РІШЕННЯ
Іменем України
19 лютого 2024 року
м. Київ
справа №990/47/23
адміністративне провадження № П/990/47/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Гончарової І.А.,
суддів: Бившевої Л.І., Васильєвої І.А., Олендера І.Я., Юрченко В.П.,
за участю:
секретаря судового засідання Калініна О.С.,
позивача ОСОБА_1
представника позивача Машкова К.Є.,
представника відповідача Ізвєкова К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
У С Т А Н О В И В:
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ
27 березня 2023 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач), в якому позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку" та зобов`язати ВРП повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Верховного Суду у відставку від 30 червня 2022 року.
II. РУХ СПРАВИ
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 березня 2023 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Гончарова І.А. - головуючий суддя, судді: Бившева Л.І., Олендер І.Я., Ханова Р.Ф., Юрченко В.П.
Ухвалою від 03 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив провадження в адміністративній справі та призначив її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін. Зобов`язав відповідача надати Суду належним чином завірені копії матеріалів, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення.
Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд задовольнив заяву судді Ханової Р.Ф. про самовідвід.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 квітня 2023 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Гончарова І.А. - головуючий суддя, судді: Бившева Л.І., Васильєва І.А., Олендер І.Я., Юрченко В.П.
19 квітня 2023 року на адресу Верховного Суду від відповідача на виконання вимог ухвали від 03 квітня 2023 року надійшли витребувані належним чином завірені копії документів, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення.
19 квітня 2023 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні позову.
24 квітня 2023 року до Верховного Суду від ВРП надійшла заява про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). На обґрунтування вказаної заяви відповідач зазначив, що оскаржуване рішення ВРП жодним чином не порушує права, свободи та інтереси позивача, а тому у даній справі відсутній предмет спору. Також наголосив на тому, що не підлягають судовому захисту права, які можливо будуть порушені в майбутньому.
Ухвалою від 01 травня 2023 року Верховний Суд в задоволенні заяви ВРП про закриття провадження у справі відмовив.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
30 червня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до ВРП із заявою про звільнення з посади судді Верховного Суду у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України.
Рішенням від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23 ВРП звільнила ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку; встановила, що право на нарахування та виплату щомісячного довічного грошового утримання виникло у ОСОБА_1 з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років.
Крім того, зазначеним рішенням установлено, що загальний стаж ОСОБА_1, який дає йому право на відставку, на день припинення повноважень судді у зв`язку з досягнення ним шістдесяти п`яти років, становить 39 років 12 місяців 1 день.
В подальшому, після відкриття 03 квітня 2023 року Верховним Судом провадження у цій адміністративній справі та отримання відповідачем копії позовної заяви з додатками ухвалою від 13 квітня 2023 року № 362/0/15-23 ВРП виправила описку в абзаці п`ятому на сторінці третій рішення від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23, замінивши цифри та слова " 39 років 12 місяців 1 день" цифрами та словами " 40 років 1 день".
Вважаючи рішення ВРП протиправним, прийнятим без урахування правових висновків Конституційного Суду України, Європейського Суду з прав людини та таким, що не відповідає вимогам частини другої статті 2 КАС України, ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом.
ІV. АРГУМЕНТИ СТОРІН
Обґрунтовуючи протиправність оскаржуваного рішення ВРП, позивач зазначив, що ним подавалася заява про звільнення з посади судді Верховного Суду, проте ВРП необґрунтовано прийняла рішення про звільнення його з посади судді Верховного Суду України.
Аргументуючи свою позицію, позивач зауважував, що 02 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII) та Закон України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VІІІ (далі - Закон № 1402-VІІІ). Названими законами внесено зміни до статей 124 - 129, 130, 131, 147 - 148, 149, 151, 153 Конституції України щодо правосуддя. Зокрема, у статті 125 Конституції України у новій редакції визначено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. У першому реченні пункту 7 Розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.
Конституційність окремих положень Закону № 1402-VIII перевірялася Конституційним Судом України за зверненням Верховного Суду України.
18 лютого 2020 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 2-р/2020, яким визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII зі змінами, зокрема пункту 7 "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України.
