ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 березня 2021 року
м. Київ
справа № 460/490/19
адміністративне провадження № К/9901/5017/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,
суддів: Блажівської Н.Є., Дашутіна І.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року (судді: Попко Я.С., Хобор Р.Б., Сеник Р.П.) у справі за позовом Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)" до Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення,
в с т а н о в и в :
Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)" (далі - ДП "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)", позивач) звернулося до суду з позовом до Головного управління ДФС у Рівненській області (далі - ГУ ДФС у Рівненській області, відповідач), в якому просило визнати протиправними дії відповідача щодо винесення рішення №0000161305 від 15.02.2019 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску та вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ю-10 від 15.02.2019, визнати протиправними та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.02.2019 №Ю-10 та рішення від 15.02.2019 №0000161305 про застосування штрафних санкцій за несвоєчасне нарахованого єдиного внеску.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій, оскільки під час розгляду справи останніми не враховано умов договорів на використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі, для виконання робіт і послуг, та той факт, що позивач є власником виконаних робіт, на підприємстві ведеться табель обліку робочого часу засуджених, оформлюються рознарядки виконання робіт, засудженим до позбавлення волі нараховується щомісячно заробітна плата, одночасно виконується функція податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а, відтак, позивач є роботодавцем відповідно до чинного законодавства.
Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.
Судами попередніх інстанцій було встановлено, ГУ ДФС у Рівненській області проведено документальну планову виїзну перевірку ДП "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)" з питань дотримання законодавства щодо правильності обчислення, повноти та своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору за період з 01.10.2015 по 30.09.2018, та правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування з 01.01.2011 по 30.09.2018, за результатами якої складено Акт від 29.01.2019 №167/17-00-13-01/08680744.
В ході означеної перевірки контролюючим органом встановлено порушення позивачем п. 2 ст. 6, ч. 1 п.1 ст. 7, ст.8, п.2 ст.9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VІ).
29 січня 2019 року на підставі вищеозначеного Акта перевірки контролюючим органом було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску №Ю-10 на суму 505246,25 грн та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску №0000161305, яким до ДП Підприємство ДКВС України (№131) застосовано штрафні санкції у розмірі 246 796,15 грн.
Не погоджуючись із такими рішенням відповідача позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що установи, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством є платниками єдиного внеску, незалежно від укладення письмового трудового договору.
В свою чергу апеляційний суд зазначив, що відповідачем не надано доказів того, що саме позивач є роботодавцем для засуджених та укладав строкові трудові договори, здійснював виплату заробітної плати засудженим та сплачував за засуджених загальнообов`язкові державні соціальні виплати по застрахованим особам. У зв`язку з вказаним у податкового органу відсутні підстави для вжиття заходів щодо притягнення позивача до відповідальності за ненарахування єдиного соціального внеску.
Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
Частиною першою статті 9 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі також - КВК України) передбачено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Згідно з частиною першою статті 118 КВК України, зі змінами, внесеними Законом України №1492-VIII від 7 вересня 2016 року, засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
Вказані зміни набрали чинності 8 жовтня 2016 року.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема, частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."
Аналіз змін статті 118 КВК України, внесених до неї з 8 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року, дозволяє дійти висновку, що на час виникнення спірних правовідносин можливість укладати строкові трудові договори із засудженими була передбачена виключно для виправних колоній, а юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженими та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких такі засуджені здійснювали виконання робіт чи надання послуг, виникли лише з 28 серпня 2018 року.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.08.2020 по справі №440/1666/19.
Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина 1 статті 120 КВК України).
Відповідно до частини першої статті 122 КВК України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.