Постанова
Іменем України
09 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 445/813/15-ц
провадження № 61-6863св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 13 березня 2018 року у складі судді Сивак В. М. та постанову Львівського апеляційного суду
від 05 березня 2019 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М.,
Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_5 , ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування рішення та договору дарування, визнання об`єкта будівництва об`єктом спільної сумісної власності.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що у 1984 році унаслідок пожежі був знищений житловий будинок АДРЕСА_1, у якому вона була зареєстрована та фактично проживала до пожежі.
Того ж року, її батькові ОСОБА_6, як голові робітничого двору, було виділено земельну ділянку під будівництво нового житлового будинку по АДРЕСА_1, будівництво якого здійснювалося протягом 1984 - 1987 років спільними зусиллями сім`ї за рахунок коштів сім`ї та пожертвувань односельців. Вона та її чоловік ОСОБА_7 приймали фінансову та особисту трудову участь у будівництві зазначеного будинку, а з 1986 року почали постійно проживати у напівпідвальному приміщенні новобудови.
Станом на 1986 рік готовність новозбудованого житлового будинку АДРЕСА_1 становила 66 процентів.
З відповіді Комунального підприємства Львівської міської ради "Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" від 21 квітня 2015 року № 29, їй стало відомо, що рішенням Золочівської районної Ради народних депутатів
від 05 грудня 1991 року № 344, її матері - ОСОБА_5 надано дозвіл подарувати незакінчений будівництвом спірний житловий будинок своїм дітям: ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_9 . Відповідно до договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Золочівської державної нотаріальної контори Плотицею Г. Д., зареєстрованого у реєстрі за
№ 2774, ОСОБА_5 подарувала у рівних частках незакінчений будівництвом, готовністю 86 процентів, житловий будинок АДРЕСА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_9 .
Посилаючись на те, що унаслідок відчуження без її згоди незавершеного будівництвом спірного житлового будинку, порушено її майнові права, позивач просила: визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Золочівської районної Ради народних депутатів від 05 грудня 1991 року № 344 та договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Золочівської державної нотаріальної контори Плотицею Г. Д., зареєстрований у реєстрі за № 2774; визнати незавершений будівництвом, 66 процентів готовності, житловий будинок АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1, та ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 13 березня
2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до виписки з рішення виконавчого комітету Вороняківської сільської Ради народних депутатів Золочівського району Львівської області від 18 березня 1982 року № 63, саме ОСОБА_5 було надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку за типовим проектом та видано паспорт на забудову земельної ділянки у селі Вороняки, яка виділена їй загальними зборами членів колгоспу імені Леніна, наказом дирекції радгоспу від 12 січня 1982 року. У подальшому, рішенням виконавчого комітету Золочівської районної Ради народних депутатів Львівської області визнано можливим оформити право власності за громадянкою ОСОБА_5 на житловий будинок у селі Вороняки Золочівського району Львівської області. Доводи позивача не спростовують правомірності оспорюваного договору дарування, оскільки на момент його укладення ОСОБА_5, як власник незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1, могла на власний розсуд та з дозволу виконавчого комітету Золочівської районної Ради народних депутатів Львівської області розпорядитися ним. З огляду на недоведеність факту участі ОСОБА_1 у будівництві спірного житлового будинку на підставі угоди із забудовником про створення спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив з того, що позивач вправі вимагати лише відшкодування своїх затрат на будівництво будинку за умови, що допомогу забудовнику вона надавала не безоплатно.
