Постанова
Іменем України
20 січня 2021 року
м. Київ
справа № 727/2450/18
провадження № 61-3966св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Балковий Мирон Миколайович,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 січня 2019 року в складі колегії суддів: Яремка В. В., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Балковий М. М., про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування рішень державного реєстратора та визнання права власності на земельні ділянки, посилаючись на те, що за договором дарування житлового будинку від 25 серпня 1999 року він є власником житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами (житловий будинок літ. "А", гараж літ. "Б", сарай літ. "В", вбиральня літ. "Г", криниця літ. "К", огорожа № 1-2) по АДРЕСА_1 . Вважав, що право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, на якій розташований житловий будинок та яка належала на праві приватної власності його сину ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 12 жовтня 1998 року серії І-ЧВ № 011825 (Л № 1673), перейшло до нього в момент посвідчення нотаріусом договору дарування будинку. У зв`язку із смертю сина ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і який доглядав за будинком, він (позивач) вирішив продати належний йому на праві власності житловий будинок, але не зміг, оскільки йому стало відомо, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2017 року відповідач стала власницею земельної ділянки площею 0,1000 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1148) по АДРЕСА_1 . Крім того, ОСОБА_2 повідомила, що земельна ділянка площею 0,1000 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1148) розділена на дві окремі земельні ділянки площею 0,0408 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1154) та 0,0592 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1155). Видачею ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2017 року на земельну ділянку площею 0,1000 га та подальшим її поділом на дві окремі ділянки його позбавлено права обслуговувати власний житловий будинок та порушено право як власника розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2017 року на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1148) по АДРЕСА_1, спадкова справа № 21/2016, зареєстроване в реєстрі за № 17235; скасувати рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Чернівецької міської ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексні номери 39251397, 39252049 від 18 січня 2018 року; визнати за ним право власності на земельні ділянки площею 0,0408 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1154) та 0,0592 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1155) по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 жовтня 2018 року у складі судді Семенка О. В. у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що чинне законодавство не передбачає припинення права користування земельною ділянкою в разі набуття іншою особою права власності на нерухоме майно, площа земельної ділянки під яким є лише частиною земельної ділянки первинного землекористувача, а також визнання державного акта на право власності на землю таким, що втратив чинність, з підстав набуття фізичними особами права власності на нерухоме майно, яке розміщене на частині земельної ділянки.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 жовтня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, скасування рішення державного реєстратора скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу у спадковій справі № 21/2016, зареєстроване в реєстрі за № 17235, яким посвідчено право ОСОБА_2 на спадщину на земельну ділянку, кадастровий номер 7310136300:16:002:1148, площею 0,1000 га, призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належала спадкодавцю ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Чернівецької міської ради Добка О. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу): індексний номер 39251397 від 18 січня 2018 року, на підставі якого здійснено запис за номером 24430817 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0408 га, кадастровий номер 7310136300:16:002:1154, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 ; індексний номер 39252049 від 18 січня 2018 року, на підставі якого здійснено запис за номером 24431458 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0592 га, кадастровий номер 7310136300:16:002:1155, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 . В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 527 грн судового збору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, скасування рішення державного реєстратора та ухвалюючи в цій частині нове судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що чинним на момент укладення договору дарування житлового будинку законодавством було передбачено автоматичний перехід земельної ділянки у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Тобто внаслідок набуття ОСОБА_1 права власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, до нього перейшло право власності на земельну ділянку, на якій вказаний будинок розташований.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У лютому 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 січня 2019 року в частині задоволення позовних вимог, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 жовтня 2018 року в означеній частині залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що в пункті 18 постанови Пленуму від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних прав" Верховний Суд України роз`яснив, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалося у договорі відчуження. Однак суд апеляційної інстанції не врахував те, що відповідно до частини четвертої статті 30 ЗК Української РСР право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. Таке посвідчення на момент укладення договору дарування житлового будинку і до цього часу зроблене не було і позивач ніколи ні від кого не вимагав такого посвідчення. З моменту укладення договору дарування житлового будинку пройшло 19 років. З часу отримання житлового будинку в дар від свого сина позивач ніколи не претендував на спірну земельну ділянку, не користувався нею, а також жодними своїми діями не намагався узаконити своє право. Від прийняття обов`язкової частки у спадщині після померлого ОСОБА_3 позивач відмовився. На даний час існує заповіт померлого ОСОБА_3, зроблений на її ім`я, який ніким не скасований, за яким до неї і перейшло право власності на земельну ділянку. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки тій обставині, що її померлий чоловік (син позивача) ОСОБА_3 побудував на спірній земельній ділянці новий житловий будинок. В матеріалах справи є рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 23 липня 1991 року, згідно з яким ОСОБА_3 відведено земельну ділянку розміром 0,06 га по АДРЕСА_1 під індивідуальне будівництво, а позивач не оспорював той факт, що на спірній земельній ділянці знаходиться ще один житловий будинок.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівці.
24 травня 2019 року справа № 727/2450/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що згідно з договором дарування житлового будинку від 25 серпня 1999 року власником житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами (житловий будинок літ. "А", гараж літ. "Б", сарай літ. "В", вбиральня літ. "Г", криниця літ. "К", огорожа № 1-2) по АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_1 .
На момент укладення вказаного договору дарування житлового будинку земельна ділянка площею 0,1000 га, кадастровий номер 7310136300:16:002:1148, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, на якій розташований вищевказаний будинок та господарські будівлі і споруди, належала дарувальнику ОСОБА_3 на праві приватної власності, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії 1-ЧВ № 011825, виданим на підставі рішення Виконкому Чернівецької міської Ради народних депутатів від 23 червня 1998 року № 188/6.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .
27 жовтня 2017 року на ім`я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,1000 га, кадастровий номер 7310136300:16:002:1148, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
У січні 2018 року ОСОБА_2 здійснила поділ вказаної земельної ділянки на дві земельні ділянки площею 0,0408 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1154) та 0,0592 га (кадастровий номер 7310136300:16:002:1155) з цільовим призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав", при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК Української РСР до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або права користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям ЦК України"), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.