Зокрема, Конституцій Суд України у своєму рішенні зазначив, що:
- системний аналіз положень Конституції України "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції" та "найвищий суд у системі судоустрою України" у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України" не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади;
- системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401-VIII, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України";
- порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401-VIII, приписів Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (зі змінами) та Закону № 1402-VIII дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду;
- перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України - не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова "України" - власної назви держави - з словесної конструкції "Верховний Суд України" не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.
Таким чином, на думку позивача, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Відтак, фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.
Також ОСОБА_1 посилається на висновки Європейського суду з прав людини у справі "Гуменюк та інші проти України" (Заява № 11423/19), відповідно до яких суддя перебуває у трудових відносинах з державою, а не з судом, в якому працює суддя; після ухвалення рішення Конституційним Судом України 18 лютого 2020 року у національному законодавстві достатньою мірою був встановлений та сформульований точний обсяг "права" заявників у цьому контексті, а саме - судді Верховного Суду України (мали) продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду (пункт 17).
Позивач вважає, що ВРП, проігнорувавши правові висновки Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, протиправно звільнила його з посади судді Верховного Суду України, неіснуючого після 15 грудня 2017 року.
Більш того, на переконання позивача, оскаржуване рішення, яким його звільнено у відставку з посади судді Верховного Суду України, в майбутньому перешкоджатиме користуватися усіма належними правами та соціальними гарантіями, що надаються суддям Верховного Суду у відставці.
Також ОСОБА_1 зауважує про невірний розрахунок відповідачем стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, чим порушено його право на повний та належний обсяг стажу роботи на посаді судді.
Позивач наголошує на тому, що відсутність законодавчого регулювання статусу суддів Верховного Суду України не є підставою для можливості порушення його прав через бездіяльність законодавчого органу та держави в цілому.
Відповідач, обґрунтовуючи відзив на позовну заяву, вказує, що, звертаючись із заявою про звільнення у відставку, суддя ОСОБА_1 просив звільнити його з посади судді Верховного Суду при відсутності формальних наказів чи записів у трудовій книжці про зміну назви посади судді найвищого суду у зв`язку з його перейменуванням згідно з частиною третьою статті 125 Конституції України з дати набрання чинності Законом № 1401-VІІІ. В свою чергу, позивач на момент звернення із заявою про звільнення у відставку займав штатну суддівську посаду у Верховному Суді України, що підтверджується копією трудової книжки та актом про обрання.
Також вказує, що Конституційний Суд України, рекомендуючи Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність до прийнятого ним рішення, фактично запропонував порядок його виконання через механізм законодавчого врегулювання, зокрема, статусу суддів Верховного Суду України. Тому врегулювання питання правового статусу суддів Верховного Суду України в інший спосіб, ніж законодавчо, не видається можливим.
Відповідач звертає увагу на те, що заява ОСОБА_1 розглянута з дотриманням законодавчих вимог, жодної протиправної дії чи бездіяльності під час розгляду цієї заяви не допущено, як і жодним чином не порушено права та інтереси позивача.
V. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною п`ятою статті 125 Конституції України передбачено, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За правилами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Наведена норма процесуального права кореспондує статті 8 Конституції України, відповідно до якої в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституційний Суд України в Рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010 звернув увагу на те, що "адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень" (третє речення абзацу п`ятого підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); "конституційний принцип спеціалізації, відповідно до якого утворено систему адміністративних судів, зумовив впровадження властивого йому порядку судочинства. Цей порядок у порівнянні з цивільним судочинством має відмінності в процесуальних правах і обов`язках як осіб, які беруть участь у справі, так і суду в зборі та дослідженні доказів, що має забезпечити процесуальні можливості захисту прав, свобод та інтересів позивача у спорі із суб`єктом владних повноважень" (абзац перший підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).
