ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 947/16551/21
провадження № 61-5036св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу адвоката Черепова Дмитра Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року, ухвалене у складі судді Куриленко О. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, прийняту у складі колегії суддів Кострицького В. В., Назарова М. В., Лозко Ю. П.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст вимог
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона 05 травня 2021 року з урахуванням положень статті 47 Закону України "Про іпотеку", Закону України "Про виконавче провадження", Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29 вересня 2016 року, придбала з прилюдних торгів предмет іпотеки, а саме: шестикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на праві приватної власності на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2007 року (справа № 2-1684/07), відповідно до протоколу проведення електронних торгів № 537087 від 05 травня 2021 року щодо лоту № 456615, про що свідчить акт приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г. В. про реалізацію предмета іпотеки від 14 травня 2021 року, виконавче провадження № НОМЕР_1.
ОСОБА_1 зазначала, що після оформлення права власності за собою їй стало відомо, що у придбаній квартирі залишилися зареєстровані особи: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Відповідачі у добровільному порядку з реєстрації місця проживання за вказаною адресою не зняті, чим чинять перешкоди позивачці як власнику у користуванні нерухомим майном. У зв`язку з наведеним позивачка вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів як власника нерухомого майна та просити суд визнати відповідачів, такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .
Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_8, такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_3 .
Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 у рівних частках понесені судові витрати, а саме судовий збір за подання позовної заяви, в розмірі 908,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі у добровільному порядку з реєстрації місця проживання не знялися, чим чинять перешкоди позивачці як власнику квартири АДРЕСА_3, у користуванні нерухомим майном.
Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є.
Посилаючись на постанову Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, суд першої інстанції вказав, що з припиненням права власності особи втрачається і право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї.
Суд першої інстанції критично оцінив доводи представника відповідачки, які зводяться до відсутності правових підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла, оскільки предметом позову у цій справі є не виселення відповідачів, а визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Місцевий суд врахував обставини, встановлені в ухвалі Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2019 року (справа № 520/16369/13-ц), зокрема те, що відповідно до акта приватного виконавця від 08 травня 2019 року в ході проведення виконавчих дій за адресою: АДРЕСА_2, встановлено, що у вказаній квартирі постійно мешкає дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_3, інші зареєстровані особи за вказаною адресою не проживають тривалий час, знаходять за кордоном.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. Місцевий суд всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, у судовому засіданні дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та надав їм правильну оцінку. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2024 року адвокат Черепов Д. В., який діє в інтересах ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно
та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження доказів та їх оцінки. Оскаржувані судові рішення
не відповідають умовам мотивованості (обґрунтованості), доводи та аргументи,
а також надані для доведення певних обставин справи докази, не були почуті
та належним чином оцінені судами, що як наслідок фактично позбавляє сім`ю,
в тому числі неповнолітніх дітей, права на житло.
Заявник вважає, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17, від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22, від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/11476/18, від 06 грудня 2023 року у справі № 205/5887/22, від 06 березня 2024 року у справі № 758/2519/18, від 29 березня 2024 року у справі № 216/4920/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Провадження у суді касаційної інстанції
13 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали справи № 947/16551/21 із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
14 жовтня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2007 року (справа № 2-1684/07) визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3, загальною площею 210,2 кв. м.
22 січня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11287092000 у розмірі 90 000,00 дол. США.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 22 січня 2008 року № 11287092000 між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 145, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В., відповідно до якого ОСОБА_2 передала кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_3 .
У зв`язку із порушенням зобов`язань за кредитним договором АКІБ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2015 року у справі № 520/16369/13-ц задоволено позов ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_5, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру за адресою: квартиру АДРЕСА_3, загальною площею 210,20 кв. м, в тому числі житловою 115,4 кв. м, що належить ОСОБА_2, в рахунок погашення загальної заборгованості за договором споживчого кредиту від 22 січня 2007 року № 11287092000 в сумі 775 053,52 грн та застосовано спосіб реалізації нерухомого майна у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку". Відстрочено виконання рішення суду на строк дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 26 серпня 2015 року у справі № 520/16369/13-ц апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" задоволено та змінено рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2015 року, виключено із резолютивної частини рішення посилання на відстрочення виконання рішення суду на строк дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". В інший частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2015 року залишено без змін.
