ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 лютого 2025 року
м. Київ
справа №826/1570/18
касаційне провадження № К/9901/14567/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Бившевої Л.І.,
суддів: Хохуляка В.В., Ханової Р.Ф.,
розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Головного управління ДФС у Черкаській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2018 (суддя Огурцов О.П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2019 (головуючий суддя - Шурко О.І., судді - Василенко Я.М., Кузьменко В.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" до Головного управління ДФС у Черкаській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Публічне акціонерного товариства "Черкасиобленерго" (далі - позивач, Товариство, платник) звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС у Черкаській області (далі - відповідач-1, Управління, контролюючий орган), Державної фіскальної служби України (далі - відповідач-2, ДФС України), якому просило: визнати протиправною та скасувати вимогу Управління від 06.11.2017 №Ю-5770-17 про сплату боргу (недоїмки); визнати протиправним та скасувати рішення ДФС України від 21.12.2017 №30921/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги.
В обґрунтування своїх вимог позивач послався на протиправність оскаржуваної вимоги про сплату боргу і рішення ДФС про результати розгляду скарги з підстав того, що ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14.05.2004 у справі № 01/1494 було порушено провадження у справі про банкрутство позивача, з огляду на що відповідно до вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, протягом дії якого на задоволення вимог кредиторів не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій (у тому числі щодо сплати податків і зборів). Також позивач посилався на те, що Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг, всупереч вимог чинного законодавства України винесено незаконні постанови, якими встановлено та застосовано до позивача додаткові щодобові відрахування (утримання) коштів на загальну суму більш, ніж сорок мільйонів гривень, у зв`язку з чим, у позивача виникла заборгованість по заробітній платі, що, в свою чергу, призвело до несвоєчасної сплати позивачем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 27.11.2018, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2019, позов задовольнив частково: визнав протиправною та скасував податкову вимогу Управління від 06.11.2017 №Ю-5770-17 в частині нарахування штрафу у розмірі 124786,79 грн та пені у розмірі 28722,89 грн. В решті позовних вимог відмовив.
Частково задовольняючи позов, суди виходили з того, що незважаючи на дію мораторію, платник зобов`язаний виконувати зобов`язання, що виникли після введення мораторію, зокрема, сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця. Однак, у разі несплати (неперерахування) або несвоєчасної сплати (несвоєчасного перерахування) єдиного внеску, пеня та штраф, які передбачені нормами чинного законодавства, не нараховуються, оскільки законом передбачена загальна заборона на нарахування штрафу і пені протягом часу дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. У межах спірних відносин постанова господарського суду про визнання позивача банкрутом відсутня, справа про його банкрутство порушена до набрання чинності Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 №2343-XII (далі - Закон №2343-XII) в новій редакції, а відтак застосуванню підлягає цей закон в редакції до 19.01.2013.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог, Управління подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування касаційної скарги відповідач-1 посилається на неврахування судами, що на позивача не розповсюджується мораторій на задоволення вимог кредиторів, оскільки в нього зобов`язання зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування виникли після порушення справи про банкрутство і тому до нього можуть бути застосовані штрафні санкції за несвоєчасну сплату єдиного соціального внеску. Скаржник доводить, що на момент виникнення спірних правовідносин діяв Закон №2343-XII у редакції після 19.01.2013 і тому контролюючим органом правомірно прийнято оспорювану вимогу про сплату податкового боргу. Управління вважає, що штраф і пеня за несвоєчасну сплату єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування застосовані до платника після запровадження мораторію у справі про банкрутство та щодо несвоєчасно самостійно виконаних грошових в`язань, які не відносяться як до конкурсних так і до поточних вимог, і не є кредиторськими вимогами в розумінні Закону №2343-XII.
Скаржник доводить, що нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості та зобов`язаннями, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно з частиною першою статті 23 Закону №2343-XII лише з дня прийняття судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14.06.2019 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу проти доводів скаржника заперечує, вважає рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог правомірними та обґрунтованими.
Також, позивачем було подане клопотання про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду в порядку статей 346, 347 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з підстав відсутності єдиного правового висновку щодо застосування дії мораторію по відношенню до підприємств, які перебувають у процедурі банкротства по факту нарахування пені і штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію.
Відповідачем було подане клопотання про процесуальну заміну відповідача-1 його процесуальним правонаступником.
Статтею 52 КАС України встановлено, що у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.
У відповідності до положень частини першої статті 52 КАС України у справі здійснено заміну відповідача-1 у справі - Головного управління ДФС у Черкаській області його процесуальним правонаступником - Головним управлінням ДПС у Черкаській області (ЄДРПОУ ВП 43142920).
Також, Управління подало клопотання про закриття касаційного провадження з підстав встановлених статтями 238, 240 КАС України, оскільки відносно позивача порушено справу про банкрутство і спір щодо вимоги контролюючого органу про сплату боргу (недоїмки) належить розглядати в межах справи про банкрутство у суді господарському суді.
