У Х В А Л А
23 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 689/26/17
Провадження № 14-47цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним
за касаційною скаргоюОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Пастощука М. М., Костенка А. М. та
УСТАНОВИЛА:
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, а в лютому 2017 року, збільшивши позовні вимоги, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,25 га із цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 та визнати виданий ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку недійсним.
Позов мотивовано тим, що 15 січня 2002 року між ОСОБА_1 (обдарована) та ОСОБА_2 (даруватель) укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 .
Під час укладення вказаного договору даруватель приховав від обдарованої ту обставину, що земельна ділянка для обслуговування зазначеного будинку ним приватизована у 2000 році та що видано державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку та на земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства.
При цьому в договорі дарування вказано, що будинок розташований на землі Соколівської сільської ради. Крім того, відповідач постійно здійснює земельні роботи на згаданій земельній ділянці.
Посилаючись на вказані обставини, на підставі статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачка просила визнати за нею право власності на цю земельну ділянку та визнати зазначений державний акт на право приватної власності на земельну ділянку недійсним.
Рішенням Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що нормами статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Отже, відчуження об`єктів нерухомого майна на той час не зумовлювало автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під цим нерухомим майном. Крім того, позивачка не довела площі спірної земельної ділянки, яку неможливо встановити без проведення експертизи, проте такого клопотання вона не заявляла.
Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 1 344 грн судових витрат у дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Крім того, пунктом "е" частини першої статті 141 ЗК України, (частину першу статті 141 доповнено пунктом "е" згідно із Законом № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стає власником земельної ділянки, на якій розташовані ці об`єкти нерухомості, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
У червні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення суду апеляційної інстанції, яке просив скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням вимог статей 213, 214, пункту 3 частини першої статті 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та неправильним застосуванням норм статті 120, пункту "е" частини першої статті 141 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 13 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 липня 2019 року передав справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Зазначену справу Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 листопада 2019 року прийняв та призначив до розгляду, а ухвалою від 17 лютого 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, оскільки неможливо ухвалити судове рішення у цій справі без відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Зокрема, стаття 81 ЗК України, який набув чинності з 01 січня 2002 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), передбачала, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
У статті 125 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Стаття 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження будівлі і споруди.
Разом з тим з 01 січня 2004 року набув чинності ЦК України в редакції Закону України № 435-IV.
Стаття 377 цього Кодексу визначила, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
З цього часу виникли суперечності між положеннями цієї норми ЦК України та положеннями чинної на той час редакції статті 120 ЗК України.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Разом тим виникає ситуація існування в часі нормативних актів, виданих одним і тим самим органом, які містять суперечності в регулюванні одних і тих самих правовідносин.
У разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності.
Разом з тим при розбіжності між загальними і спеціальними нормами права перевага надається спеціальній, якщо вона не скасована виданим пізніше загальним актом.
Положення статті 377 ЦК України стосуються саме переходу прав на земельну ділянку при переході прав на нерухомість, яка розташована на цій земельній ділянці. Зазначені положення повністю регулюють правовідносини, визначені статтею 120 ЗК України, а тому ці норми мають однакову юридичну силу.
За таких обставин для регулювання суспільних правовідносин, які виникають при переході прав на земельні ділянки при набутті прав на нерухомість, розташовану на них, слід застосовувати норми ЦК України до моменту внесення відповідних змін до ЗК України.
Такі зміни внесені до статті 120 ЗК України Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України" (далі - Закон № 997-V), який набув чинності 20 червня 2007 року, і з цього часу суперечності у змісті цих норм було усунуто.
Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз`яснено, що, вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що, зокрема при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження.