ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/801/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Случа О.В.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників сторін:
позивача / Офісу ГП - Керничний Н.І.
відповідача 1 - Земніус М.В.
відповідача 2 - Земніус М.В.
відповідача 3 - Гнідченко Г.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фізичної особи-підприємця Дорошенка Івана Миколайовича, Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 (у складі колегії суддів: Терещенко О.І. (головуючий), Тихий П.В., Плахов О.В.)
та рішення Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 (суддя Жельне С.Ч.)
за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури №3
до: 1. Харківської міської ради,
2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,
3. Фізичної особи-підприємця Дорошенка Івана Миколайовича
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Керівник Харківської місцевої прокуратури №3 (надалі - Прокурор, Позивач) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради (надалі - Рада, Відповідач 1, Скаржник 1), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (надалі - Управління, Відповідач 2, Скаржник 2), Фізичної особи-підприємця Дорошенка Івана Миколайовича (надалі - ФОП Дорошенко І.М., Відповідач 3, Скаржник 3), в якому просить:
- визнати незаконним та скасувати пункт 29 додатку до рішення 9 сесії Ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 (надалі - рішення Ради);
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20.07.2017 №5491-В-С, укладений між Управлінням та ФОП Дорошенком І.М. (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Галіщевою О.А, і зареєстрований в реєстрі за №438 (надалі - Договір);
- витребувати у ФОП Дорошенка І.М (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Ради нежитлові приміщення підвалу АДРЕСА_2.
1.2. В обґрунтуванні позовних вимог Прокурор зазначив, що Рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендарем. Прокурор наполягає на тому, що рішення Ради є незаконним та підлягає скасуванню у зв`язку з тим, що прийнято з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України, статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статей 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", оскільки у звіті про оцінку майна, договорі оренди, Договорі, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію відсутні відомості про здійснені ФОП Дорошенком І.М. поліпшення орендованого ним нерухомого майна.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 у справі №922/801/21, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024, позов задоволено повністю.
2.2. Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення Ради прийнято з порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017 - 2022 роки, а відтак є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки спрямоване не на досягнення мети, визначеної у цих Законах і Програмі, і тим самим порушує права територіальної громади на отримання максимального економічного ефекту від продажу об`єкта комунальної власності. Порушення порядку проведення приватизації об`єктів (шляхом викупу) завдає суспільним відносинам більшої шкоди, ніж ризики, пов`язані зі з`ясуванням питання, чи брали б участь інші особи в приватизації цього майна при проведенні конкурсу чи аукціону, який у разі приватизації спірного майна мав проводитись.
У зв`язку з чим судами визнано недійсним Договір, і як наслідок встановлено наявність підстав для витребування у ФОП Дорошенка І.М спірних нежитлових приміщень.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі ФОП Дорошенко І.М. просить рішення Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування рішення Ради, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області в частині позовних вимог про визнання недійсним Договору та витребування спірного нерухомого майна.
3.2. Ухвалою Суду від 04.11.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Дорошенка І.М. на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. При зверненні з касаційною скаргою ФОП Дорошенко І.М. посилається на:
- неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 261 Цивільного кодексу України (в контексті визначення початку перебігу позовної давності за позовом прокурора) без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, постановах Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 925/538/19, від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22; від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, від 17.09.2024 у справі № 922/1782/21;
- неправильне застосування статті 16 Цивільного кодексу України щодо обрання Позивачем неналежного способу захисту у вигляді скасування рішення ради без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, постановах Верховного Суду від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, від 17.09.2024 у справі 922/1782/21;
- неправильне застосування статті 16 Цивільного кодексу України щодо визначення Прокурором ефективного способу захисту права та необхідності витребування майна на підставі положень статті 388 Цивільного кодексу України, без урахування висновків щодо застосування відповідної норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі від № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.
