ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 461/8250/20
провадження № 61-3201св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 жовтня 2023 року у складі судді Юрківа О. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Цяцяк Р. П., Ванівського О. М. та Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, та примусове виселення.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .
27 грудня 2007 року між ним та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб у Личаківському відділі реєстрації актів цивільного стану Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, про що складено відповідний актовий запис № 346.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2018 року, шлюб між сторонами було розірвано.
Відповідно до довідки № 3588 від 14 вересня 2020 року, виданої ЛКП "Старий Львів", у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована та проживає відповідачка ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що відповідачка вселилась у квартиру після їх одруження в якості члена сім`ї власника житла. Однак, після розірвання шлюбу самовільно залишилась проживати у його квартирі, добровільно залишати квартиру не бажає та створює йому перешкоди в користуванні житловим приміщенням. Спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбана ним до укладення шлюбу за особисті кошти.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1, та виселити її зі спірної квартири.
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності та визначення розміру часток у праві спільної сумісної власності.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалася на те, щоз 27 листопада 2005 року вона почала спільно проживати з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в орендованій нею квартирі у м. Миколаїві та почала вести з ним спільне господарство, спільний бюджет, вони мали спільні витрати та загалом виконували спільні подружні обов`язки. Також вони були зареєстровані разом.
27 лютого 2004 року, ще до почастку спільного проживання, вона народила від ОСОБА_1 сина ОСОБА_3, у свідоцтві про народження якого його батьком записаний відповідач за зустрічним позовом.
Пояснила, що 28 листопада 2006 року вона разом із відповідачем та сином переїхали на постійне місце проживання до м. Львова, де ОСОБА_1 переконав її у необхідності придбання квартири у місті Львові для їх спільного проживання, на що вона погодилася.
Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого 15 грудня 2006 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л. В., ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на вказану квартиру було зареєстровано за відповідачем.
Після цього, в грудні 2006 року, сторони переїхали у новопридбану квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та надалі проживали там спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу, продовжували вести спільне господарство, мали спільний бюджет, виконували взаємні подружні права та обов`язки.
13 березня 2007 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_4 знялися з реєстрації у м. Миколаєві, а 27 квітня 2007 року, за заявою відповідача їх постійне місце проживання було зареєстроване у новопридбаній квартирі за адресою: АДРЕСА_2, а сам відповідач був зареєстрований у цій квартирі 26 жовтня 2007 року, тобто пізніше ніж позивачка з сином.
27 грудня 2007 року між сторонами було укладено шлюб, який зареєстровано Личаківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, про що зроблено відповідний актовий запис № 346.
Після реєстрації шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_1, у сторін народилася друга спільна дитина- донька ОСОБА_5 .
У подальшому, рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 травня 2018 року у справі № 461/233/18, яке набрало законної сили 27 грудня 2018 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. Після розірвання шлюбу сторони залишились спільно проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Однак, позивачка стверджує, що відповідач почав робити її з дітьми життя нестерпним, вчиняти домашнє насильство відносно неї та дітей, за що неодноразово був притягнутий до адміністративної відповідальності, тобто робив перешкоди у користуванні квартирою. Натомість, вона перешкод у користуванні квартирою відповідачу не чинила.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просила суд:
- встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року;
- визнати квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- визначити, що частка ОСОБА_2 в праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, становить ;
- визначити, що частка ОСОБА_1 в праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, становить .
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2020 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до розгляду, первісний позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження та здійснено перехід до розгляду справи у порядку загального позовного провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року.
Визнано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визначено, що частка ОСОБА_2 в праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, становить 1/2.
Визначено, що частка ОСОБА_1 в праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2, становить 1/2.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично проживали без реєстрації шлюбу однією сім`єю у період з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року та в цей період придбали квартиру АДРЕСА_1 . На момент купівлі спірної квартири вони проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, виховували спільного сина. ОСОБА_2 з сином 27 квітня 2007 року були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1, тобто раніше ніж ОСОБА_1 (26 жовтня 2007 року).
Також, останнім не надано суду належних доказів на підтвердження того, що спірна квартира придбана за його особисті кошти.
Таким чином, суд встановив, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Суд виходив із рівності часток сторін у праві спільної сумісної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, оскільки інше не встановлено домовленістю між ними або законом, у зв`язку із чим частки кожного із співвласників становлять 1/2.
Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд виходив з того, що ОСОБА_2 є співвласницею спірної квартири, що унеможливлює визнання її такою, що втратила право користування квартирою та виселення, оскільки це буде порушувати її права як співвласника. Крім того, ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що йому чиняться перешкоди у користуванні квартирою.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 жовтня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
28 лютого 2024 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 жовтня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2024 року.
В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити первісний позов ОСОБА_1, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 - відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
24 квітня 2024 року ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_6 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
11 квітня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_7 народився син ОСОБА_3, у свідоцтві про народження якого його батьком записаний ОСОБА_1, який на той час перебував у шлюбі з іншою жінкою - ОСОБА_8 .
26 листопада 2005 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 було розірвано.
У лютому 2006 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_7 та їх малолітній син ОСОБА_4 .
Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 15 грудня 2006 року ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_1 купив квартиру АДРЕСА_1 .
27 квітня 2007 року у вказаній квартирі були зареєстровані ОСОБА_7 та малолітній ОСОБА_3 .
26 жовтня 2007 року у спірній квартирі був зареєстрований ОСОБА_1 .
27 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 Личаківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області зареєстровано шлюб, про що зроблено актовий запис № 346 від 27 грудня 2007 року, що стверджується копією повторного свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя ОСОБА_10 народилася донька ОСОБА_11 .
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2018 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Постановою Галицького районного суду м. Львова від 03 червня 2020 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП та накладено стягнення - 170, 00 грн штрафу за те, що ОСОБА_1, 24 квітня 2020 року о 14.40 год по АДРЕСА_2 вимкнув котел в квартирі та не надав можливості потерпілій ОСОБА_2 та їх спільній дитині користуватись гарячою водою, чим вчинив домашнє насильство економічного характеру.
Постановою Львівського апеляційного суду від 10 червня 2020 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП, та накладено стягнення у виді штрафу в розмірі 10 (десяти) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 170 (сто сімдесят) грн, за те, що він 07 квітня 2020 року, близько 20-10 год, перебуваючи за адресою свого проживання, вчинив домашнє насильство відносно своєї колишньої дружини ОСОБА_2, виражався в її сторону нецензурною лайкою, погрожував фізичною розправою, чинив моральний і психологічний тиск.
Згідно з судовим наказом № 46/7962/20 від 12 жовтня 2020 року, виданим Галицьким районним судом м. Львова, наказано стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Згідно із частинами першою, другою статті 21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.
Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Разом із тим, нормою статті 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин.
Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року в справі №127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі №343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі№522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі №354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі №490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі №588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі №279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі №748/897/18, від 11 грудня 2019 року в справі №712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі №490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі №761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року в справі №490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року №757/8786/15-ц.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із "подружжя"; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі № 524/10054/16.
Надаючи оцінку сукупності доказів, які містяться у матеріалах справи, суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, під час яких вони проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, проводили ремонтні роботи за місцем спільного проживання, придбали нерухомість в інтересах сім`ї, виховували спільного сина.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18)).
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про доведеність факту спільного проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року та про наявність підстав для задоволення зустрічного позову в цій частині вимог.
Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
У статті 60 СК України (яка міститься у главі 8 цього Кодексу)закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно із статею 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої-третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.
До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони у справі, проживаючи однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року, придбали квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .
При таких обставинах, суди дійшли обґрунтованого висновку, що указане нерухоме майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а їх частки у цьому майні є рівними.
При цьому суди встановили, що презумпція спільності права власності ОСОБА_1 не спростована, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти.
Разом із цим, вирішуючи позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, та про примусове виселення, суди першої та апеляційної інстанції правильно виходили з їх необґрунтованості, зазначивши, що ОСОБА_2 є співвласницею спірної квартири, що в силу приписів статті 41 Конституції України, статті 9 ЖК України, статей 317, 319 ЦК України унеможливлює визнання її такою, що втратила право користування квартирою та виселення, оскільки це буде порушувати її права як співвласника. Крім того, ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що йому чиняться перешкоди у користуванні квартирою.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог зустрічного позову та відмову у задоволенні вимог первісного позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).