Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 753/7476/16
провадження № 61-6470св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів та Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
розглянув у порядку письмового позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Київської міської ради на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року у складі судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня
2021 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів та Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про зобов`язання вчинити дії.
Позов мотивований тим, що він користується спірною земельною ділянкою добросовісно, відкрито і безперервно з 1974 року, у зв`язку з чим неодноразово звертався до Київської міської ради із заявами про передачу земельної ділянки безкоштовно у приватну власність, а саме: 0,10 га - для обслуговування житлових будинків і господарських будівель; 0,12 га - для ведення садівництва та огородництва; 0,01 га - під гараж. Раніше він земельні ділянки у приватну власність не отримував. Незважаючи на те, що він має усі документи, які підтверджують законність користування земельною ділянкою та здійсненого на ній будівництва, йому чиняться перешкоди і перепони, що є підставою для звернення до суду з даним позовом.
З урахуванням наведеного просив суд:
зобов`язати Київську міську раду передати йому безкоштовно у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,23 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:90:262:0005, а саме: 0,10 га - для обслуговування житлових будинків і господарських будівель; 0,12 га - для ведення садівництва та огородництва; 0,01 га - під гараж;
зобов`язати Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) внести до бази даних відомості про земельну ділянку згідно технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування від 18 липня 2008 року;
зобов`язати Реєстраційну службу Головного територіального управління юстиції у м. Києві (правонаступник - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати право власності на розташовані за вказаною адресою три житлові будинки - під літерою "А" площею 161,2 кв. м, під літерою "В" площею 242,1 кв. м, під літерою "Г" площею 156,1 кв. м, а також господарські будівлі: гараж, теплицю, навіс, погреб; споруди (ворота та огорожа).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за позивачем право власності на домоволодіння, що розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:262:0005 за адресою: АДРЕСА_2, яке складається з трьох житлових будинків та господарських будівель і споруд, а саме: житлового будинку під літерою "А" загальною площею 161,2 кв. м, житловою площею 78,7 кв. м; житлового будинку під літерою "В" загальною площею 242,1 кв. м, житловою площею 100,7 кв. м; житлового будинку під літерою "Г" загальною площею156,1 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; гаражів під літерами "Д", "Б"; теплиці під літерою "Ж"; навісу під літерою "Е"; погреба; споруд № 1-3.
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право на набуття земельної ділянки у власність є конституційним правом громадянина, яке реалізується шляхом звернення громадянина до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з дотриманням визначеної законом процедури. На момент звернення позивача до суду з даним позовом процедура одержання права на землю із земель комунальної власності
у м. Києві визначалась Тимчасовим порядком передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28 лютого
2013 року № 63/9120 "Про Тимчасовий порядок передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві" зі змінами, внесеними рішенням від 04 березня 2015 року
№ 195/1060 (далі - Тимчасовий порядок). Оскільки на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні позивача, розташовані будинки, будівлі і споруди, право власності на які не оформлене у встановленому законом порядку, за змістом положень Тимчасового порядку отримання земельної ділянки у власність повинно відбуватися на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Тимчасовий порядок втратив чинність у зв`язку з прийняттям Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві (далі - Порядок), затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 № 241/2463, положення якого, в цілому, аналогічні положенням Тимчасового порядку.
За обставинами цієї справи доказуванню підлягає факт звернення позивача до Київської міської ради з відповідним клопотанням (заявою), подання ним усіх передбачених Тимчасовим порядком документів та дотримання визначеної ним процедури, яка, зокрема, включає отримання дозволу Київської міської ради, резолюції (доручення) Київського міського голови або заступника міського голови - секретаря Київської міської ради на розроблення проекту землеустрою, його розроблення, погодження та затвердження в порядку, встановленому статтями 186, 186-1 ЗК України, державної реєстрації земельної ділянки (внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру) відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр" та звернення в установленому порядку до державного адміністратора дозвільного центру на одержання документа дозвільного характеру.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що з 2004 року позивачу чиняться перепони, спрямовані на перешкоджання реалізації його права на отримання земельної ділянки безкоштовно у приватну власність, однак позовна заява не містить жодних посилань та обґрунтувань, в чому ж полягає неправомірність дій (чи бездіяльності) Київської міської ради або її виконавчого органу. Належних і достатніх доказів, які б свідчили про те, що позивач дотримався визначеної законом процедури отримання земельної ділянки у власність, але відповідачі безпідставно відмовили у реалізації його конституційного права, суду не надано. Всупереч доводам позивача таких доказів немає і в матеріалах цивільної справи № 2-14/12, які були досліджені судом.
Зважаючи на викладене, суд не вбачав підстав для захисту порушеного права позивача на отримання земельної ділянки у власність в обраний ним спосіб та відмовляє у позові у зв`язку з необґрунтованістю і недоведеністю вимог.
Оскільки вимога про зобов`язання внести відомості про земельну ділянку до Державного земельного кадастру є похідною від вимог про зобов`язання передати земельні ділянки у власність та ураховуючи, що за нормою статті 76-1 ЗК України та положеннями Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку їх відведення, підстави для її задоволення також відсутні.
ОСОБА_1 у встановленому законом порядку отримав в користування земельну ділянку, на якій на підставі Свідоцтва на забудову індивідуальної садиби, виданого на підставі рішення Бориспільської районної Ради народних депутатів трудящих від 08.07.1974 № 170 (а. с. 87), господарським способом побудував житловий будинок під літерою "А" загальною площею 161,2 кв. м., житловою площею 78,7 кв. м.; житловий будинок під літерою "В" загальною площею 242,1 кв. м., житловою площею 100,7 кв. м.; житловий будинок під літерою "Г" загальною площею 156,1 кв. м., житловою площею 40,1 кв. м.; гаражі під літерами "Д", "Б"; теплицю під літерою "Ж"; навіс під літерою "Е"; погреб; споруди № 1-3. Згідно даних технічного паспорта будівництво здійснено позивачем в період з 1975 року по 1999 рік.
Аналізуючи чинні на час ухвалення даного рішення нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та процедуру прийняття в експлуатацію таких об`єктів будівництва, суд дійшов висновку, що зареєструвати право власності на індивідуальний житловий будинок, збудований до 09 квітня 2015 року без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, можливо лише при наявності зареєстрованої органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Оскільки обов`язковою умовою реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об`єкта до експлуатації є подання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, при відсутності у Державному земельному кадастрі відомостей про користування позивачем спірною земельною ділянкою, що стало наслідком помилки, допущеної при інвентаризації земельної ділянки, він не може отримати документ, що засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта.
Одним з можливих способів захисту цивільних та інтересів є визнання права. Незважаючи на те, що житловий будинок збудований позивачем на земельній ділянці, що була відведена для будівництва індивідуального житлового будинку і господарчих споруд, суд дійшов висновку, що він є самочинним будівництвом, оскільки збудований без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, та належно затвердженого проекту. Сукупність встановлених судом обставин, а саме те, що забудови розташовані на відведеній позивачу земельній ділянці, яка межує з землями загального користування та земельною ділянкою, на яку вже отриманий державний акт, що підтверджується актом встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі та абрисом земельної ділянки (а. с. 65, 66), дає підстави вважати, що здійснене позивачем самочинне будівництво не порушує права інших осіб. Судом також установлено, що здійснене позивачем самочинне будівництво має поштову адресу, про що свідчить реєстрація місця проживання позивача за даною адресою (а. с. 72), і до того ж позивач вже звертався до компетентних державних органів щодо прийняття забудови до експлуатації та оформлення права власності, однак не зміг оформити документи через зміну законодавства.
Отже ураховуючи, що на цей час не існує законної процедури оформлення права власності на нерухоме майно, збудоване без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, при відсутності оформлення у встановленому законом порядку права власності або права користування земельною ділянкою, на якій воно збудоване, суд вбачає підстави для захисту порушеного права позивача шляхом визнання за ним права власності на самочинно збудоване домоволодіння. Рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно є підставою для реєстрації цього права у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 липня 2020 року стягнено з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 10 510 грн.
