ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 червня 2019 року
м. Київ
справа № 752/17889/17-ц
провадження № 14-239цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" Ірклієнко Юрій Петрович (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ "Платинум Банк", Банк відповідно),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у складі судді Плахотнюк К. Г. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року у складі колегії суддів Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про порушення прав вкладника та стягнення коштів та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, в якому просили: зобов`язати уповноважену особу Фонду включити їх до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із зазначенням сум відшкодування: ОСОБА_1 - 7037,37 грн, ОСОБА_2 - 3562,52 грн, і надати цей перелік виконавчій дирекції Фонду для затвердження реєстру вкладників; зобов`язати Фонд відшкодувати позивачам невиплачені проценти за вкладами у розмірі: ОСОБА_1 - 7037,37 грн, ОСОБА_2 - 3562,52 грн.
На обґрунтування вказаних вимог позивачі зазначили, що вони були вкладниками у ПАТ "Платинум Банк", проте після початку процедури ліквідації Банку отримали суми вкладів разом з неправильно нарахованими процентами.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Роз`яснено, що спір підлягає вирішенню окружним адміністративним судом у порядку адміністративного судочинства.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року залишено без змін.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тобто Фонд є суб`єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, наділений владними управлінськими функціями та є суб`єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Суди попередніх інстанцій зробили висновок, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв`язку з процесом ліквідації банку, а стосується виконання окремої владної функції Фондом, а саме організації виплат відшкодування за вкладом кожному вкладнику.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та розглянути справу по суті позовних вимог у порядку цивільного судочинства.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутні правові підстави для розгляду позову у порядку адміністративного судочинства, тому суд помилково закрив провадження у цій справі, яка підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI"Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон № 4452-VI) не наділяє відповідачів жодними спеціальними функціями у відносинах з вкладниками - позивачами у справі.
У позовній заяві та апеляційній скарзі позивачі посилалися на постанови Верховного Суду України, ухвалені в аналогічних справах, в яких зроблено висновок, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а саме: від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2309цс16, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2735цс16, від 16 лютого 2016 року у справі № 21-4846а15, від 15 червня 2016 року у справі № 21-286а16.
Усупереч вимогам статті 265 ЦПК України апеляційний суд проігнорував доводи позивачів, наведені в апеляційній скарзі, щодо юрисдикції спору, не зазначив обставин і фактів на спростування зазначених ними доводів. Суд, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, помилково послався на постанову Великої Палати Верховного Суду і надав їй перевагу порівняно із вказаними позивачами постановами Верховного Суду України.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу уповноважена особа Фонду просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суди правильно визначили юрисдикцію спору, який виник між сторонами у справі, внаслідок чого зробили обґрунтований висновок про закриття провадження у справі.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 03 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 травня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
У частині першій статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширювалася, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень"; 13) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917?1991 років".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 вказаного Кодексу).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
У поданому позові, пред`явленому до Фонду та уповноваженої особи Фонду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:
- зобов`язати уповноважену особу Фонду включити їх до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із зазначенням сум відшкодування: ОСОБА_1 - 7037,37 грн, ОСОБА_2 - 3562,52 грн, і надати цей перелік виконавчій дирекції Фонду для затвердження реєстру вкладників;
- зобов`язати Фонд відшкодувати позивачам невиплачені проценти за вкладами у розмірі: ОСОБА_1 - 7037,37 грн, ОСОБА_2 - 3562,52 грн.
Позивачі посилалися на те, що вони були вкладниками у ПАТ "Платинум Банк".
Після початку процедури ліквідації Банку Фонд відповідно до положень статей 26, 27, 28 Закону № 4452-VI виплатив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 гарантовані суми відшкодування за вкладами, включаючи нараховані проценти станом на 11 січня 2017 року.
Згідно зі змістом позовної заяви позивачі не погоджуються з нарахованими Банком процентами.
Предметом пред`явленого позову є визначення розміру процентів за період з 11 січня 2017 року по 24 лютого 2017 року, який, на думку позивачів, неправильно обрахований.
Правовідносини у цій справі врегульовані Законом № 4452-VI.
Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону № 4452-VIтимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
Законом № 4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону № 4452-VI).
Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн.
Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.