Постанова
Іменем України
09 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 445/166/20
провадження № 61-18598св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Золочівський районний відділ Державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Львівській області, приватний нотаріус Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папірянська Оксана Орестівна, ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 14 вересня 2020 року у складі судді Кіпчарського О. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Зміст вимог позовної заяви
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Золочівський районний відділ Державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Львівській області, приватний нотаріус Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папірянська О. О., ОСОБА_3, про визнання права власності на майно, визнання недійсним договору та скасування реєстрації права власності. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 25 січня 2017 року він став переможцем електронних торгів, на яких придбав земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га кадастровий номер 4621884900:11:000:0365, розташовану на території Підгайчиківської сільської ради Золочівського району Львівської області, оплативши в повному обсязі її вартість, на підтвердження чого отримав акт державного виконавця, яким засвідчено факт придбання вказаного нерухомого майна. Разом з тим, звернувшись через деякий час до нотаріуса за одержанням свідоцтва про право власності на придбану з електронних торгів земельну ділянку, він дізнався, що попередній власник земельної ділянки - боржник у виконавчому провадженні ОСОБА_4, правонаступником якої є ОСОБА_3, після зняття державною виконавчою службою арешту із земельної ділянки у зв`язку з закінченням виконавчого провадження, продала цю земельну ділянку ОСОБА_5, чим порушила його (позивача) право власності на куплене у встановленому законом порядку майно. Вважав, що набув право власності на земельну ділянку правомірно, однак без його згоди та відома земельна ділянка перейшла у власність іншої особи.
У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 04 квітня 2017 року між ОСОБА_4, від імені якої діяв представник ОСОБА_6, та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папірянською О. О.;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га з кадастровим номером 4621884900:11:000:0365 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Підгайчиківської сільської ради Золочівського району Львівської області;
- визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку.
Короткий зміст рішень та постанови судів попередніх інстанцій
Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 14 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Витребувано із чужого незаконного володіння, а саме з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 2,0 (два) га, кадастровий номер 4621884900:11:000:0365, для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Підгайчиківської сільської ради Золочівського району Львівської області, право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 квітня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Золочівського нотаріального округу Папірянською О. О., зареєстрованого в реєстрі за № 370. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
- позивач вважав, що право власності на земельну ділянку виникло з моменту придбання її та видачі акта про проведені прилюдні торги, натомість представник відповідача стверджував, що позивач права власності на земельну ділянку не набув, оскільки в порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, не отримував у нотаріуса свідоцтва про право власності на майно, придбане на торгах, та не зареєстрував це право власності у встановленому законом порядку. Власником земельної ділянки до 04 квітня 2017 року була ОСОБА_4, а тому її представник правомірно продав земельну ділянку ОСОБА_2 . Разом із тим, законом не передбачено строків для звернення переможця торгів до нотаріуса щодо оформлення та видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, таких же строків не передбачено і для реєстрації права власності на нерухоме майно. Звернення до нотаріуса і реєстрація права власності є правом переможця торгів, а не його обов`язком, яке здійснюється ним на власний розсуд. Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама по собі державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 911/3594/17, постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15). При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає;
- ОСОБА_1 прийняв участь у прилюдних торгах, здійснив відповідну ставку, сплатив у повному обсязі та в строки ціну лоту, отримав від органу державної влади документ, який засвідчив вищеперелічені обставини, а тому фактично всі юридично значущі дії щодо набуття ним майна у власність відбулись та були вчинені, як ним, так і органами державної виконавчої служби. Тому звернення до нотаріуса щодо отримання свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів та реєстрація права власності на спірну ділянку в цьому випадку є суто формальною дією та є "лише засвідченням державою вже набутого особою права власності". Відповідачем не доведено та судом не встановлено обставин, які б очевидно свідчили, що ОСОБА_1 не мав права та не міг би отримати відповідне свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів і мав би певні юридичні перешкоди в оформленні та реєстрації свого права власності. Не зважаючи на відсутність реєстрації права власності на спірну ділянку за позивачем, останній набув таке право одночасно із оформленням та видачею йому акту по проведенні прилюдні торги, тобто таке право ним набуто 15 лютого 2017 року. З цього моменту ОСОБА_4 втратила своє право власності на спірну земельну ділянку, а тому 04 квітня 2017 року жодним чином її представник ОСОБА_6 не мав права відчужувати земельну ділянку ОСОБА_2, оскільки волевиявлення щодо розпорядження майном може здійснити лише його власник та/або уповноважений власником представник (за винятком примусового відчуження майна). За таких обставин оспорюваним договором купівлі-продажу від 04 квітня 2017 року порушено право власності ОСОБА_1 на придбану ним земельну ділянку, а тому таке право підлягає належному захисту;
- позивач хоча і не зареєстрував, але набув право власності на спірну ділянку 15 лютого 2017 року. 04 квітня 2017 року майно відчужене за відплатним договором на користь відповідача за відсутності волевиявлення ОСОБА_1 . При цьому таке відчуження здійснено особою, яка не мала права відчужувати це майно, оскільки в той час не була його власником. Судом не встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем майна. У постанові від 31 жовтня 2012 року Верховний Суд України (провадження № 6-53цс12) вказав, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18);
- таким чином, позивачем обрано неефективний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки в цьому випадку наявні всі підстави та умови для витребування майна з чужого незаконного володіння. Водночас неправильно обраний та/або неефективний спосіб захисту права не може слугувати підставою для відмови у позові у випадку, якщо судом встановлено, що дійсно право особи порушено та підлягає захисту, оскільки такі дії призводять до надмірного бюрократизму та породжують подальші численні та тривалі судові тяганини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. З врахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що оскільки порушено майнові права позивача на спірну земельну ділянку, заявлений позов є обґрунтованим, однак такі майнові права підлягають захисту не шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачем та визнанням права власності на майно за позивачем, а шляхом витребування земельної ділянки на користь позивача з незаконного володіння відповідача, про що і слід постановити відповідне рішення. Судове рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Додатковим рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 25 вересня 2020 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Райхеля Р. П. про стягнення судових витрат позивача на правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні інших вимог заяви відмовлено.