Постановою Львівського апеляційного суду від 05 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Золочівського районного суд Львівської області від 13 березня 2018 року змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини посилань суду на положення Закону України "Про власність" від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ. У решті рішення Золочівського районного суд Львівської області від 13 березня 2018 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, та ураховуючи недоведеність позивачем її участі у будівництві спірного житлового будинку на підставі угоди про створення спільної власності, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, оскільки сам по собі факт сприяння забудовнику зі сторони членів його сім`ї або родичів у будівництві будинку не може бути підставою для задоволення їх вимог до забудовника про визнання права власності на частину будинку. Відповідачами були дотримані вимоги чинного на той час законодавства, зокрема у частині нотаріального посвідчення договору дарування, укладеного 23 грудня 1991 року. Предмет договору дарування, яким розпорядилася ОСОБА_5, на підставі рішення Вороняківської сільської Ради народних депутатів від 18 грудня 1990 року № 85, належав їй на праві власності. Зважаючи на те, що суд першої інстанції не урахував принципу дії закону у часі, унаслідок чого неправильно застосував до спірних правовідносин положення Закону України "Про власність" від 07 лютого 1991 року № 697-XII та роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок", що не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, суд вважав необхідним змінити мотивувальну частину судового рішення, шляхом виключення зазначених посилань.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги, відзиву на неї
У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій вона просила скасувати рішення Золочівського районного суду Львівської області від 13 березня 2018 року і постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2019 року, та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірний житловий будинок, на дату його відчуження на користь ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_9, належав ОСОБА_5 на праві особистої власності, оскільки у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що станом на дату вчинення оспорюваного договору дарування її матір ( ОСОБА_5 ) мала один із правовстановлюючих документів, передбачених пунктом 48 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31 жовтня
1975 року № 45/5. Суди не урахували та не надали належної оцінки її доводам про те, що на дату спорудження спірного житлового будинку, вона, як член сім`ї, брала фінансову та особисту участь у будівництві спірного житлового будинку, зокрема згідно з даними погосподарської книги за 1986-1990 роки головою робітничого двору за адресою: АДРЕСА_1, був ОСОБА_6 (на утриманні), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, після чого головою двору стала його дружина - ОСОБА_5 (на утриманні), членами двору були: ОСОБА_8 (робітниця килимової фабрики), ОСОБА_10 (пенсія по інвалідності), ОСОБА_2 (торгова база, грузчик), ОСОБА_2 (на утриманні), ОСОБА_11 (вибув 02 березня 1987 року у зв`язку з одруженням), ОСОБА_12 (швея), ОСОБА_7 (шофер), ОСОБА_13 (на утриманні у чоловіка), ОСОБА_14 (місто Золочів, шофер); ОСОБА_15,
ОСОБА_16 , ОСОБА_17, ОСОБА_18 доходів не мали унаслідок свого віку. Установивши, що рішенням Золочівської районної ради народних депутатів
від 18 березня 1982 року № 63, ОСОБА_5 було виділено під забудову земельну ділянку у селі Вороняки, суди не з`ясували фактичне місцезнаходження такої. Зазначила, що фотографією з похорону ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, уже у новозбудованому житловому будинку, підтверджується, що спірні правовідносини виникли саме щодо будинку АДРЕСА_1, загальною площею 186,5 кв. м, а тому ОСОБА_5 не могла подарувати у 1991 році відповідачам будинок під АДРЕСА_1 . Зауважила, що сам факт заявлення відповідачами про застосування позовної давності до заявлених нею вимог свідчить про визнання ними обгрунтованості її позову, однак суди першої та апеляційної інстанцій зазначеному факту належної оцінки не надали.
Вказала, що за умови обгрунтованості висновків судів попередніх інстанцій про виникнення у ОСОБА_5 права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, судам належало застосувати до спірних правовідносин статтю 22 Кодексу про шлюб і сім`ю України (далі - КпШС України) та вирішити питання про визнання за нею права власності на житловий будинок у порядку статей 548, 549 ЦК Української РСР, як за спадкоємицею ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У червні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду першої інстанції, у незміненій після його апеляційного перегляду частині, та рішення апеляційного суду без змін. Зазначали, що відповідно до наявних у матеріалах справи доказів, спірний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 з нумерацією житлового будинку виникла у зв`язку з тим, що вона розроблялася ще у 1987-1988 роках. Будинок під АДРЕСА_1 станом на 30 червня 2015 року зареєстрованим не значиться, що підтверджується довідкою Комунального підприємства Львівської обласної ради "Золочівського міжрайонного бюро технічної інвентаризації" від 30 червня 2015 року вих.
№ 330.
Суди першої та апеляційної інстанції правильно встановили, що позивач не приймала жодної участі у будівництві спірного будинку. Зазначених висновків суди дійшли проаналізувавши у сукупності надані ними копії платіжних документів та товарно-транспортних накладних на придбання, перевезення будматеріалів та пояснень свідків, допитаних у суді першої інстанції, зокрема чоловіка позивача ОСОБА_7, який пояснив, що на час його одруження (16 жовтня 1986 року) була зведена коробка будинку з вікнами, встановлена кахельна піч, підлоги не було. Теща ОСОБА_5 дозволила йому разом з дружиною проживати у підвалі, який він побілив, зробив з дощок підлогу, придбав та поставив віконні рами та скло. Крім того, рішенням виконавчого комітету Вороняківської сільської Ради народних депутатів Золочівського району Львівської області від 18 грудня 1990 року № 85 "Про оформлення права власності на реєстрацію житлового будинку", за наслідками розгляду справ та висновків Золочівського міжрайонного бюро технічної інвентаризації, визнано можливим оформити право власності за ОСОБА_5 на житловий будинок у селі Вороняки Золочівського району Львівської області, зазначене рішення не оскаржувалося та не скасовувалося.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з місцевого суду .
Справа надійшли до Верховного Суду у травні 2019 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.