ПОСТАНОВА
Іменем України
19 травня 2022 року
Київ
справа №580/3392/20
адміністративне провадження № К/9901/13387/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №580/3392/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (військова частина 9930)
про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бойка Олега Вікторовича
на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2020 року (головуючий суддя: Білоноженко М.А.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2021 року (головуючий суддя: Кобаль М.І., судді: Беспалов О.О., Кузьмишина О.М.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
26 серпня 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (військова частина 9930), у якому просив суд:
1) визнати частково протиправним і частково скасувати наказ начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота полковника Коцеруби Д.М. №163-ОС від 18 квітня 2020 року у частині позбавлення його права носіння військової форми одягу;
2) визнати протиправною бездіяльність Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота щодо ненарахування й невиплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до пункту 1 частини другої статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України №393 від 17 липня 1992 року у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 9 (дев`ять) повних календарних років станом на день звільнення з військової служби 18 квітня 2020 року;
3) зобов`язати Головний центр підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота нарахувати й виплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні відповідно до пункту 1 частини другої статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України №393 від 17 липня 1992 року "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їх сімей", у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 9 (дев`ять) повних календарних років станом на день звільнення з військової служби 18 квітня 2020 року;
4) стягнути із Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота на його користь грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період із 18 квітня 2020 року до дня ухвалення рішення у цій справі.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що його звільнили з військової служби без права носіння військової форми одягу. Позивач стверджував, що таке рішення є протиправним, оскільки позбавлення указаного права передбачене статтями 79, 80 Закону України "Про Дисциплінарний статут Збройних сил України", однак він не притягувався до відповідальності за вчинення правопорушення, що ганьбить військову честь і гідність військового звання, у зв`язку із чим відповідач перевищив свої службові повноваження.
Водночас ОСОБА_1 зазначив, що його вислуга років станом на 18 квітня 2020 року (день виключення зі списків особового складу) становила: календарна - 9 років 11 місяців 19 днів; пільгова - 1 рік 1 місяць 15 днів, всього - 11 років 1 місяць 4 дні. Позивач указав, що у зв`язку із наявністю у нього вислуги більше 10 років відповідач мав виплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний рік служби, як це передбачено пунктом 1 частини другої статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Однак відповідач цієї допомоги не виплатив, вважаючи, що право на її отримання виникає за наявності виключно календарної вислуги 10 років і більше.
У цьому контексті ОСОБА_1 наголошував, що норми спеціального законодавства не ставлять у залежність набуття права на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні від наявності відповідної кількості виключно календарної вислуги років і не встановлюють того, що вислуга років у пільговому обрахуванні не зараховується до вислуги років для призначення військовослужбовцю грошової допомоги при звільненні. Тож позивач стверджував, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, не виплативши йому указаних коштів.
Також ОСОБА_1 зазначив, що оскільки грошова допомога не виплачена йому ні під час звільнення з військової служби, ні станом на дату звернення до суду, то слід стягнути грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Короткий зміст судових рішень і мотиви їхнього ухвалення
Ухвалою від 7 грудня 2020 року Черкаський окружний адміністративний суд залишив без розгляду позовну заяву у частині вимоги щодо визнання протиправним і скасування наказу №163-ОС від 18 квітня 2020 року про позбавлення позивача права носіння військової форми одягу. Суд вважав, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду, обчислений з моменту отримання ним копії оскаржуваного наказу.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2021 року, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що за змістом пункту 1 глави 9 розділу V Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558, умовою виплати військовослужбовцю спірної допомоги є наявність у нього календарної вислуги 10 років і більше. У цьому контексті суди зауважили, що календарна вислуга позивача становить 9 років 11 місяців 19 днів.
На цій основі суди дійшли висновку, що станом на 18 квітня 2020 року позивач не набув права на одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, тож його позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності і зобов`язання вчинити дії є необґрунтованими і не можуть бути задоволеними.
