини продовження дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 з 15.10.2013 до 15.10.2016.
Ураховуючи висновки у вказаній постанові Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/18463/16 та те, що у період з 15.10.2016 до 15.11.2016 повідомлення про звільнення приміщення позивач відповідачу не направляв, сторони вважали, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 був пролонгований на тих самих умовах та на той самий строк, тобто до 15.10.2019.
Після закінчення строку дії договору позивач направив відповідачу заяву від 23.10.2019 № 87 про припинення договору, в якій зазначив, що термін дії договору позички продовжуватися не буде, а також вимагав від відповідача повернення майна по акту приймання-передачі. Направлення позивачем відповідачу цієї заяви підтверджується документами від 23.10.2019, а саме: описом вкладення у цінний лист, списком згрупованих рекомендованих відправлень із зазначенням номера відправлення 0405041403250 та фіскальним чеком. Згідно інформації з вебсайту Укрпошти відправлення № 0405041403250 вручено отримувачу 21.11.2019.
Посилаючись на те, що відповідач після припинення дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 нежитлове приміщення позивачу не повернув, Керуюча компанія звернулась до господарського суду з позовом про зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його позивачу за актом прийому-передачі.
Суди вважали наявними підстави для задоволення позову з огляду на те, що позивач відповідно до вимог законодавства своєчасно повідомив відповідачеві про відмову від продовження дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 та про необхідність повернення орендованого майна. З огляду на вказане, договір позички, за яким було передано в безоплатне тимчасове користування приміщення, що належить до комунальної власності, не був продовжений автоматично і припинив свою дію з 15.10.2019, а тому відповідач зобов`язаний повернути позивачу з користування нежитлове приміщення.
У касаційній скарзі Комітет мікрорайону оскаржує судові рішення з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зі змісту п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України слідує, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п. 4).
При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу).
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги Комітету мікрорайону, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
Обґрунтовуючи наявність передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, скаржник зазначив, що висновки судів у справі № 910/1514/20, яка розглядається, суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм)", у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 609/67/18 та від 17.07.2019 у справі № 750/1535/17.
Також Комітет мікрорайону, посилаючись на наявність підстави оскарження судових рішень, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), зазначив, що суд апеляційної інстанції встановив існування між сторонами правовідносин на підставі недопустимого доказу - договору позички від 15.10.2010 № 151/2, оскільки за доводами відповідача цей договір є нікчемним в силу закону з огляду на відсутність його нотаріального посвідчення як цього вимагає ст. 793 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
При цьому відповідач вказав, що на теперішній час між сторонами існують договірні відносини на підставі договору позички від 29.09.2009 № 117/2, укладеного між Управлінням з питань комунального майна, приватизації Шевченківської районної у м. Києві ради та Комітетом мікрорайону, який є чинним та термін дії якого не закінчився в зв`язку з його автоматичною пролонгацією на кожен наступний рік, чому суд апеляційної інстанції належної оцінки не надав.
Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.