У Х В А Л А
04 вересня 2019 року
м. Київ
Справа № 368/54/17
Провадження № 14-487цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О.С.,
суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі,про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, та
УСТАНОВИВ:
У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.
Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1, ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з ухвалою Верховного Суду 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу №368/54/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі ч.3 ст. 403 ЦПК України.
Відповідно до ч.3 ст. 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини.
Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року "право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою" не визначено.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для: ведення селянського (фермерського господарства); громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.
Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.
Земельний кодекс України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
Пунктом 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Згідно із частиною першою статті 126 Земельного кодексу України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їхній вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, довічного успадкованого володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу.
Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний Кодекс серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, можна дійти висновку, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.
У судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений упостановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №178/447/16-ц.
У вказаних постановах Верховний Суд України виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.