Вирішуючи клопотання відповідача-1 про закриття касаційного провадження, Верховний Суд вказує, що контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції з таким клопотанням, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №1340/3510/18, від 05.07.2019 у справі №826/17147/18, від 15.12.2020 у справі №904/1693/19, від 15.01.2020 у справі №607/6254/15-ц, від 18.02.2020 у справі №918/335/17, від 15.05.2019 у справі №289/2217/17, від 12.06.2019 у справі №289/233/18, від 19.06.2019 у справі №289/718/18, від 19.06.2019 у справі №289/718/18, від 19.06.2019 у справі №289/2210/17, постанови Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №921/557/15-г/10, від 06.02.2020 у справі №910/1116/18, від 12.01.2021 у справі №334/5073/19, з підстав того, що дана справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки в провадженні Господарського суду Черкаської області перебуває справа №17-14-01/1494 про банкрутство позивача, постановою цього суду позивача визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, введено процедуру розпорядження майном, а спори за позовами боржника до контролюючого органу про визнання протиправними та скасування податкових вимог підвідомчі господарському суду у справі про банкрутство такого боржника.
Питання правових наслідків зміни судової практики щодо визначення юрисдикції певних категорій юридичних спорів вже неодноразово вирішувалося Верховним Судом як на рівні касаційних судів, так і на рівні Великої Палати Верховного Суду.
Статтею 3 КАС України визначено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Положення абзацу другого частини першої статті 354 КАС України необхідно застосовувати із врахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Суду як джерело права.
При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення Європейського суду з прав людини є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень частини другої статті 3 КАС України.
У практиці Європейського суду з прав людини проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме "принцип правової впевненості", "легітимні сподівання" та "правовий пуризм".
Питання правової визначеності й передбачуваності є невід`ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, громадяни виправдано очікують, що вони можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином можуть передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі "Проценко проти Росії", заява №13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення у справі "Сутяжник проти Росії", зава № 8269/02, пункт 38).
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09.12.2010 у справі "Буланов та Купчик проти України" (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому Європейський суд з прав людини установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади.
Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд.
Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги частини першої статті 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи "судом, встановленим законом", не може тлумачитися як таке, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги закону щодо юрисдикції суду.
Таким чином, якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для особи.
Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право людини на справедливий суд.
Згодом такий підхід підтримано Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20).
Таким чином, підстав для закриття провадження у справі в зв`язку з її непідсудністю адміністративним судам та скасування судових рішень, прийнятих відповідно до існуючих на час їх ухвалення юрисдикційних правил та їх тлумачення, з мотивів порушення підсудності, суд касаційної інстанції не вбачає і дійшов до висновку про необхідність розгляду касаційної скарги по суті.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою 11.02.2025 призначив справу до касаційного розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін на 12.02.2025.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи та дійшов таких висновків.
У справі, що розглядається, суди установили, що 06.11.2017 контролюючим органом сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-5770-17 в якій викладено вимогу сплатити (недоїмку, штрафи, пеню) на загальну суму 267812,67 грн, а саме: недоїмку у сумі 114302,99 грн, штраф у розмірі 124786,79 грн та пеню у розмірі 28722,89 грн
За наслідками оскарження цієї вимоги в адміністративному порядку рішенням ДФС України від 21.12.2017 №30921/6/99-99-11-02-25 скаргу залишено без задоволення, а вимогу від 06.11.2017 №Ю-5770-17 без змін.
Як установлено судами, Товариство перебуває у процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14.05.2004 у справі №01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Справа про його банкрутство порушена до набрання чинності Законом 2343-XII в новій редакції, до 19.01.2013.
19.01.2013 набрав чинності Закон №4212-VI, яким Закон №2343-ХІІ викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4212-VI (цим пунктом розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4212-VI доповнено згідно із Законом від 02.10.2012 №5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
Такий зміст пункту 1-1, однак, не означає, що він поширює дію тільки на справи, які розглядаються господарськими судами. Інше суперечило б суті закону як нормативно-правового акта, який обов`язковий для всіх учасників суспільних відносин, поведінку кого від регулює, а також для всіх суб`єктів правозастосування. З врахуванням зазначеного суди першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі дійшли правильного висновку, що спірні правовідносини регулюються нормами Закону №2343-ХІІ в редакції, чинній до 19.01.2013, оскільки провадження у справі про визнання ПАТ "Черкасиобленерго" банкрутом порушено 14.05.2004.
Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі №2343-ХІІ в редакції, чинній до 19.01.2013, регулювалися нормами статей 1, 12.
Так, згідно з абзацом двадцять четвертим статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів).
Не змінилося правове регулювання правового режиму мораторію на задоволення вимог кредиторів Законом №2343-ХІІ в редакції Закону №4212-VI, чинній з 19.01.2013.
