Верховний
Суд
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2020 року
м. Київ
Справа № 712/9213/18
Провадження № 14-108цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Вовка Андрія Ігоровича на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року у складі судді Пироженка С. А. та постанову апеляційного суду Черкаської області від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів Пономаренка В. В., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі - ГУНП в Черкаській області) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 712 "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 "; визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 100 о/с "Про звільнення з роботи ОСОБА_1 - старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції ГУНП в Черкаській області" (далі - Черкаський ВП); поновити її на роботі старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області з 16 березня 2018 року; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу із 16 березня 2018 року і до фактичного поновлення на роботі.
На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що на підставі наказу ГУНП у Черкаській області від 03 січня 2017 року її призначено на посаду старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
09 січня 2018 року позивачка написала заяву про надання невикористаної частини щорічної відпустки за 2017 рік за відпрацьований період із 07 листопада 2016 року до 06 листопада 2017 року на 11 діб (з урахуванням одного святкового дня) з 28 лютого до 10 березня 2018 року.
Згідно з листком непрацездатності від 27 лютого 2018 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з 27 лютого до 01 березня та з 02 до 06 березня 2018 року.
07 березня 2018 року позивачка надала відповідачу листок непрацездатності та повідомила про необхідність продовження щорічної відпустки відповідно до статті 80 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, яка відповідно підтверджена оригіналом листка непрацездатності.
12 - 14 березня 2018 року відповідачем складено акти про відсутність позивачки на роботі.
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 712 до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни (прогули 12-14 березня 2018 року) у вигляді звільнення. Підставою звільнення ОСОБА_1 зазначено відсутність жодних заяв про продовження щорічної відпустки відповідно до статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР).
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 100 о/с позивачку звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.
Наказ про звільнення позивачка вважає протиправним, оскільки вона не вчиняла жодних дисциплінарних проступків, не порушувала трудової дисципліни, будь-які пояснення у неї з цього приводу не відбиралися, а акти про відсутність працівника на роботі є сфальсифікованими.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
01 березня 2019 року Соснівський районний суд м. Черкаси ухвалив рішення у справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції керувався тим, що відповідач правомірно прийняв рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни у вигляді звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки остання допустила прогули без поважних причин.
Суд вважав, що невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні без попередження власника або уповноваженого ним органу визнається прогулом і може бути причиною звільнення працівника.
05 червня 2019 року постановою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2019 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Вовк А. І. просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаюсь на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди попередніх інстанцій неправильно розтлумачили положення частини четвертої статті 80 КЗпП України та частини четвертої статті 11 Закону № 504/96-ВР. Продовження відпустки не залежить від волі роботодавця, на відміну від її перенесення на інший термін, що вирішується за взаємною згодою сторін.
06 березня 2018 року ОСОБА_1 зателефонувала до начальника сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області та повідомила, що 07 березня 2018 року здасть листок непрацездатності, а також просила перерахувати їй 11 днів відпустки, яка не була використана. Викладене підтверджено свідком - начальником сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
Змістстатті 80 КЗпП України тастатті 11 Закону № 504/96-ВР не містить слова "заява" та будь-якої інформації чи посилання на нормативно-правовий акт, згідно з яким працівник повинен писати заяву для продовження щорічної відпустки. У ОСОБА_1 відбулося автоматичне продовження невикористаної частини відпустки.
На думку представника позивачки, відповідач порушив порядок притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
Позиція учасників справи
10 вересня 2019 року представник ГУНП в Черкаській області Желізняк Ю. В. подала до суду заперечення, у яких посилалася на те, що ОСОБА_1 не надала належних доказів, які б були підставою для продовження їй щорічної відпустки на підставістатті 80 КЗпП України та статті 11 Закону № 504/96-ВР, самостійно прийняла рішення про продовження періоду відпустки на термін лікарняного.
Питання визначення строків та періодів перенесення чи продовження відпустки у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю працівника у період відпустки вирішується за заявою працівника наказом роботодавця.
Викладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду. Посилання позивача на автоматичне продовження відпустки на кількість днів тимчасової непрацездатності є безпідставними.
Невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.