3.4. У касаційній скарзі Рада просить рішення Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 року у справі № 922/801/21 скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
3.5. Ухвалою Суду від 04.11.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Відповідача 1 на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.6. При зверненні з касаційною скаргою Рада посилається на:
- неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 15.10.2019 у справі № 903/129/18, від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 з огляду на відсутність передумов для самостійного звернення Прокурора з відповідним позовом;
- застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, від 02.02.2021 у справі № 922/1795/19, від 07.04.2021 у справі № 917/273/20, від 25.02.2021 у справі № 922/652/18, від 19.05.2022 у справі № 922/1394/21, оскільки Прокурором не було здійснено попереднє звернення до них, як компетентних органів в розумінні статті даного 23 Закону, для перевірки фактів порушення законодавства та вжиття ними заходів, спрямованих на їх усунення;
- неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 261 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19;
- неправильне застосування статті 16 Цивільного кодексу України щодо обрання позивачем неналежного способу захисту у вигляді скасування рішення ради без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.
Також Рада вказує на необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20. За відповідних мотивів Рада заявила клопотання про передачу справи № 922/801/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
3.7. У касаційній скарзі Управління просить рішення Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 року у справі № 922/801/21 скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
3.8. Ухвалою Суду від 13.11.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Відповідача 2 на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.9. При зверненні з касаційною скаргою Управління посилається на:
- неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, від 02.02.2021 у справі № 922/1795/19, від 07.04.2021 у справі № 917/273/20, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 15.10.2019 у справі № 903/129/18, від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18, оскільки Прокурором не було здійснено попереднє звернення до нього та Харківської міської ради, як компетентних органів в розумінні статті 23 даного Закону, для перевірки фактів порушення законодавства та вжиття ними заходів, спрямованих на їх усунення;
- неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 261 Цивільного кодексу України (в контексті визначення початку перебігу позовної давності за позовом прокурора) без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.
Також Управління вказує на необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20. За відповідних мотивів Управління також заявило клопотання про передачу справи № 922/801/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
3.10. 22.11.2024 від Прокурора надійшли відзиви на касаційні скарги Відповідачів, в яких він просить відмовити в їх задоволенні, а оскаржувані рішення залишити без змін.
3.11. 26.11.2024 від Відповідача 3 надійшла відповідь на відзив.
4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
4.1. 20.08.2012 між Управлінням та ФОП Дорошенком І.М. укладено договір оренди № 511 нежитлових підвальних приміщень №25-:-28, I, загальною площею 74,4 кв. м у житловому будинку літ. "А-16", розташованому за адресою: м. Харків, вул. Грицевця, 27.
4.2. Відповідно до пункту 3.1 договору оренди №511 вартість об`єкта оренди склала 89 422,00 грн без ПДВ станом на 21.05.2012.
4.3. Згідно з пунктом 4.7 договору оренди змінювати стан орендованого майна орендар зобов`язаний виключно за письмовою згодою орендодавця.
4.4. У пункті 4.8 договору оренди визначено, що орендар зобов`язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
4.5. За положеннями пункту 5.3 договору оренди орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єкта оренди у власність.
4.6. ФОП Дорошенко І.М. звернувся до Управління листом вх. № 15270 від 05.09.2016, у якому просив дозволити приватизацію вказаних нежитлових приміщень шляхом викупу.
4.7. За наслідками такого звернення Рада прийняла рішення, відповідно до пункту 29 додатку якого дозволила приватизувати ФОП Дорошенку І.М. вказані об`єкти нерухомого майна шляхом викупу.
4.8. ФОП Дорошенко І.М. 13.03.2017 звернувся до Управління листом вх. №3833 від 13.03.2017, у якому просив оцінку для приватизації вказаного майна провести суб`єктом оціночної діяльності - ФОП Остащенко К.Ю.
4.9. ФОП Дорошенко І.М. звернувся до Управління з заявою про приватизацію від 23.03.2017 №3464, розглянувши яку орган приватизації способом приватизації визначив викуп.
4.10. Управління звернулося до суб`єкта оціночної діяльності ФОП Остащенко К.Ю. листом від 27.03.2017 № 5298, в якому запропонувало провести оцінку вказаних нежитлових приміщень на підставі договору з ФОП Дорошенком І.М.
4.11. На підставі вказаного листа ФОП Остащенко К.Ю. склав звіт про оцінку нерухомого майна від 03.05.2017, відповідно до якого вартість вказаного майна станом на 31.03.2017 без ПДВ складає 131 200,00 грн.