Одночасно з цим, суди вказали, що вимога про стягнення з відповідача грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні не може бути задоволена через її взаємопов`язаність з основними вимогами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У квітні 2021 року представник позивача звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2021 року й ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження відповідач покликається на пункти 3 й 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України").
Скаржник стверджує, що суди неправильно застосували пункт 1 глави 9 розділу V Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, указуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах.
У цьому контексті скаржник наполягає на тому, що указана норма не може бути застосована до спірних правовідносин, позаяк протиправно змінює приписи актів вищої юридичної сили, які не пов`язують виплату спірної допомоги лише з календарною вислугою.
Одночасно з цим, скаржник стверджує, що суд помилково розглянув цю справу у порядку спрощеного позовного провадження справу, позаяк не врахував її суспільний інтерес і значення для позивача. Також зазначає, що позивач клопотав перед судами про витребування доказів, необхідних для визначення розміру сум, які є предметом спору, однак суди їх не розглянули.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити цю скаргу без задоволення, а судові рішення, які оскаржуються, без змін. В обґрунтування своєї позиції покликається на безпідставність доводів і вимог скаржника. Стверджує, що суди ухвалили судові рішення з правильним застосуванням норма матеріального права.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 проходив службу у Збройних Силах України з 25 квітня 2007 року до 18 квітня 2020 року (а.с.20).
Відповідно до наказу начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота від 10 березня 2020 року №102-ОС ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас за підпунктом "а" (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (а.с.60).
Наказом начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота від 18 квітня 2020 року №163-ОС ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, без права носіння військової форми одягу (а.с.19).
Згідно з цим наказом вислуга років позивача станом на 18 квітня 2020 року становить: календарна - 9 років 11 місяців 19 днів, пільгова - 1 рік 1 місяць 15 днів, всього - 11 років 1 місяць 4 дні.
При звільненні позивача відповідач не нарахував і не виплатив йому одноразову грошову допомогу у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, виходячи з відсутності у нього відповідного права на її отримання через брак десяти років календарної вислуги.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі також - "Закон №2011-XII", у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
За приписами частини другої цієї ж статті до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Абзацом першим частини другої статті 15 Закону №2011-XII визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Відповідно до пункту 1 глави 9 розділу 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом МВС України від 25 червня 2018 року №558 (далі також - "Інструкція №558", у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу жінкою-військовослужбовцем, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше (у цьому та інших пунктах цієї глави мається на увазі наявність календарної вислуги років).
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2021 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пунктів 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Спірним питанням у цьому провадженні є застосування частини другої статті 15 Закону №2011-XII та пункту 1 глави 9 розділу 5 Інструкції №558 у ситуації позивача стосовно наявності у нього права на одноразову грошову допомогу при звільненні.
При розв`язанні цього питання суди попередніх інстанцій виходили із пріоритетності вимог пункту 1 глави 9 розділу 5 Інструкції №558 як спеціального нормативно-правового акту, спрямованого на конкретизацію приписів частини другої статті 15 Закону №2011-XII.
У цьому контексті колегія суддів враховує, що після відкриття касаційного провадження означене питання вирішувалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 27 травня 2021 року у справі №1.380.2019.005965, від 21 квітня 2021 року у справі № 380/2427/20.
Так, Суд наголосив, що застосовуючи інструкції як спеціальні нормативно-правові акти, що визначають структуру та склад грошового забезпечення при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги при звільненні, слід враховувати пріоритетність законів над підзаконними актами та дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій особам, які проходять військову службу. Суд зауважив, що частиною четвертою статті 9 Закону №2011-XII Міністру оборони України надано повноваження визначати лише порядок виплати грошового забезпечення. Водночас питання права військовослужбовців на отримання грошового забезпечення чи різного виду допомог можуть бути визначені лише законодавцем.
Правова позиція щодо застосування приписів частини другої статті 15 Закону №2011-XII неодноразово викладалася у постановах Верховного Суду, зокрема, від 11 квітня 2018 року у справі №806/2104/17, від 24 листопада 2020 року у справі №822/3008/17, від 21 квітня 2021 року №380/2427/20.