Судами попередніх інстанцій у повному обсязі досліджено докази та враховано те, що ГУНП в Черкаській області правомірно прийняло рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення службової дисципліни.
Рух справи у суді касаційної інстанції
19 серпня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі, справу витребував із суду першої інстанції.
27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду, а ухвалою від 26 лютого 2020 року передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
18 березня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду, а 01 липня 2020 року ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що оскільки позивачка не зверталася до відповідача за погодженням питання щодо продовження відпустки та допустила прогули без поважних причин, то відповідач правомірно прийняв рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни у вигляді звільнення за прогули без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) при розгляді спору про утримання раніше виплачених сум відпускних та матеріальної допомоги на оздоровлення голови міської ради Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що заява працівника про продовження відпустки через хворобу працівника під час відпустки повинна бути погоджена з власником або уповноваженим органом, має бути прийняте відповідне рішення (наказ, розпорядження), з яким працівник повинен бути ознайомлений, що підтверджує взаємну згоду між працівником та власником або уповноваженим органом щодо перенесення або продовження відпустки.
У постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 200/2166/19 про поновлення на посаді прокурора Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду, посилаючись серед іншого на Положення про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України, затверджене наказом Генеральної прокуратури України від 12 жовтня 2016 року № 357, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2016 року за № 1450/29580 (що було чинним на час виникнення спірних правовідносин), погодився з висновком суду, що для узгодження з роботодавцем нового терміну надання позивачу щорічної основної відпустки останній мав подати відповідну заяву.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
Від указаних висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити з тих підстав, що продовження відпустки не потребує спеціальних дій зі сторони працівника, тоді як перенесення потребує згоди роботодавця та ініціативи працівника. Так само й коли працівник уже подав заяву про відпустку, то в разі вибору ним варіанта "продовження" відпустки немає необхідності подавати ще одну заяву, оскільки відпочинок поновлюється після перерви. Разом з цим у разі вибору варіанта "перенесення" відпустки працівник погоджує з роботодавцем новий час відпочинку і повинен написати заяву про таке бажання, а роботодавець зобов`язаний видати новий наказ.
Фактичні обставини справи, установлені судами
Суди встановили, що 03 січня 2017 року наказом ГУНП в Черкаській області № 1 о/с ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
22 січня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 24 о/с ОСОБА_1 надано щорічну відпустку з 28 лютого по 10 березня 2018 року.
27 лютого 2018 року ОСОБА_1 видано листок непрацездатності, відповідно до якого остання хворіла з 27 лютого до 06 березня 2018 року.
07 березня 2018 року позивачка надала листок непрацездатності до управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Черкаській області.
12 та 13 березня 2018 року начальником сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області ОСОБА_4., та 14 березня 2018 року інспектором сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції ГУНП в Черкаській області Петроченко B . C . складено акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі.
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 712 до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни (прогули 12,13 та 14 березня 2018 року) у вигляді звільнення.
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 100 о/с за підписом начальника Лют ого В. В. позивачку звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, у період з 12 до 14 березня 2018 року жодних документів, які б підтверджували перебування позивачки у стані тимчасової непрацездатності, до відповідача не надходило, із заявою про продовження невикористаної частини відпустки ОСОБА_1 на вказаний період також не зверталася.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї і вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 Основного Закону України є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.
Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.
Одним з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на відпочинок.
Право на відпочинок гарантоване як міжнародними правовими актами, так і національними.
У статті 24 Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 10 грудня 1948 року, проголошено: "Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку".
У Статті 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, вказано, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що відносно користування тими правами, що їх та чи інша держава забезпечує відповідно до цього Пакту, дана держава може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
А у статті 7 цього Пакту вказано, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.
У статті 1 Конвенції про оплачувані відпустки № 132 (переглянутій у 1970 році), ратифікованої із заявою Законом № 2481-III від 29 травня 2001 року, вказано, що положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.
Статтею 2 цієї Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.
А у статті 3 вказано, що кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.
У статті 10 цієї Конвенції зазначено, що період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.
Згідно зі статтею 12 Конвенції угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.