Як зазначив Конституційний Суд України в Рішенні від 01 березня 2023 року № 2-р(II)/2023, з приписів частини другої статті 3 Конституції України в системному зв`язку з приписами частини першої статті 8, частин першої, другої статті 55, частини п`ятої статті 125, пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України випливає, що законодавець для забезпечення дієвості правовладдя, права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві, гарантій його реалізації, мети діяльності адміністративних судів повинен запровадити такий юридичний механізм здійснення адміністративного судочинства, за якого особа в судовому процесі не перебуватиме в гіршому процесуальному становищі порівняно з державою в особі органів державної влади, а також іншими органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами, та матиме реальну процесуальну можливість захистити і поновити свої порушені права, свободи та інтереси, зокрема, завдяки наявності потрібного у зв`язку із цим обсягу права на судовий захист.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитись у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.
У цьому контексті слід наголосити, що статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року, закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
З матеріалів справи вбачається, що 30 червня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до ВРП із заявою про звільнення з посади судді Верховного Суду у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України.
Рішенням від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23 ВРП звільнила ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку. Встановила, що право на нарахування та виплату щомісячного довічного грошового утримання виникло у ОСОБА_1 з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років.
В контексті правовідносин, щодо яких виник спір, необхідне звернути увагу на те, що 18 лютого 2020 року Конституційний Суд України розглянув справу, ініційовану 03 жовтня 2016 року Пленумом Верховного Суду України, та прийняв Рішення № 2-р/2020. У цьому Рішенні Конституційний Суд України встановив, що згідно з Конституцією України існував лише один найвищий судовий орган і він був перейменований з "Верховного Суду України" на "Верховний Суд". Крім того, Суд установив, що з огляду на принцип незмінності суддів судді "старого" Верховного Суду України мали продовжити здійснювати свої повноваження як судді "нового" Верховного Суду.
Конституційний Суд України при цьому зазначив, що системний аналіз положень Конституції України "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції" та "найвищий суд у системі судоустрою України" у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає підстави стверджувати, що вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України" не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
Послідовне тлумачення змін до Конституції України, внесених Законом № 1401-VIII, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України".
Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401-VIII не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401-VIII продовжує діяти під назвою "Верховний Суд".
За наслідками проведеного порівняльного аналізу положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401-VIII, приписів Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" зі змінами та Закону № 1402-VІІІ Конституційний Суд України дійшов висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.
Конституційний Суд України зауважив, що перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України - не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова "України" - власної назви держави - з словесної конструкції "Верховний Суд України" не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції. Судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Відтак фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.
Отже, Конституційний Суд України Рішенням від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ: пункту 7 "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України; пункту 14 "судді Верховного Суду України".
Відповідно до абзацу шостого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Президент України в Указі від 11 червня 2021 року № 231/2021 "Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки" щодо діяльності Верховного Суду визнав необхідним вирішення питання щодо Верховного Суду України у зв`язку із припиненням ним процесуальної діяльності, у тому числі здійснення суддями Верховного Суду України правосуддя у Верховному Суді.
В пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини від 22 липня 2021 року у справі "Гуменюк та інші проти України" (Заява № 11423/19) вказано, що судді Верховного Суду України мали право залишатися на посаді судді до досягнення пенсійного віку у випадку незастосування до них однієї з передбачених статтею 126 Конституції України виняткових підстав для дострокового припинення повноважень. Однак внаслідок прийняття "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 1402-VІІІ, які передбачали ліквідацію Верховного Суду України та створення нового Верховного Суду, а також внаслідок подальших заходів, вжитих для реалізації судової реформи, судді Верховного Суду України, хоча вони й не були офіційно звільнені, фактично не могли виконувати свої суддівські функції, принаймні протягом певного періоду часу, незважаючи на підтвердження Конституційним Судом України правомірності їхнього перебування на посадах.
Суд також зазначив, що після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у національному законодавстві достатньою мірою був встановлений та сформульований точний обсяг "права" суддів Верховного Суду в цьому контексті. Згідно з твердженнями Конституційного Суду України спірні законодавчі заходи "[не могли] бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше до суду нижчої інстанції"; він постановив, що "судді Верховного Суду України [мали] продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду" (див. пункт 17). Надавши таке конкретне тлумачення конституційних гарантій, Конституційний Суд України чітко встановив, що судді Верховного Суду України мали право залишатися суддями найвищого судового органу (пункт 55 рішення Європейського суду з прав людини від 22 липня 2021 року у справі "Гуменюк та інші проти України" (Заява № 11423/19).