Додаткове рішення мотивоване тим, що за обставинами справи встановлено, що майнові права позивача на самочинне збудоване ним домоволодіння відповідачі не порушували, у зв`язку з чим суд не вбачає підстав для покладення на них судового збору, який не сплачувався позивачем при поданні позовної заяви. За таких обставин саме позивач повинен сплатити судовий збір за рішення суду про визнання права власності на самочинне збудоване нерухоме майно в дохід держави.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірне будівництво змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що визнаючи за
ОСОБА_1 право власності на розташовані за вищевказаною адресою три житлові будинки - під літерою "А" площею 161,2 кв. м, під літерою "В" площею 242,1 кв. м, під літерою "Г" площею 156,1 кв. м, а також господарські будівлі, суд першої інстанції, керуючись статтею 376 ЦК України, установив, що вони є самочинним будівництвом, оскільки збудовані без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, та належно затвердженого проекту.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Порядок та умови прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва вперше встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення" (втратила чинність). Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року
№ 8.4-35//18/1) (постанова Верховного Суду № 623/214/17 від 15 жовтня
2020 року).
З 31 січня 1966 року по 19 січня 1996 року питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків", який визначав умови та правові наслідки будівництва, і постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1948 року
№ 3211 "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків". Пункт 2 постанови № 3211 визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Із чого слід вважати, що підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок з 26 серпня 1948 року був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства.
Крім того, в той час діяла Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена 31 січня 1966 року Міністерством комунального господарства Української РСР та яка діяла до 19 січня 1996 року, яка передбачала здійснення реєстрації всіх будинків у бюро технічної інвентаризації місцевих органів виконавчої влади на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлювальних документів, перелік яких додавався до неї). Оскільки державна реєстрація нерухомого майна в сільській місцевості в період чинності Інструкції від 31 січня 1966 року не проводилась, то документами, що підтверджують право спадкодавця на будинки, збудовані після видання Указу від 26 серпня 1948 року та в період дії Інструкції від
31 січня 1966 року, можуть бути довідки виконавчого комітету відповідної місцевої ради, виписки з погосподарської книги відповідної місцевої ради щодо належності будинку, ухвалені ОМС рішення про оформлення права власності громадян на будинки, технічні паспорти на будівлі, документи про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо, що відповідало діючому на той час законодавству. Отже, за Указом від
26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Згідно пунктів 6 та 20 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, не підлягали реєстрації будинки і домоволодіння, що розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але до них не приєднані, право власності на будинок або домоволодіння при відсутності правовстановлюючих документів, могло бути оформлене при наявності записів в погосподарських книгах. Тобто з 31 січня 1966 року, якщо будинок було побудовано в сільській місцевості, він не підлягав державній реєстрації та на нього не виготовлялась документація про право власності, факт наявності запису в погосподарській книзі є достатнім обґрунтуванням права власності на будинки в сільській місцевості.
Установлено, що рішенням виконавчого комітету Бортницької сільської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1974 року, прийнятим відповідно до наказу по радгоспу "Бортничі" від 21 травня 1974 року № 202, ОСОБА_1 була відведена присадибна земельна ділянка розміром 0,12 га для будівництва індивідуального житлового будинку і господарчих споруд на землях присадибного фонду радгоспу "Бортничі". На підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 08 липня
1974 року № 170 ОСОБА_1 було видано свідоцтво на забудову індивідуальної садиби (а. с. 9 том 1). Наказом Держплемзаводу "Бортничі" від 13 червня 1990 року № 376 ОСОБА_1 була також виділена земельна ділянка площею 0,08 га під город (а. с. 6, том 1). За даними архівного витягу з погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів і її виконкому с. Бортничі Бориспільського району за період з 1974 року по 1985 року ОСОБА_1 користувався земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 у 1974-1976 року - площею 0,08 га, а з травня 1974 року - площею 0,15 га, на якій побудовано будинок - рік забудови будинку - 1970 (а. с. 10, том 1). У довідках Громадського контролю у мікрорайоні Бортничі м. Києва зазначено, що на вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 з дозволу сільської ради побудував будинок (літера Г), а також господарську споруду (літера Д), що звірено з технічними паспортом (індивідуального будинку), були побудовані в 1988 році, а також споруди В-2, А-2 ( а. с.90-91, том1).
Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок", право власності на житловий будинок, збудований громадянином виникає з часу його реєстрації в виконкомі місцевої Ради. У цьому випадку така реєстрація відбулася, про що свідчить свідоцтво на забудову індивідуальної садиби видане ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 08 липня
1974 року № 170.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1608/18 від 19 травня
2020 року у подібних правовідносинах прийшла до наступного висновку. Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач має документи, що підтверджують його право власності на збудовані ним будинки на земельній ділянці відведеній для цієї мети, але в них міститься суперечлива інформація щодо дати забудови спірних будинків.