4.12. 20.07.2017 між Управлінням і ФОП Дорошенком І.М. укладено Договір, відповідно до якого передано у власність ФОП Дорошенка І.М. нежитлові підвальні приміщення №25-:-28, I, загальною площею 74,4 кв. м у житловому будинку літ. "А-16", розташованому за адресою: м.Харків, вул. Грицевця, 27.
Договір нотаріально засвідчений та зареєстрований в реєстрі за № 438.
4.13. Відповідно до акту прийому-передачі № 5491-В-С нежитлові приміщення передані ФОП Дорошенку І.М.
4.14. Звертаючись з позовною заявою Прокурор посилається на те, що рішення Ради в частині відчуження ФОП Дорошенку І.М. шляхом викупу об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Харкова (нежитлових приміщень) є незаконним та таким, що підлягає скасуванню в зв`язку з тим, що прийнято з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України, статей 1, 2, 4, 29, Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
За позицією Позивача, продаж об`єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, має бути проведений шляхом аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме в даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Позивач наголошує, що ФОП Дорошенко І.М. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об`єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснив, що свідчить про незаконність оспорюваних правочинів.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Управління не підлягає задоволенню, а касаційні скарги ФОП Дорошенка І.М. та Ради слід задовольнити частково з таких підстав.
5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
5.3. Як убачається з матеріалів справи, Прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.
Аналізуючи підстави для самостійного представництва Прокурором інтересів державі суди попередніх інстанцій дійшли висновку про дотримання ним вимог статті 23 Закону "Про прокуратуру", як підстави для розгляду спору по суті.
5.4. Звертаючись з касаційними скаргами Рада та Управління вказують про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, викладених у вищенаведених постановах, з огляду на відсутність передумов для самостійного звернення Прокурора з відповідним позовом, оскільки прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор.
5.5. З приводу наведеного Суд зазначає таке.
5.6. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
5.7. Частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
5.8. Зважаючи на приписи вищевказаних норм закону, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу.
5.9. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, довід прокурора щодо відсутності такого органу суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.
5.10. У даній справі Прокурор у тексті позовної заяви обґрунтував свою позицію щодо відсутності органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних правовідносинах, з посиланням на те, що Рада представляючи інтереси територіальної громади міста Харкова, водночас вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади міста. Тому Прокурор звертається з даним позовом самостійно та обґрунтовує, у чому полягає порушення цих інтересів.
5.11. У постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:
"Сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ (справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб) найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб`єктів задовольнити позовні вимоги.
Насамперед Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом. Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.
Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи та є особою, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо.
Поряд із цим таке процесуальне позиціонування прокурора не враховує, що згідно з обставинами справи не виключається, що уповноважений державою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави. У такому випадку визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. Отже, статусом позивача має наділятись прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
З метою реалізації конституційної функції представництва прокурор може звернутися з позовом в інтересах держави, визначивши орган місцевого самоврядування (раду) відповідачем у справі.
Узагальнюючи наведені висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави."
5.12. У цій справі Прокурор звернувся за захистом інтересів територіальної громади міста Харкова, при цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог (визнання незаконним та скасування рішення Ради, визнання недійсним Договору, стороною якого є Управління, та стосовно відчуження спірних нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді), суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що оскільки уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах, а саме міська рада, не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то Прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив Раду та Управління як відповідачами.
5.13. Наведений висновок судів попередніх інстанцій стосовно наявності у Прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджується з викладеною вище актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин четвертої та п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
5.14. Звертаючись з касаційною скаргою Рада та Управління також посилаються на застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, оскільки Прокурором не було здійснено попереднє звернення до них, як компетентних органів в розумінні статті даного 23 Закону, для перевірки фактів порушення законодавства та вжиття ними заходів, спрямованих на їх усунення.
5.15. Суд не погоджується з наведеним з огляду на таке.
5.16. Відповідно до абзаців 1-3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
5.17. Згідно з частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
5.18. Відповідно до абзацу 2 частини п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
5.19. Встановлена Законом України "Про прокуратуру" умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
5.20. Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача.
У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на Прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого він вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
5.21. Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 Господарського процесуального кодексу України.
Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
5.22. Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 Господарського процесуального кодексу України.
5.23. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
5.24. В обґрунтуванні наявності підстав для представництва інтересів держави Прокурор, з посиланням на приписи статті 131-1 Конституції України, статей 4, 53 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив про те, що відчуження об`єктів нерухомості комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно із статтею 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування. Також, обґрунтовуючи порушення інтересів держави в даному випадку, Прокурор послався на те, що обраний спосіб приватизації - продаж комунального майна на неконкурентних засадах - є незаконним та суперечить інтересам держави та територіальної громади, оскільки спрямований на фактичне уникнення проведення законодавчо встановленої процедури продажу спірних об`єктів нерухомого майна шляхом аукціону або конкурсу, що суперечить меті, принципам та завданням приватизації, визначеним, зокрема статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного майна".
За доводами Прокурора, недотримання під час приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії, унеможливило раціональне та ефективне використання комунального майна громади, що в свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси мешканців територіальної громади, утвердження і забезпечення яких є головним обов`язком держави відповідно до статті 3 Конституції України.
5.25. При цьому, Прокурор вказав на те, що звернення до суду з цим позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання про передачу комунального майна у власність.
5.26. Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли висновку, що Прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, та обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Раду одним з співвідповідачів у справі, оскільки вона як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, так само як і Управління, є учасниками спірних відносин і вчинили дії, які негативно впливають на інтереси громади, тобто порушують інтереси держави. Таким чином, Прокурором дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру".
Такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, яка наведена вище.
5.27. При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
5.28. Отже, доводи Ради та Управління про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.
5.29. Звертаючись з касаційними скаргами ФОП Дорошенко І.М. та Рада зазначають про неправильне застосування статті 16 Цивільного кодексу України щодо обрання позивачем неналежного способу захисту у вигляді скасування рішення ради без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у вищенаведених постановах Верховного Суду.
5.30. Щодо наведеного Суд зазначає про таке.
5.31. Суди попередніх інстанцій розглядаючи правомірність позову в частині вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Ради, дійшли висновку про невідповідність такого рішення положенням законодавства, як підстави для його скасування, зазначивши у такий спосіб про належність способу захисту та його відповідність положенням статті 16 Цивільного кодексу України.
5.32. За позицією ФОП Дорошенко І.М. та Ради, суди попередніх інстанцій не врахували, що позовні вимоги про визнання незаконними та скасування рішення Ради є неефективними, адже рішення, є реалізованим та таким, що вичерпало свою дію, а дії щодо його оскарження не призведуть до поновлення порушених прав, про що визначено у вищенаведених постановах Верховного Суду.
5.33. Згідно з частинами першою та другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
5.34. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
5.35. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
5.36. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
5.37. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16, на які звертає увагу Скаржник 3.
5.38. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
5.39. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Такий висновок викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, про неврахування висновків якої зазначено Скаржником 3.
5.40. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, на яку посилаються Скаржник 1 та Скаржник 3, аналізуючи належність обрання позивачем способу захисту у вигляді визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування виснувала, що рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи.
Тотожні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, № 911/3680/17, на які звертає увагу Рада.
5.41. У даній справі позовна вимога Прокурора про скасування рішення Ради обґрунтована його незаконністю та порушенням внаслідок його прийняття прав територіальної громади міста Харкова.
5.42. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке на час звернення до суду з позовом виконано шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а отже обраний Прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 про неврахування висновків яких зазначено Скаржником 1).
5.43. З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до Ради прийняте нею рішення уже реалізовано та вичерпало свою дію виконанням, а саме шляхом укладення Договору між Відповідачем-2 і Відповідачем-3, визнання незаконним і скасування такого рішення Ради не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору купівлі-продажу та повернення об`єкта приватизації в комунальну власність.
Аналогічний висновок викладено також у наведеній ФОП Дорошенком І.М. постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/1782/21.
5.44. За таких обставин Суд погоджується з аргументами ФОП Дорошенка І.М. та Ради, що судами попередніх інстанцій було помилково задоволено позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Ради, а тому в цій частині необхідно відмовити з мотивів неефективності обраного Прокурором способу захисту прав територіальної громади міста Харкова, адже обрання Позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16).
