ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М.на ухвалу Великої Палати від 01 лютого 2022 року в адміністративній справі № 9901/731/18 (провадження № 11?513зва21)за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2018 року та постанови Великої Палати від 06 лютого 2019 року в адміністративній справі № 9901/731/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і скасування рішення
1. 24 грудня 2021 року ОСОБА_1 подала до Великої Палати заяву про перегляд ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2018 року та постанови Великої Палати від 06 лютого 2019 року в адміністративній справі № 9901/731/18 у зв`язку з виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом, посилаючись на положення частини третьої статті 365 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Прохання мотивувала посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гуменюк та інші проти України" (заява № 11423/19), ухвалене 22 липня 2021 року (далі - ЄСПЛ, Суд, рішення ЄСПЛ відповідно). Це рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 22 листопада 2021 року.
2. На думку більшості суддів Великої Палати, рішення ЄСПЛ, яким визнано неприйнятною скаргу заявниці в частині розгляду ВККС питання про переведення ОСОБА_1 до іншого суду, не може бути підставою для перегляду судових рішень, постановлених у цій справі за її позовом до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення Комісії від 20 червня 2018 року № 199/пс-18, яким рекомендовано суддю Верховного Суду України (далі - ВСУ) ОСОБА_1 для переведення на посаду судді Апеляційного суду Київської області.
Велика Палата, аналізуючи згадане рішення, виснувала, що з рішення ЄСПЛ вбачається, що скарга ОСОБА_1 до Суду не стосувалася розгляду ВККС питання про переведення заявниці до іншого суду. З питання переведення ОСОБА_1 скаржилася виключно на те, що у 2018 році під час розгляду питання про її переведення на іншу посаду Вища рада правосуддя (далі - ВРП) виступала не як "незалежний та безсторонній суд" (параграф 37).
При цьому в рішенні ЄСПЛ цей Суд дійшов висновку, що процедура переведення на національному рівні "не переходила у стадію "спору": ВРП відмовилася розглядати рекомендації ВККС щодо переведення заявників у зв`язку з припиненням існування судів, до яких їх пропонували перевести, і заявники не оскаржували ці ухвали". ЄСПЛ наголосив на тому, що лише у випадку такого оскарження міг виникнути "спір", який призвів би до застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Отже, Суд дійшов висновку, що провадження у ВРП не було пов`язане зі "спором", а тому стаття 6 Конвенції не була застосовною. Таким чином, скарга була визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і була відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (параграфи 80, 81).
Інших рішень ЄСПЛ, ухвалених на користь ОСОБА_1 або ж ухвалених за результатами перегляду справи № 9901/731/18, заявниця не зазначила.
3.Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
4.Як можна зрозуміти з ухвали Великої Палати від 01 лютого 2022 року, рішення про відмову у відкритті провадження за виключними обставинами було продиктовано тим, що ЄСПЛ у згаданому рішенні не встановив порушення національними судами конвенційних положень під час ухвалення рішення в адміністративній справі № 9901/731/18 за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування рішення, які в розумінні правил статті 362 та пункту 6 частини першої статті 363 КАС України дають право учаснику справи й водночас особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, подати заяву про перегляд судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили, за виключними обставинами.
Лише нагадаємо, що за пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може подати з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
5.Відповідно до статті 34 Конвенції ЄСПЛ може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов`язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.
6.У вступі рішення ЄСПЛ окреслено предмет та межі звернення до цього Суду і зазначено, що позивачка, суддя ВСУ ОСОБА_1, скаржилася на незаконне перешкоджання їй виконувати надані їй суддівські функції в результаті проведення судової реформи та внесення змін до законодавства у 2016 році. У зв`язку із цим вона скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення її права на доступ до суду та за статтею 8 Конвенції на порушення права на повагу до приватного життя.
У цьому ж рішенні ЄСПЛ встановив, що 20 червня 2018 року ВККС видала рекомендації про переведення суддів ВСУ, зокрема й судді ОСОБА_1, до різних апеляційних судів.
ОСОБА_1 подала позов проти ВККС, у якому заявила вимогу визнати протиправною та скасувати рекомендацію про її переведення. 27 серпня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, діючи як суд першої інстанції, відхилив позовну заяву як неприйнятну. Вважав, що суддя ОСОБА_1 не мала права оскаржувати рекомендацію, оскільки ВРП ще не ухвалила рішення стосовно цієї рекомендації. 06 лютого 2019 року Велика Палата залишила ухвалу без змін.