Суд першої інстанції при встановленні строку побудови вказаних будинків, керувався технічним паспортом садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2, виготовленим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна станом на 19 січня 2007 року, відповідно до інформації якого останні побудовані в період з 1975 року по 1999 рік. При цьому, суд першої інстанції не взяв до уваги технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1, виготовлений ТОВ "Архітектурне бюро технічних ідей" станом на
17 вересня 2018 року, відповідно до якого спірні будинки побудовані в період з 1975 року по 1991 рік, оскільки його подано з порушенням порядку подання доказів, визначеного частиною 9 статті 83 ЦПК України (а. с. 151-167, том 1). Суд апеляційної інстанції уважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, оскільки вказаний доказ у сукупності з вказаними документами має значення для правильного вирішення даної справи, був поданий у підготовчому судовому засіданні, а тому повинен був прийнятий до розгляду разом з іншими доказами та належним чином оцінений.
Отже, оцінюючи вказані документи у їх сукупності, достовірно встановлено, що ОСОБА_1, отримавши земельну ділянку по АДРЕСА_1 з кадастровим кодом 8000000000:90:262:0005 площею 2790,19 кв. м у користування під забудову і садівництво у 1974 році у встановленому на той час порядку, та на законних підставах побудував на ній будинки під літерою "А", загальною площею 161,2 кв. м, житловою площею 78,7 кв. м; під літерою "В" загальною площею 242,1 кв. м, житловою площею 100,7 кв. м; під літерою "Г" загальною площею 156,1 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; гаражів під літерами "Д", "Б"; теплиці під літерою "Ж"; навісу під літерою "Е"; погреба; споруд № 1-3 в період з 1974 року по 1991 рік. Враховуючи те, що будівництво указаних будинків було закінчено до 05 серпня 1992 року та діючим на той час законодавством обов`язковість його державної реєстрації не була передбачена, а в технічних паспортах не міститься ніяких застережень щодо незаконності або самочинності будівництва будь-яких приміщень чи прибудов, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Саме за вказаних обставин та керуючись зазначеними судом апеляційної інстанції нормами матеріального та процесуального права і підлягає задоволенню позов ОСОБА_1 в частині визнання за ним права власності на спірне будівництво. Проте суд першої інстанції задовольнивши вказану вимогу ОСОБА_1 на підставі статті 376 ЦК України при наявності у позивача свідоцтва на забудову індивідуальної садиби, на вказане уваги не звернув, унаслідок чого мотивувальна частина рішення суду у вказаній частині підлягає зміні в редакції цієї постанови щодо підстав задоволення вимоги ОСОБА_1 з залишенням рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін.
Аргументи учасників справи
У квітні 2021 року Київська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що Київська міська рада не погоджується з рішенням судів попередніх інстанцій в частині визнання права власності на земельну ділянку, а також права власності на домоволодіння та вважає, що вони прийняті з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішеннях судів, обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи.
Запис із погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів датований за період з 1974 року по 1985 рік, що не свідчить про оформлення права землекористування станом на момент виникнення спірних правовідносин з урахуванням вимог статі 20 ЗК УРСР 1970 року. Доказів, що підтверджують оформлення права землекористування відповідно до норм чинного законодавства, позивачем не надано. Наголошуємо, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для захисту права на землю позивача з огляду на недотримання останнім процедури отримання земельної ділянки у власність.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що на даний час не існує законної процедури оформлення права власності на нерухоме майно, збудоване без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, при відсутності оформлення у встановленому законом порядку права власності або права користування земельною ділянкою, на якій воно збудоване, тому вбачав підстави для захисту порушеного права позивача шляхом визнання за ним права власності на самочинно збудоване домоволодіння. Проте указані висновки суду першої інстанції суперечать статтям 328, 376 ЦК України.
Позивач не заявляв вимоги про визнання права власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Суд розглядає цивільні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до ЦПК України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку інших учасників провадження. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від
29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі
№ 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16- ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі
№ 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від
06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від
13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц).
Таким чином, принцип стабільності є визначальним щодо можливості виходу за межі позовних вимог. Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).
До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у спосіб подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц).
Право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі № 819/1420/15).