5.45. Оскільки обрання Позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, то це виключає необхідність надання Судом оцінки іншим доводам касаційних скарг стосовно оспорюваного рішення.
5.46. Отже, доводи ФОП Дорошенка І.М. та Рада про обрання прокурором неефективного способу захисту прав в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Ради, знайшли своє підтвердження під час касаційного розгляду справи.
5.47. У судовому засіданні представник Ради та Управління зазначили, що позовна вимога про зобов`язання повернути спірне майно не є належним способом захисту, посилаючись на передачу справи № 922/1137/20 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду з метою відступу від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.
Однак такі доводи не можуть бути враховані в контексті оцінки правильності застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України, оскільки включно на момент проведення судового засідання відсутності дані щодо прийняття справи № 922/1137/20 на розгляд об`єднаною палатою Касаційного господарського суду. Відповідно, наразі питання правової визначеності в цьому контексті є вирішеним, а тому не може впливати на оцінку належності обраного способу захисту чи правильності застосування судами норм матеріального права у цій справі.
5.48. Одночасно Скаржники вказують на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 261 Цивільного кодексу України (в контексті визначення початку перебігу позовної давності за позовом прокурора) без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених вищенаведених постановах Верховного Суду.
5.49. Стосовно зазначеного варто зазначити таке.
5.50. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
5.51. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
5.52. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
5.53. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
5.54. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
5.55. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
5.56. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
5.57. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на не врахування висновків якої в контексті застосування статей 256, 261 Цивільного кодексу України вказують Рада та Управління, у якій предметом позову є, зокрема, визнання неправомірним і скасування пункту рішення, сформульовано такі висновки:
"Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог".
5.58. На зазначений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду звернув увагу Верховний Суд також у постанові від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, на яку посилається Скаржник 3.
5.59. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, на які посилаються Рада та Управління).
5.60. За змістом правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, правило, щодо початку перебігу позовної давності, пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19.
5.61. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, (на неврахування правових висновків якої вказує Скаржник 1 та Скаржник 3) аналізуючи положення статті 261 Цивільного кодексу України, зазначила, що оскільки право власності територіальної громади на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.
5.62. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, на яку посилаються Скаржник 1 та Скаржник 2, зауважено, що у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
5.63. Верховний Суд у постанові від 03.08.2022 у справі № 925/538/19, на яку звертає увагу Скаржник 3, оцінюючи правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій статей 236, 237 Господарського процесуального кодексу України, акцентував увагу на важливості дослідження обставин справи, що стосуються факту обізнаності або об`єктивної можливості позивачів знати про порушення інтересів держави. Суд також наголосив на необхідності встановлення обставин, які стосуються визначення початку та закінчення строку, передбаченого для пред`явлення вимог, що є предметом позову, підкресливши, що це стосується і з`ясування обставин обізнаності про порушення прав, зокрема прокурором.
Схожий за змістом правовий висновок викладено в постанові від Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.
5.64. У цій справі Прокурор звернувся до Господарського суду Харківської області з відповідним позовом 12.03.2021, водночас порушивши питання про визнання поважними причини пропуску строку для звернення з таким позовом.
За поясненнями Прокурора, органи прокуратури отримали інформацію про незаконне відчуження комунального майна, зокрема нежитлових приміщень, у ході досудового розслідування в межах кримінального провадження № 42017221080000002, яке було розпочате 04.01.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України, та внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань Харківською місцевою прокуратурою № 2. У межах цього досудового розслідування, на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа № 639/687/19), було вилучено низку приватизаційних справ у Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, зокрема стосовно нежитлових підвальних приміщень № 25- 28, I, загальною площею 74,4 кв. м, у житловому будинку літ. "А-16", що розташований за адресою: м. Харків, вул. Грицевця, 27. У зв`язку з чим, за позицією Прокурора, про порушення, зазначені в позовній заяві, прокуратурі стало відомо 06.02.2019, тобто з моменту отримання та аналізу приватизаційної справи у рамках кримінального провадження № 42017221080000002.