20 та 29 листопада 2018 року ВРП залишила рекомендації [ВККС стосовно всіх суддів ВСУ, зокрема й судді ОСОБА_1 без розгляду по суті із зазначенням того, що відповідні апеляційні суди у зв`язку із судовою реформою припинили свою діяльність. На момент ухвалення такого рішення п`ятеро членів ВРП брали участь у другому конкурсі до апарату новоствореного Верховного Суду <…>, а інший член ВРП був Головою новоствореного Верховного Суду.
7.У позовній заяві до ВККС суддя ОСОБА_1 вимоги визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 20 червня 2010 року про рекомендування її як судді ВСУ для переведення на посаду судді відповідного апеляційного суду мотивувала тим, що ВККС не могла рекомендувати її для переведення до іншого нижчестоящого суду, оскільки реалізація переведення судді ВСУ до такого суду у зв`язку з ліквідацією ВСУ, згідно з вимогами Основного Закону України, мала відбуватися відповідно до унормованого спеціальним законом порядку. Такого встановленого законом порядку не було.
Тому пропозиція ВККС втрутитися в її правовий статус та повноваження судді ВСУ шляхом (опосередковано) надання рекомендації про її переведення до іншого нижчестоящого суду є протиправною, бо, як вважає заявниця, передбачені статтею 70 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон №1798-VIII) та статтею 82 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) підстави та порядок переведення стосуються "ординарних" випадків в системі правосуддя, коли виникають для цього передумови, встановлені законом. Ототожнювати підстави переведення суддів з одного суду до іншого, передбачені положеннями згаданих статей, з правовою ситуацією переведення судді ВСУ до іншого суду у зв`язку з ліквідацією найвищої судової інституції, запровадженої установчою владою українського народу, є неправильно і протиправно. Суддя ВСУ, стосовно якого застосовується таке переведення, вправі вимагати судового захисту.
Власне з позовної заяви ОСОБА_1, поданої у 2018 році до адміністративного суду з вимогами до ВККС, та й зі звернення судді ОСОБА_1 до ЄСПЛ можна побачити, що вона прагнула через оскарження дій будь-якого органу, спрямованих на ліквідацію ВСУ чи реалізацію (втілення) рішення про ліквідацію шляхом переведення судді цього суду до іншого суду, зокрема й дій відповідача в цій справі, захистити своє суб`єктивне право на виконання своїх суддівських функцій, яке не суперечить реалізації права ВСУ запобігти ліквідації цього суду, бо, відстоюючи право ВСУ бути неліквідованим внаслідок проведення судової реформи та внесення змін до законодавства, вона хоче позбутися незаконної перешкоди (обмеження) виконувати суддівські функції.
8.У рішенні ЄСПЛ цей Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції не поширюється на позасудову та односторонню процедуру, що не передбачає спору між сторонами стосовно прав цивільного характеру <…>, і визначив, що у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС Рада діяла не в межах дисциплінарного провадження <…>, а в межах здійснення її адміністративних повноважень ухвалювати рішення про переведення суддів у контексті реорганізації судової влади. Відповідна процедура була, по суті, позасудовою та односторонньою і не передбачала вирішення "спору" для цілей статті 6 Конвенції. ЄСПЛ визнав вартим уваги, що будь-яке ухвалене ВРП в межах цієї процедури рішення могло бути оскаржене в суді [якщо виникає питання про переведення судді з одного суду до іншого, то воно вирішується ВРП: 1) на підставі та в межах рекомендації ВККС і доданих до неї матеріалів; або 2) на підставі подання Дисциплінарної палати про переведення судді до суду нижчого рівня]. На думку Суду, лише у випадку такого оскарження міг виникнути "спір", який призвів би до застосування статті 6 Конвенції <…>. Однак у цій справі відповідна процедура на національному рівні не переходила у стадію "спору": ВРП відмовилася розглядати рекомендації ВККС щодо переведення заявників у зв`язку з припиненням існування судів, до яких їх пропонували перевести [ухвалами від 20 та 29 листопада 2018 року ВРП залишила вказані рекомендації без розгляду по суті, зазначивши, що відповідні апеляційні суди у зв`язку із судовою реформою припинили свою діяльність. На момент ухвалення такого рішення п`ятеро членів ВРП брали участь у другому конкурсі до апарату новоствореного Верховного Суду, а інший член ВРП був Головою новоствореного Верховного Суду], і заявники не оскаржували ці ухвали.
Відтак Суд підсумував, що провадження у ВРП не було пов`язане зі "спором", а тому стаття 6 Конвенції не була застосовною; скаргу визнав несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae, у зв`язку із чим вона [заява] має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
Оскільки інших рішень ЄСПЛ, ухвалених на користь ОСОБА_1 або ж ухвалених за результатами перегляду справи № 9901/731/18, заявниця не значила, Велика Палата, як мовилося вище, не побачила підстав для прийняття заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2018 року та постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 9901/731/18. Повторюючись, зазначимо ще раз, що Велика Палата виходила з того, рішення ЄСПЛ, яким визнано неприйнятною скаргу заявниці в цій частині, не може бути підставою для перегляду судових рішень, постановлених у цій справі за її позовом до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення Комісії від 20 червня 2018 року № 199/пс-18, яким рекомендовано суддю ВСУ ОСОБА_1 для переведення на посаду судді Апеляційного суду Київської області, оскільки не констатує змістовних порушень національними судами конвенційних положень під час судового провадження в цій справі.