16 лютого 2016 року Київським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист № 520/16369/13-ц.
Під час примусового виконання виконавчого листа № 520/16369/13-ц від 16 лютого 2016 року, виданого Київським районним судом м. Одеси про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_3, загальною площею 210,2 кв. м, у тому числі житловою 115,4 кв. м, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 Київський районний суд м. Одеси постановив ухвалу від 17 грудня 2019 року, якою встановив спосіб виконання виконавчого листа Київського районного суду м. Одеса, виданого 16 лютого 2016 року № 520/16369/13-ц, шляхом надання дозволу на реалізацію (продаж) на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження предмета іпотеки за договором іпотеки від 22 січня 2008 року за реєстровим № 145, а саме квартири АДРЕСА_3, загальною площею 210,2 кв. м, житловою площею 115,4 кв. м, що належить ОСОБА_2 .
05 травня 2021 року ОСОБА_1 з урахуванням положень статті 47 Закону України "Про іпотеку", Закону України "Про виконавче провадження", Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, придбала з прилюдних торгів предмет іпотеки, а саме: шестикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2007 року, справа № 2-1684/07, відповідно до протоколу проведення електронних торгів від 05 травня 2021 року № 537087 за лотом № 456615, про що свідчить акт приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г. В. про реалізацію предмета іпотеки від 14 травня 2021 року, ВП № НОМЕР_1. На підставі цього акта приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Жосан Т. І. 18 травня 2021 року видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності реєстровий номер 914.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу 257046008, дата формування витягу 18 травня 2021 року, ОСОБА_1 є власником нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки (витягу із домової книги про склад сім`ї та прописки) від 23 квітня 2019 року № 5, у вказаній квартирі залишилися зареєстровані особи: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Встановлено також, що у вказаній квартирі постійно мешкає дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, інші зареєстровані особи за вказаною адресою не проживають, тривалий час знаходять за кордоном.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність
(пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" (заява № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
За усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що під час вирішення питання виселення особи судам необхідно встановити відповідність такого виселення вимогам пропорційності у розумінні положень статті 8 Конвенції, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачем (див. постанови Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 750/1211/21, провадження № 61-6950св22; від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18, провадження № 61-5351св23).
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року у справі "Гіллоу проти Сполученого Королівства" ("Gillow v. the United Kingdom"), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року у справі "Ларкос проти Кіпру" (Larkos v. Cyprus), заява № 29515/95).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року, заява № 39948/06, пункт 47).
Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ під час вирішення спорів та який передбачає дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, обґрунтовував свої висновки тим, що відповідачі у добровільному порядку з реєстрації місця проживання не знялися, чим чинять перешкоди позивачці як власнику квартири АДРЕСА_3, у користуванні нерухомим майном, та зазначив, що право членів сім`ї власника будинку користуватися цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, а з припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї.
Також місцевий суд зазначив, що предметом позову у цій справі є не виселення відповідачів, а лише визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, тому твердження про те, що задоволення цього позову є підставою для виселення відповідачів зі спірної квартири є передчасним та має характер припущення.
Апеляційний суд погодився з такими висновками місцевого суду.
Водночас під час розгляду справи ОСОБА_2 звертала увагу суду на те, що спірну квартиру придбано у березні 2005 року за особисті кошти подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . У подальшому подружжям ОСОБА_11 проведено реконструкцію квартири, у результаті чого збільшено її загальну площу до 210,2 кв. м.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2007 року (справа № 2-1684/07) визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3, загальною площею 210,2 кв. м. У січні 2008 року укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_12 надала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_3 . Отже, спірна квартира придбана за особисті кошти подружжя ОСОБА_11, а не за кредитні кошти.