Важливе значення для регулювання часу відпочинку в Україні має Європейська соціальна хартія (переглянута), ратифікована Україною 14 вересня 2006 року, відповідно до якої Україна взяла на себе зобов`язання, зокрема і щодо часу відпочинку, крім зобов`язання за пунктом 3 статті 2 Європейської соціальної хартії щодо встановлення щорічної оплачуваної відпустки не менше чотирьох тижнів, якого наша держава на себе не взяла.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
З аналізу статті 45 Конституції України, міжнародно-правових актів про працю та інших норм трудового законодавства можна зробити висновок, що право на відпочинок пов`язане з обмеженням робочого часу, встановленням його граничних норм і є часом, який не входить до робочого часу.
Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов`язків і який він має право використовувати на свій розсуд та відновити свої фізичні та духовні сили у вільних від роботи час.
Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни); перерви між робочими днями (змінами); відпочинок між робочими тижнями; святкові і неробочі дні; щорічні відпустки.
Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП України, й у Законі № 504/96-ВР.
Забезпечення повноцінної реалізації права на відпочинок і гарантує досягнення мети надання основної та додаткової відпустки, обумовленої необхідністю подальшого належного виконання працівником посадових (функціональних) обов`язків.
У статті 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Право на відпустки відповідно і до статті 2 Закону № 504/96-ВР мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).
Право на відпустки забезпечується:
- гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
- забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
У статті 75 КЗпП України та статті 6 Закону № 504/96-ВР передбачено тривалість щорічної відпустки, яка надається працівникам не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Порядок і умови надання та перенесення щорічної основної відпустки визначений статтями 10, 11 Закону № 504/96-ВР та статтями 79, 80 КЗпП України.
Порядок і умови надання щорічних відпусток передбачено як у статті 79 КЗпП України, так і у статті 10 Закону № 504/96-ВР .
Щорічна основна та додаткова відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.
Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.
Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.
Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Однак ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не встановлюють строку затвердження графіків надання відпусток та його змісту. В Україні продовжують діяти Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, затверджені постановою Державного комітету СРСР по праці і соціальних питаннях від 20 липня 1984 року № 213. Пункт 20 цих Правил передбачає, що графіки надання відпусток складаються на кожен календарний рік не пізніше 5 січня поточного року.
Оскільки форма графіка надання відпусток законодавчо не встановлена, він складається у довільній формі. У графіку надання відпусток, як правило, зазначається місяць початку відпустки і місяць її закінчення чи конкретна дата початку відпустки.
При складанні графіка враховуються інтереси роботодавця, особисті інтереси працівників та наявність можливостей для відпочинку.
Також, як КЗпП України, так і Законом № 504/96-ВР, а саме у статтях 80 та 11 відповідно, передбачено вимоги про продовження чи перенесення щорічної відпустки.
Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі:
1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина п`ята статті 79 КЗпП України);
2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (частина третя статті 115 цього Кодексу).
Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі:
1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку;
2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи зі збереженням заробітної плати;
3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами;
4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.
Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.
У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 Закону № 504/96-ВР.
З аналізу вказаних норм законодавства можна зробити висновок, що конкретний період надання відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем з урахуванням інтересів кожної сторони правовідносин.
Вказане погодження знаходить своє вираження у графіку відпусток.
Конкретні дні відпустки узгоджуються сторонами шляхом звернення працівника із заявою про надання відпустки та видання відповідного наказу роботадавцем.
Отже, можна вважати, що період надання відпустки узгоджується до початку періоду відпустки (до 05 січня поточного року), а конкретні дати початку та закінчення відпустки безпосередньо перед наданням такої відпустки узгоджуються сторонами у заяві та виданому на її підставі наказі.
З буквального тлумачення пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України та
статті 11 Закону № 504/96-ВР відпустка саме продовжується у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
Тобто ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачає звернення працівника з заявою про продовження відпустки, як не передбачає і необхідності отримання на це згоди роботодавця, оскільки період надання відпустки сторонами уже узгоджено, однак неможливість її використання саме у зазначені в наказі дати спричинена обставинами, які не залежать від волі жодної зі сторін.
Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності.
При цьому ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачають саме і виключно письмової форми повідомлення про тимчасову непрацездатність. І таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження і унеможливить обмеження прав працівника та не порушить прав роботодавця, який за відсутності належного підтвердження настання тимчасової непрацездатності не позбавлений можливості прийняти рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.