Додаткове рішення мотивовано тим, що з урахуванням сукупності встановлених обставин, принципу пропорційності та справедливості, з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000,00 грн, а іншу частину витрат покласти на позивача.
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 14 вересня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що боржник ОСОБА_4 була обізнаною з актом державного виконавця про придбання позивачем з електронних торгів належної їй земельної ділянки та про зняття у зв`язку з цим арешту зі спірної земельної ділянки. Разом із тим, 04 квітня 2017 року, діючи через представника ОСОБА_6, боржник ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папірянською О. О. та зареєстрований в реєстрі за № 370, на підставі якого ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на цю земельну ділянку, що унеможливило реалізацію позивачем визначеного законом права на отримання на підставі акта державного виконавця про проведені електронні торги в нотаріуса свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Враховуючи встановлені і наведені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про захист порушеного права позивача шляхом витребування у відповідача ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, яка за законом належить позивачу, для оформлення права власності позивача на цю земельну ділянку, яке він набув у встановленому законом порядку. Колегія суддів відхилила доводи апеляційних скарг про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки однією із позовних вимог позивача була вимога про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку в судовому порядку, а наслідком виконання рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння є саме повернення майна у власність особи, якій воно належить по закону.
Аргументи учасників
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У листопаді 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що:
- за змістом частини другої статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Наведена норма дозволяє суду захистити права позивача у інший спосіб у разі існування таких підстав, а саме: якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду; такий спосіб захисту який, відповідно до викладеної в позові вимоги, не суперечить закону. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права і охоронювані законом інтереси. ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи. У суду були відсутні правові підстави застосовувати спосіб ефективного захисту, виходячи за межі позовних вимог, оскільки нормами цивільного законодавства прямо передбачено, що права особи, яка вважає себе власником майна, яке незаконно відчужене третій особі підлягають захисту у спосіб передбачений статтями 387, 388 ЦК України шляхом подачі в індикаційного позову про витребування майна в особи, яка його набула, а не в спосіб звернення із позовом до добросовісного набувача з використанням правового механізму передбаченого статтями 215, 216 ЦК України (визнання правочину недійсним). Станом на момент звернення до суду із позовом чинне цивільне законодавство та сформована судова практика, чітко передбачали спосіб захисту прав та інтересів, які б мав зазначити в своєму позові позивач однак цього не зробив, а тому суд незаконно, на власний розсуд, вийшов (на межі позовних вимог та прийняв рішення про витребування спірної земельної ділянки, хоча повинен був роз`яснити позивачу право на звернення до суду з позовом про її витребування. Позивач позовні вимоги не змінював, вимогу про витребування майна з володіння відповідача не заявляв. Тому суди порушили частину першу статті 13, частину другу статті 264 ЦПК України;
- суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах; якщо дійде висновку, задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав інтересів. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Встановивши, що позивач обрав невірний спосіб захисту таких прав, суд першої інстанції мав би відмовити у задоволенні такого позову;
- обраний позивачем спосіб захисту порушених прав та інтересів шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки є неправильним, оскільки положення статті 215 та частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення земельної ділянки на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму передбаченого статтями 215, 216 ЦК України (визнання правочину недійсним). При встановленні наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Тому правильним способом захисту права власності позивача мали б бути способи передбачені статтями 387, 388 ЦК України, а не позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу такої земельної ділянки. У позові не було зазначено жодних доводів, які б вказували на підстави витребування спірної земельної ділянки у відповідача;
- неналежним і неефективним способом захисту прав та інтересів позивача є визнання права власності на спірну земельну ділянку, оскільки застосування такого способу захисту, виходячи з фактичних обставин справи, не узгоджується з нормами статті 392 ЦК України. Особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Тобто позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України, пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо Індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання наявного права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Водночас задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою і зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позов призводить до ефективного захисту прав власника. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування майна відповідає характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника;