ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 183/3496/24
провадження № 61-10270св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2,
заінтересована особа - Новомосковський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Новомосковському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2024 року у складі судді Дубовенко І. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року у складі колегії суддів Єлізаренко І. А., Деркач Н. М., Свистунової О. В. у справі за заявою ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, заінтересована особа - Новомосковський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Новомосковському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У квітні 2024 року ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, заінтересована особа - Новомосковський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Новомосковському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в якій просила встановити факт смерті її колишнього чоловіка та батька її дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьку Донецької області у віці 40 років.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федераціїпроти України вона разом зі своєю малолітньою дитиною ОСОБА_2 була вимушена покинути зареєстроване місце проживання у місті Донецьку Донецької області та переміститися до села Новотроїцьке Дніпропетровської області.
ІНФОРМАЦІЯ_2 її колишній чоловік ОСОБА_4, який є батьком малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, помер у місті Донецьку Донецької області.
Оскільки місто Донецьк є тимчасово окупованою територією України, то вона не має можливості отримати свідоцтво про смерть ОСОБА_4 відповідно до форми, встановленої закладом охорони здоров`я України або судово-медичною установою України.
Зазначає, що встановлення вказаного факту є необхідним для захисту спадкових прав та законних інтересів малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 06 травня 2024 року у задоволенні заяви відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не надала належних доказів, на підставі яких можливо достовірно встановити смерть її колишнього чоловіка ОСОБА_4 .
Дніпровський апеляційний суд постановою від 02 липня 2024 року апеляційну скаргу заявника ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, залишив без задоволення, а рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеної заяви є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
Матеріали справи не містять належних доказів щодо зазначення причини смерті ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1,(лікарське свідоцтво/довідка), місця його поховання (адреса кладовища, номер могили) та інших відповідних документів, необхідних для встановлення факту смерті особи.
Водночас надані заявником копія свідоцтва про смерть ОСОБА_4, виданого 05 вересня 2023 року Пролетарським відділом реєстрації актів громадського стану Донецького міського управління юстиції Міністерства юстиції "Донецької народної республіки" (далі - "ДНР"), та фотографія могили померлого не є достатніми доказами для задоволення заяви про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 753/8033/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 337/3725/22, від 25 жовтня 2023 року у справі № 607/1612/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження факту смерті колишнього чоловіка заявника, а саме копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4, виданого на окупованій території України органами самопроголошеної "ДНР", фотографії могили із зазначенням відповідних даних (прізвище, ім`я та по батькові, дати народження та смерті), що дає змогу ідентифікувати померлого, а також пояснення заявника про факт смерті її колишнього чоловіка.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 липня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
09 серпня 2024 року справа № 183/3496/24 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2024 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 25 вересня 2010 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 229/4027/17. Під час шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася дочка ОСОБА_2 (а. с. 12, 12а, 13).
Згідно з довідкою Піщанської сільської ради Дніпропетровської області від 15 квітня 2022 року № 1226-7001029461 ОСОБА_1 та її малолітня дитина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є внутрішньо переміщеними особами. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 (а. с. 15).
Відповіддю Новомосковського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Новомосковському районі Дніпропетровської області від 20 квітня 2024 року № 672/31.19-31, наданою на запит суду першої інстанції, підтверджується, що у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян відсутній актовий запис про смерть громадянина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 34).
У матеріалах справи міститься надана заявником копія свідоцтва про смерть, виданого 05 вересня 2023 року Пролетарським відділом реєстрації актів громадського стану Донецького міського управління юстиції Міністерства юстиції "ДНР", згідно з яким ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьку у віці 40 років, а також фотографії могили із зазначенням відповідних даних померлої особи (прізвище, ім`я та по батькові, дати народження та смерті) (а. с. 19-21).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
ЦПК України передбачає чотири процедури, наслідком яких є ухвалення судового рішення, на підставі якого органи Державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) можуть видати свідоцтво про смерть: встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом ДРАЦСу факту смерті (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою внаслідок нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України); визнання фізичної особи померлою (статті 305-309 ЦПК України).
У частинах третій та четвертій статті 49 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
У статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" визначено, що державна реєстрація смерті здійснюється на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою.
Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, встановлені Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженою наказом Міністерством охорони здоров`я України від 08 серпня 2006 року № 545.
Відповідно до вказаної Інструкції лікарське свідоцтво про смерть видається лікарем медичного закладу, що лікував померлого, на підставі спостережень за хворим і запису в медичній документації, які відображали стан хворого до його смерті, або патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації і результатів розтину.
У пункті 1 розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, встановлено, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
Відповідно до абзацу другого частини першої статті 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути подана членами сім`ї померлого, їхніми представниками або іншими заінтересованими особами (якщо встановлення факту смерті особи впливає на їхні права, обов`язки чи законні інтереси) до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника.
Справи про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, розглядаються невідкладно з дня надходження відповідної заяви до суду (частина друга статті 317 ЦПК України).
У заяві повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів (частини перша-друга статті 318 ЦПК України).
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи в умовах воєнного чи надзвичайного стану та на тимчасово окупованих територіях" розширено перелік територій, щодо яких поширюється дія статті 317 ЦПК України. На сьогодні до них належать території, на яких введено воєнний чи надзвичайний стан, або тимчасово окуповані території України, визначені такими відповідно до законодавства.
Враховуючи, що Указом Президента України воєнний стан уведено із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року на території України, дія такого спрощеного порядку поширюється на встановлення юридичних фактів, що відбулись на всій території України. Здебільшого цей спрощений порядок застосовується у зоні воєнних дій та на тимчасово окупованих територіях України, оскільки на таких територіях не функціонують відповідні органи, які можуть зафіксувати факт смерті.
Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які достовірно свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин.
Доказами, що підтверджують факт смерті особи в умовах воєнного стану або на тимчасово окупованій території України, зокрема, можуть бути: письмові докази; речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи; висновки експертів; копії лікарського свідоцтва/довідки про смерть; пояснення свідків, що можуть підтвердити ті обставини, на які посилається заявник; довідки з військкомату або від командира військової частини (у випадку загибелі військовослужбовців); заяви до правоохоронних органів про зникнення особи, в тому числі в обставинах, що загрожували їй смертю.
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
У частинах першій та другійстатті 294 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. З метою з`ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
У частинах другій та третій статті 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Положеннями статей 3, 8, 9 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Питання про окуповані території у практиці Міжнародного суду Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) сформульовані як "Намібійські винятки": документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання спричиняє серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року "Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії" зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але "у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів".
У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розвинений принцип узгодженості спірного питання, зокрема, якщо у справі "Лоізіду проти Туречиини" (Loizidou v. Turkey, рішення від 18 грудня 1996 року, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах "Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Turkey, рішення від 10 травня 2001 року) та "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, рішення від 23 лютого 2016 року) Суд приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики.
При цьому ЄСПЛ констатував, що "Консультативний висновок Міжнародного суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади]є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, рішення від 10 травня 2001 року, § 96). При цьому, за змістом цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, рішення від 10 травня 2001 року, § 92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою)" (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, рішення від 23 лютого 2016 року, § 142).
Таким чином, суд може застосувати названі загальні принципи ("Намібійські винятки"), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ, у контексті як мінімум "реєстрація народжень, смертей і шлюбів", виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 753/8033/22 (провадження № 61-1428св23), від 26 квітня 2023 року у справі № 337/3725/22 (провадження № 61-1746св23), від 25 жовтня 2023 року у справі № 607/1612/23 (провадження № 61-6323св23), на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті, зокрема щодо смерті людини, з метою захисту прав громадян України ніяким чином не легітимізує таку владу. Розгляд державними органами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади. Проте держава має вживати заходів щодо ефективного захисту прав громадян на своїй території, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої держави.
Встановлення факту смерті особи має значення для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявника. Рішення суду в такій категорії справ повинне ґрунтуватися на дотриманні норм процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, у тому числі з урахуванням документів, виданих органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.
Крім того, відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1, суди керувалися тим, що заявник не надала доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьку.
Зазначені висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є колишнім чоловіком заявника ОСОБА_1 та батьком їх малолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно з копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 у місті Донецьку. До паспортної книжечки вклеєна фотокартка ОСОБА_4 при досягненні 25-річного віку.
Матеріали справи містять копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яке видано органами окупаційної влади на тимчасово окупованій території України, а також фото могили, де похований ОСОБА_4, із зазначенням дат його народження та смерті. На встановленому на могилі хресті наявна фотографія померлої особи.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що у межах розгляду заяви про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України суд має надати оцінку поданим заявником доказам, оскільки рішення суду в такій категорії справ повинно ґрунтуватися на дотриманні вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх доказів у сукупності, зокрема з урахуванням документів, виданих так званими органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.
Однак усупереч приписам частини першої статті 294 ЦПК України суди не дослідили повною мірою усіх поданих заявником доказів у їх сукупності та взаємозв`язку, не надали належної оцінки доводам ОСОБА_1 щодо необхідності врахування документів, виданих органами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.
З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 з підстав відсутності доказів про факт смерті особи на тимчасово окупованій території України, чим порушили закріплене у статті 6 Конвенції право на доступ до правосуддя, оскільки встановлення факту смерті особи має істотне значення для реалізації прав людини та громадянина України.
На підставі положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, чи робити їх переоцінку, у тому числі усувати недоліки висновків суду, які ґрунтуються на припущеннях, а отже, не має можливості ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Зважаючи, зокрема на значення факту, який просила встановити заявник, обставини, в яких вона опинилися разом з малолітньою дитиною, специфіку розгляду справ у порядку окремого провадження та завдання цивільного судочинства, суди у цій справі повинні продемонструвати свою активну роль і спрямувати процес на всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому Верховний Суд встановив існування достатніх правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.