Під час вирішення спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Отже, визначальним під час вирішення питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у житловому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла (постанова Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16; постанови Верховного Суду від 11 травня 2023 року у справі № 718/373/22, провадження № 61-10981св22; від 15 листопада 2023 року у справі № 761/20355/19, провадження № 61-10784св23).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що вимога про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення таких осіб права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло (постанови Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 758/2519/18, провадження № 61-9541св23; від 10 червня 2024 року у справі № 757/45618/20-ц, провадження № 61-4260св23).
Разом із тим колегія суддів звертає увагу на таке.
У справі, яка переглядається, представник ОСОБА_13, діючи в інтересах ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, просила апеляційний суд скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_6 про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
У постанові від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження № 61-3480сво21) Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду зазначила, що згідно з яким у пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них.
Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 754/3269/20 (провадження № 61-9649св22), від 29 березня 2024 року у справі № 216/4920/20 (провадження № 61-10699св23).
Тобто у справі, яка переглядається, рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, а інші відповідачі не реалізували своє право на подання апеляційної скарги чи на приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8 . Така процесуальна поведінка свідчить про згоду інших відповідачів з оскарженим судовим рішенням.
Водночас суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення місцевого суду без змін, переглянув справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, у повному обсязі, тобто щодо всіх відповідачів, а саме ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_6, що суперечить положенням частини першої статті 367 ЦПК України, згідно з якою суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Наведене вище залишилося поза увагою апеляційного суду.
Відповідно до пунктів 4 та 5 частини третьої статті 175 ЦПК України предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом, із посиланням на статті 383, 391, 405 ЦК України та статті 150, 156 у поєднанні із статтею 64 ЖК України вказувала, що положення статей 383 та 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї. Отже, визначивши такі підстави позовних вимог, позивачка фактично обґрунтовувала вимогу про виселення відповідачів із спірного житла, яка підлягала розгляду у системному зв`язку з урахуванням вимог статті 109 ЖК України та статті 40 Закону України "Про іпотеку".
Під час вирішення справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнавання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
Ухвалюючи рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що є підставою позбавлення їх права на житло та, відповідно, їх виселення, апеляційний суд не встановив, чи є спірна квартира єдиним житлом малолітньої дитини ОСОБА_8, в інтересах якої було подано апеляційну скаргу, чи має вона на праві власності або користування інше житлове приміщення, а також, що ця квартира є "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції, яка захищає право особи на повагу до її житла, та, як наслідок, не з`ясував, чи може вважатися виселення ОСОБА_8 співмірним із переслідуваною законною метою.
Як уже зазначалося вище відповідно до положень статті 47 Конституції України та статті 109 ЖК України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Виселення із займаного жилого приміщення допускається виключно з підстав, установлених законом.
Виходячи із системного тлумачення наведених вимог закону, рішення про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням (що є фактично виселенням) має ухвалюватися судом за позовом до конкретного відповідача, при цьому суд має перевірити наявність у цієї особи права користування житловим приміщенням або відсутність такого права в порядку, визначеному ЦПК України, та з`ясувати наявність іншого житла.
Апеляційний суд, переглядаючи справу, наведеного вище також не врахував та передчасно погодився із висновками місцевого суду.
Колегія суддів звертає увагу, що неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
За таких обставин апеляційний суд, переглядаючи справу, дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, оскільки не врахував, що сам факт переходу права власності на житло до іншої особи не є безумовною підставою для визнання члена сім`ї власника цього нерухомого майна таким, що втратив право користування житлом, законність цього, що фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, а тому має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. При цьому тягар доведення наявності підстав для виселення/визнання особи такою, що втратила право користування житлом, покладається на позивача.
Згідно із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), всебічність та повнота розгляду справи передбачає з`ясування усіх юридично-значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежності.
За таких обставин касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.