9. Ми не заперечуємо, що ЄСПЛ визнав заяву ОСОБА_1 неприйнятною через її несумісність з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiaeі тому відхилив її на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. Із цього приводу зазначимо лише, що Суд виходив з того, що заява ОСОБА_1 в цій частині не містила викладу змісту питань, щоохоплювалися сферою дії права чи досягали рівня дії права, на яке посилалася заявниця в цій частині заяви, та, треба так розуміти, у зв`язку з тим, що окреслений заявницею предмет справи не є сумісним з Конвенцією.
Водночас варто наголосити, що рішення ЄСПЛ не констатує, що під час розгляду звернення ОСОБА_1 до національних судів з вимогою визнати протиправними дії та рішення Комісії від 20 червня 2018 року № 199/пс-18, яким рекомендовано суддю ВСУ ОСОБА_1 для переведення на посаду судді Апеляційного суду Київської області, не були порушенні конвенційні положення.
Ми вважаємо, що констатація Судом у цій справі того, що застосована до ОСОБА_1 процедура переведення з посади судді ВСУ на посаду судді в іншому суді на національному рівні не перейшла у стадію "спору", за якої утворюється предмет справи (ratione materiae) та виникають підстави для посилання на порушення права, яке гарантується Конвенцією та Протоколами до неї (приміром, права на справедливий суд), не заперечує порушення інших конвенційних положень, з посиланням на які заявниця ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення національних судів у цій справі в аспекті порушення її права бути суддею ВСУ через реалізацію незаконним способом ліквідації ВСУ, однією з форм якої було намагання ВККС перевести її з посади цього суду до іншого суду.
10.У вступі до свого рішення Суд зазначив, що справа стосується суддів ВСУ, які скаржилися на незаконне перешкоджання у виконанні ними суддівських функцій у результаті проведення судової реформи та внесення змін до законодавства у 2016 році. У зв`язку із цим заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду та за статтею 8 Конвенції на порушення права на повагу до приватного життя.
Як згадано вище, ОСОБА_1 із цих же підстав оскаржила рекомендацію про її переведення.
ЄСПЛ у своєму рішенні послався на висновки Конституційного Суду України, викладені в Рішенні № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, ухваленому за конституційним поданням ВСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII.
Цей Суд процитував пункт 7 Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, а саме зазначив:
"Системний аналіз положень Конституції України "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції" та "найвищий суд у системі судоустрою України" у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України" не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
Системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII), вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України".
Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401-VIII не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401-VIII продовжує діяти під назвою "Верховний Суд".
Крім того, відповідно до пункту 35 рішення ЄСПЛ Венеційська комісія і Генеральний директорат з прав людини та верховенства права (ДПЛ) Ради Європи у Спільному висновку щодо проекту змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і деяких законів України про діяльність Верховного Суду та судових органів (законопроект № 3711), прийнятому Венеційською комісією на її 124-му пленарному засіданні, проведеному онлайн (8-9 жовтня 2020 року), зазначили в пунктах 58, 59 щодо включення суддів до складу Верховного Суду таке:
"Пунктом 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" проекту Закону № 3711 передбачено зарахування восьми суддів "старого" Верховного Суду України до складу Верховного Суду.
3 метою виконання Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року існує нагальна потреба у вирішенні питання щодо складу Верховного Суду. Конституційний Суд України вирішив, що в процесі реформи 2016 року "Верховний Суд України" попереднього складу був перейменований у "Верховний Суд", а жодного нового суду створено не було. Це є логічним аргументом, який дозволяє уникнути існування двох паралельних судів. Дійсно повинна існувати спадкоємність між "старим" і "новим" судом хоча б для того, щоб забезпечити можливість Верховному Суду посилатися на практику ВСУ. Відсутність скасування реєстрації ВСУ не можна вважати корисним кроком. Рішення Конституційного Суду України виправляє цю помилку. У цілому має значення ситуація, яка передбачена законом, а не формальна реєстрація юридичної особи, яка, тим не менш, повинна бути виправлена. Органам влади України належить знайти вирішення в межах Конституції України, згідно з яким існує єдиний Верховний Суд".