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 19 Закону №2343-ХІІ (в редакції Закону №4212-VI) мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.
Абзацами третім, четвертим частини третьої цієї статті встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.
Окремо в частині п`ятій цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів.
Системний і порівняльний аналіз наведених норм свідчить, що правове регулювання застосування до боржника, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом, штрафних (фінансових) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) під час мораторію на задоволення вимог кредиторів із набранням чинності Законом №4212-VI не змінилося, а встановлена цими правовими нормами заборона щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій стосується грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), на які поширюється мораторій (термін виконання яких настав до дня введення мораторію, який співпадає з днем порушення судом справи про банкрутство боржника). Підтвердженням цього є законодавче визначення поняття мораторію, яке включає в себе: 1) зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство зобов`язань, термін виконання яких настав до дня введення мораторію; 2) припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань. До таких заходів відносяться неустойка (штраф, пеня), інші штрафні (фінансові) санкції, стосовно нарахування (застосування) яких і встановлено заборону.
Таке тлумачення норм, якими встановлено правий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів, відповідає суті мораторію: він вводиться господарським судом одночасно із порушенням справи про банкрутство, а відтак стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом.
Оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли (термін виконання яких настав) після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення. Підставою для припинення нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших видів санкцій за всіма видами заборгованості боржника є прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, що визначено нормою абзацу п`ятого частини першої статті 38 Закону №2343-ХІІ в редакції Закону №4212-VI (абзац четвертий частини першої статті 23 Закону №2343-ХІІ, чинній до 19.01.2013).
Про послідовність та незмінність позиції законодавця в регулюванні питання відповідальності боржника, який перебуває в судовій процедурі банкрутства, свідчать і норми статей 41, 59 Кодексу України з процедур банкрутства від 18.10.2018 №2597-VIII, з набранням чинності яким з 21.10.2019 втратив чинність Закон №2343-ХІІ, які за змістом аналогічні нормам статей 19, 38 Закону №2343-ХІІ.
Враховуючи викладене, Верховний Суд приходить до висновку, що встановлена нормою абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону №2343-ХІІ (в редакції, чинній до 19.01.2013) заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов`язання (зобов`язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов`язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов`язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Наведена правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23.10.2019 у справі №2340/4157/18.
Так само норма абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону №2343-ХІІ (в редакції, чинній до 19.01.2013) була застосована Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України до подібних правовідносин, зокрема, в постанові від 02.12.2014 у справі №21-543а14.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11 щодо застосування норм абзацу двадцять четвертого статті 1, частини четвертої статті 12 Закону №2343-XII (в редакції, чинній до 19.01.2013) не відступила від цієї правової позиції, вказавши, що мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом.
Ураховуючи, що штраф і пеня за несвоєчасну сплату єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування застосовані до платника після запровадження мораторію у справі про банкрутство та стосовно несвоєчасно самостійно виконаних грошових в`язань, які не відносяться як до конкурсних так і до поточних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що до спірних правовідносин не розповсюджується дія мораторію на задоволення вимог кредитора, а тому суди дійшли помилкового висновку про правомірність нарахування штрафу у розмірі 124786,79 грн та пені у сумі 28722,89 грн.
Аналогічний правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного суду у постанові від 16.09.2020 у справі № 826/3106/18.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про протиправність та скасування вимоги від 096.11.2017 № Ю-5770-17 в частині нарахування штрафу у розмірі 124786,79 грн та пені у сумі 28722,89 грн.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
В іншій частині колегія суддів не переглядає судові рішення попередніх інстанцій з огляду на положення статті 341 КАС України, оскільки це не є предметом касаційного перегляду.
Колегія суддів приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права (неправильне тлумачення), що призвело до ухвалення помилкового рішення, а тому касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Колегія суддів відхиляє клопотання позивача про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду в порядку статей 346, 347 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з підстав відсутності єдиного правового висновку щодо застосування дії мораторію по відношенню до підприємств, які перебувають у процедурі банкротства по факту нарахування пені і штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію, оскільки Верховним Судом вже сформульовані правові висновки з цих питань, на які міститься посилання у цій постанові.
Керуючись статтями 52, 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Замінити Головне управління ДФС у Черкаській області його процесуальним правонаступником - Головним управлінням ДПС у Черкаській області.
Відмовити Головному управлінню ДПС у Черкаській області у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження.
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Черкаській області задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2019 скасувати в частині визнання протиправною та скасування податкової вимоги від 096.11.2017 №Ю-5770-17 в частині нарахування штрафу у розмірі 124786,79 грн та пені у сумі 28722,89 грн та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Відмовити Публічному акціонерному товариству "Черкасиобленерго" у задоволенні позову до Головного управління ДПС у Черкаській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області від 06.11.2017 №Ю-5770-17 в частині нарахування штрафу у розмірі 124786,79 грн та пені у сумі 28722,89 грн.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2019 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.