ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 червня 2023 року
м. Київ
справа № 240/24844/21
адміністративне провадження № К/990/13495/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1, подану його адвокатом Фортуненком Андрієм Віталійовичем,
на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року (головуючий суддя - Семенюк М.М.)
та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року (головуючий суддя - Сторчак В.Ю., судді: Полотнянко Ю.П., Граб Л.С.)
у справі №240/24844/21
за позовом ОСОБА_1
до Національного агентства з питань запобігання корупції
про визнання протиправними та скасування довідки і висновку.
I. РУХ СПРАВИ
1. 20 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною та скасувати довідку Національного агентства з питань запобігання корупції №195/21 від 19 липня 2021 року про результати проведення повної перевірки щорічної декларації за 2020 рік (виправленої), поданої ОСОБА_1, народним депутатом України IX скликання;
- визнати протиправним та скасувати обґрунтований висновок Національного агентства з питань запобігання корупції від 26 липня 2021 року щодо виявлення ознак корупційного або пов`язаного з корупцією правопорушення за результатами повної перевірки щорічної декларації за 2020 рік (виправленої), поданої ОСОБА_1, народним депутатом України IX скликання.
2. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року, залишеною без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року, закрито провадження у справі.
3. У поданій касаційній скарзі скаржник із посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити для продовження розгляд до суду першої інстанції.
4. У відзиві на касаційну скаргу представник відповідача просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі, ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року залишити без змін.
5. Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з протоколом автоматизованого розподілу обов`язків з проведення перевірок від 19 березня 2021 року, Національним агентством з питань запобігання корупції проведено повну перевірку декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щорічної за 2020 рік, поданої 06 березня 2021 року ОСОБА_1, народним депутатом України IX скликання.
7. Вказана перевірка проводилась відповідачем на підставі абзацу 2 частини першої статті 51-3 Закону України "Про запобігання корупції" та підпункту 1 пункту 2 розділу II Порядку проведення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого наказом Національного агентства від 29 січня 2021 року №26/21, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 лютого 2021 року за №158/35780.
8. Національним агентством з питань запобігання корупції проведено повну перевірку в період з 19 березня 2021 року по 19 липня 2021 року та складено довідку №195/21 про результати проведення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щорічної за 2020 рік (виправленої), поданої ОСОБА_1, народним депутатом України, зі змісту якої вбачається, що суб`єкт декларування при заповненні та поданні відповідної декларації за 2020 рік вказав недостовірні відомості (далі - довідка).
9. У зв`язку з виявленням ознак кримінального правопорушення за результатами проведення повної перевірки декларації позивача, 23 липня 2021 року відповідачем складено обґрунтований висновок (далі - висновок).
10. Не погоджуючись із вказаними довідкою та обґрунтованим висновком відповідача, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
11. Закриваючи провадження по справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскаржувані довідка та висновок в розумінні положення пункту 19 частини першої статті 4 КАС України не є рішеннями суб`єкта владних повноважень та, як наслідок, не можуть бути предметом спору. У зв`язку з чим, справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
12. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на те, що вони прийняті з порушенням норм процесуального права, а тому, підлягають скасуванню.
13. Позивач вважає, що оспорювані довідка та висновок відповідача містять усі ознаки індивідуального акту, а тому, на спори щодо них поширюється юрисдикція адміністративних судів.
14. На підтвердження аргументів про належність довідки та висновку до індивідуальних актів суб`єктів владних повноважень, як самі по собі порушують права та інтереси суб`єкта декларування, та про підсудність справ про оскарження таких актів адміністративним судам, ОСОБА_1 посилається на практику Верховного Суду, а саме, на постанови Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі №826/9366/18, від 29 вересня 2021 року у справі №460/1601/19, від 31 березня 2021 року у справі №640/20683/18, від 21 січня 2021 року у справі №813/2800/18.
15. Також, скаржник вказує, що він посилався на вказані постанови Верховного Суду, однак суди попередніх інстанцій неправомірно не взяли їх до уваги.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
16. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити таке.
17. Касаційне провадження у справі відкрите з підстави оскарження судового рішення, зазначеного в частині другій статті 328 КАС України, та посилання позивача на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.
18. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, необхідно вказати таке.
19. Спір у цій справі виник у зв`язку зі складанням відповідачем довідки про результати проведення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щорічної за 2020 рік (виправленої), поданої ОСОБА_1, народним депутатом України та обґрунтованого висновку щодо правопорушення, пов`язаного з корупцією, складеного за результатами здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік (виправленої), поданої ОСОБА_1, народним депутатом України до НАБУ, які позивач уважає протиправними.
20. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо незгоди з висновком суду апеляційної інстанції про те, що довідка та обґрунтований висновок НАЗК, складені за результатами здійснення повної перевірки декларації, не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не породжують правових наслідків для осіб, які перевіряються, а отже не можуть бути предметом судового розгляду, Верховний Суд виходить із такого.
21. Частиною третьою статті 124 Конституції України установлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
22. Верховний Суд наголошує, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
23. Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
24. Тож, у контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
25. Водночас за правилами частини першої та другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.
26. Отже, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
27. Основна мета позовного провадження є вирішення спору про право, який має свою структуру, що складається із предмету, підстави та змісту. Предметом завжди виступають суб`єктивні права, свободи чи інтереси, визнані в національному законодавстві, що знаходяться в стані правової невизначеності, подолання якої є визначальним для розуміння їхнього змісту, поновлення та реалізації. Підставами є обставини, що потягли за собою виникнення спору.
28. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів особи, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо особа не довела факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, це не має самостійного правового значення.
29. Аналогічна правова позиція неодноразово викладалася Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі №316/2721/15-а (2-а/316/90/15), від 11 листопада 2020 року у справі №640/19903/19, від 26 липня 2021 року у справі №420/2068/19.
30. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
31. Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.
32. Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
33. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
34. Статтею 6 Конвенції установлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
35. При цьому, ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
36. Також у рішенні від 08 квітня 2010 року у справи "Меньшакова проти України" ЄСПЛ викладено конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: "Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (див., наприклад, рішення у справі "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ)".
37. У рішенні Веііеі V. Ргапсе (Белле проти Франції) ЄСПЛ визнав порушення права на доступ до суду у ситуації, де заявнику було відмовлено у судовому захисті, попри те, що закон сформував у нього очікування щодо можливості такого захисту. ЄСПЛ обґрунтував порушення статті 6 Конвенції тим, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним", а для цього особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права".
38. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).