5.65. Судами попередніх інстанцій встановлено, що під час розгляду справи у суді першої інстанції Відповідачем 2 та Відповідачем 3 заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.
Обґрунтовуючи необхідність застосування позовної давності до позовних вимог, Відповідачі 2 та 3 стверджують, що рішення Ради було оприлюднено на її офіційному сайті. З огляду на це, Позивач вважається таким, що дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав та прийняття оскаржуваного рішення у день пленарного засідання сесії Ради - 26.10.2016.
Крім того, Управління зазначає, що Харківською місцевою прокуратурою № 2 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42017221080000002, розпочатому 04.01.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 366 Кримінального кодексу України. Враховуючи, що органи прокуратури України є єдиною централізованою системою, відповідачі вважають це підтвердженням обізнаності Прокурора про обставини порушення прав з 04.01.2017.
5.66. Разом із тим, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Прокурор звернувся до суду в межах строку позовної давності, оскільки про порушення вимог законодавства Відповідачами Прокурору стало відомо лише після отримання та аналізу приватизаційної справи в межах кримінального провадження № 42017221080000002, тобто 06.02.2019.
5.67. Не погоджуючись з висновками суду попередніх інстанцій Скаржники наголошують на необхідності відліку строку позовної давності з моменту фактичного вчинення оскаржуваних правочинів або з часу відкриття кримінального провадження № 42017221080000002 від 04.01.2017, розпочатого за ознаками правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 366 Кримінального кодексу України.
5.68. Втім Суд зазначає, що за наведеною Скаржниками аргументацією відлік трирічного строку на оскарження, починаючи з моменту укладення оспорюваних правочинів, не впливає на висновок щодо своєчасності звернення Прокурора з таким позовом відповідно до вимог статей 256, 257 Цивільного кодексу України, з огляду на таке.
5.69. Так, 11.03.2020 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до якої з урахуванням внесених до неї в подальшому змін, зокрема постановами Кабінету Міністрів України № 215 від 16.03.2020 та № 239 від 25.03.2020, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 установлено карантин на усій території України з 12.03.2020 до 24.04.2020
У подальшому дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, безперервно продовжувалася.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 09.12.2020 №1236 (зі змінами) дію карантину продовжено до 30.06.2023.
5.70. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України був доповнений, зокрема пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Відповідний Закон набрав чинності 02.04.2020.
5.71. Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 Цивільного кодексу України, були продовжені.
5.72. З огляду на те, що вимога про визнання незаконним та скасування рішення Ради не є належним способом захисту, що відповідно є підставою для відмови в задоволенні позову, положення статей 256, 261 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до цієї вимоги.
Натомість, щодо позовних вимог про визнання недійсним Договору та повернення спірного нерухомого майна, як похідних від неї, трирічний строк позовної давності розпочався з моменту укладення Договору та його закінчення припадає на період дії карантину, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, на час дії якого строки, визначені статтями 256, 257 Цивільного кодексу України, були продовжені. У зв`язку з чим подання Прокурором таких позовних вимог до Господарського суду Харківської області 12.03.2021 вважається здійсненим у межах строку позовної давності.
5.73. Посилання Скаржника на постанову Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/1782/21 не спростовує зазначеного, оскільки за результатами касаційного перегляду у справі № 922/1782/21 було ухвалено направити її на новий розгляд, а суд касаційної інстанції у цій постанові не формулював правового висновку щодо застосування статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України в контексті обставин, подібних до обставин цього спору.
5.74. Отже, доводи Скаржників щодо порушення судами попередніх інстанцій положень статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України є необґрунтованими та не підтверджуються матеріалами справи.
5.75. Суд також не погоджується з аргументами ФОП Дорошенка І.М. щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 16 Цивільного кодексу України при визначенні Прокурором ефективного способу захисту права, а також щодо необхідності витребування майна на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.
5.76. Так, висновки про застосування зазначеної норми права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, ґрунтуються на правовій позиції, згідно з якою витребування майна на підставі статті 388 Цивільного кодексу України є обгрунтованим за умови набуття цього майна новим власником.
У розглядуваній справі передання ФОП Дорошенком І.М. прав власності на спірне майно не відбулося, що виключає доцільність застосування Прокурором способу захисту у вигляді витребування майна на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. Натомість обраний спосіб захисту у вигляді визнання Договору недійсним та застосування наслідків його недійсності відповідає вимогам закону, забезпечує ефективний захист порушеного права та узгоджується з положеннями статті 16 Цивільного кодексу України.
5.77. Щодо доводів Скаржника 1 та Скаржника 2 про необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, суд касаційної інстанції зазначає таке.
5.78. У постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 4 до Ради, Управління, та Фізичної особи-підприємця про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу нежитлових будівель недійсним, зобов`язання повернути нежитлові приміщення та скасувати рішення про проведену державну реєстрацію права власності суд касаційної інстанції, закриваючи касаційне провадження та залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позовних вимог, дійшов таких висновків:
- Рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виняткових випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об`єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
- викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
При цьому у справі № 922/623/20 суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що здійснювалися будь-які поліпшення орендованих нею приміщень за договором оренди, а тому правильно вказав на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що Рада як орган місцевого самоврядування має право самостійно обирати спосіб приватизації спірних нежитлових приміщень без урахування наведених законодавчих обмежень.
Одночасно Верховний Суд зазначив:
- про помилковість тверджень про наявність у Ради права самостійно обирати будь-який спосіб приватизації, з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі № 1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні № 163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), оскільки Конституційний Суд України в цьому Рішенні роз`яснив, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
- що посилання відповідачів на пункт 5.6 договору оренди нежитлового приміщення від 30.10.2017 № 1376, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов`язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, є безпідставними, оскільки таке право виникає в орендаря лише за умов, визначених Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
5.79. Ураховуючи викладене, Верховний Суд у справі № 922/623/20 вказав, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що рішення міської ради прийнято з порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017- 2022 рр., затвердженої рішенням 13 сесії Ради 7 скликання 21.06.2017 № 691/17, а тому є незаконним.
5.80. У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій також встановлено, що матеріали справи не містять доказів здійснення ФОП Дорошенком І.М., як орендарем спірних нежитлових приміщень, будь-яких поліпшень орендованого ним майна за договором оренди, внаслідок чого дійшов висновку, що оспорюване рішення про проведення приватизації орендованого майна шляхом викупу не відповідає вимогам чинного законодавства про приватизацію, а саме положенням статей 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
5.81. При цьому Суд погоджується з правовим висновком у справі та зазначає, що він є чітким, зрозумілим й сприяє однозначному застосуванню норм права, тому не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 Крім того, таку правову позицію було неодноразово підтримано Верховним Судом (постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі № 922/3272/18, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 30.11.2021 у справі №922/2761/19), а аргументи Ради та Управління про необхідність відступлення від неї Суд визнає непереконливими.
5.82. Таким чином, підстава касаційного оскарження, вказана Скаржником 1 та Скаржником 2 відповідно до пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не знайшла підтвердження під час касаційного провадження.
5.83. Так само Суд не вбачається підстав і для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми, а саме взаємовиключністю висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (справа № 922/623/20) та висновків Конституційного Суду України (справа № 1-46/2009) стосовно переважного права орендаря на викуп орендованого майна без проведення поліпшення такого майна у випадку, коли таке право передбачено чинним договором оренди.
5.84. Відповідно до частин третьої та п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, або якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
5.85. За змістом наведеної норми права для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна наявність виключної правової проблеми з урахуванням кількісного та якісного показників. Тобто, йдеться про правову проблему не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, наявних або таких, що можуть виникнути, з урахуванням: правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; наявних обставин, з яких убачається, що немає усталеної судової практики з відповідних питань, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, немає процесуальних механізмів вирішення такого питання тощо; того, як вирішення цієї проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
5.86. Водночас Скаржником 1 та Скаржником 2 не наведено підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частинами третьою та п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України, а також не обгрунтовано наявність ні кількісного, ні якісного критеріїв виключної правової проблеми, оскільки відсутні протилежні висновки судів касаційної інстанції з питань правозастосування вказаних скаржниками норм, а також не виявлено глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.
5.87. Ураховуючи викладене, Суд не вбачається підстав для передачі даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.