Таким чином, ЄСПЛ, розглядаючи скаргу судді ВСУ, зважив на висновки Конституційного Суду України, зроблені в Рішенні № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, щодо порушення прав суддів ВСУ в результаті прийняття змін до Закону № 1402-VIII.
11. У заяві про перегляд за виключними обставинами судових рішень на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України заявниця вкотре акцентувала увагу на тому, що: ні припинення, ні ліквідації ВСУ не було; дії влади щодо нескасування реєстрації перебування ВСУ в процесі ліквідації чи припинення є неправильними; значення має закон, а не сама по собі формальна реєстрація. У цьому аспекті заявниця наголошує, що міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Відтак стверджує, що констатована національними судами правова позиція, за якою в розумінні частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рекомендація ВККС про переведення судді ВСУ до іншого суду може бути оскаржена тільки разом з рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією, є такою, що суперечить рішенню ЄСПЛ, оскільки її позовні вимоги стосувалися не рекомендації про переведення в ліквідований суд, а незаконності рішення ВККС щодо визначення підстав для розгляду питання про переведення заявниці як судді найвищого судового органу - ВСУ у зв`язку з його ліквідацією.
З посиланням на оцінку ЄСПЛ вона переконувала, що в цій справі не оскаржується те, що згідно з національним законодавством всі заявники мали право залишатися на посаді судді до досягнення пенсійного віку у випадку незастосування до них однієї з передбачених статтею 126 Конституції України виняткових підстав для дострокового припинення повноважень. Однак внаслідок набрання чинності Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 1402-VIII, які передбачали ліквідацію ВСУ та створення Верховного Суду, а також внаслідок подальших заходів, вжитих для реалізації судової реформи, заявники, хоча вони й не були офіційно звільнені, фактично не могли виконувати свої суддівські функції, принаймні протягом певного періоду часу, незважаючи на підтвердження Конституційним Судом України правомірності їхнього перебування на посадах.
Формулювання положень національного законодавства щодо статусу заявниці могло призвести до появи різних тлумачень, зокрема що заявники мали право лише залишатися діючими суддями, а не обов`язково обіймати посади у визначеному суді. На момент оскаржуваних подій 2016 року не було практики, яка б чітко визначала обсяг і суть відповідних конституційних гарантій. Однак заявники не оскаржували того, що відповідні конституційні принципи передбачали наявність у них принаймні небезпідставного підґрунтя, аби стверджувати про наявність у них права на захист від свавільного відсторонення від виконання суддівських обов`язків.
12. Суддя ВСУ ОСОБА_1 вказувала також, що ЄСПЛ констатував порушення Конституції України, зокрема про те, що зміни до Конституції України не були спрямовані на припинення діяльності та на ліквідацію ВСУ і що цей суд продовжує діяти під назвою "Верховний Суд". У значенні доводів її заяви ці питання також підлягали обов`язковому вирішенню при розгляді справи по суті, оскільки охоплюються предметом спору.
13. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).
Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Рівність усіх перед законом відповідно до статті 24 Конституції України позначається на регулюванні всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які перебувають в однакових чи споріднених ситуаціях).
В абзацах другому і третьому пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 цей суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою відображена в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
14. У світлі наведених обставин хочемо насамперед застерегти, що ми не маємо наміру стверджувати, що наведені в заяві судді ВСУ ОСОБА_1 виключні обставини за визначенням є достатніми і необхідними для втручання в рішення судів попередніх інстанцій в адміністративній справі № 9901/731/18 (провадження № 11-513зва21) за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення. Щоб так стверджувати, потрібно відкрити провадження за виключними обставинами й здійснити посутнісний розгляд цих обставин.
Між тим, на наше переконання, констатовані Судом конвенційні порушення прав заявниці, які певним чином пов`язані з рішенням про ліквідацію ВСУ внаслідок проведення судової реформи та внесення змін до законодавства, яке (рішення про ліквідацію) не є конституційним, а звідси - безпосередньо пов`язане з "втручанням" у здійснення заявницею функцій судді цього суду, а також поєднаність (чи певна залежність) висновків Суду з обставинами, які були предметом судового розгляду національними судами, за наслідками дослідження яких ці суди непрямо виснували, зокрема що відповідач у питаннях реалізації рішення про ліквідацію ВСУ діяв правомірно в межах своєї компетенції, - в цілому давали підстави для того, щоб відкрити провадження за виключними обставинами і за наслідками розгляду цих обставин дати відповіді на порушені в заяві ОСОБА_1 питання. Своєю чергою, це дозволяє нам не погодитися з ухвалою Великої Палати про відмову у відкритті провадження про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 9901/731/18, про що просить ОСОБА_1 у своїй заяві, з огляду на те, що рішення національних судів у цій справі не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
Важливо теж зважити на те, що, як виснував ЄСПЛ у своєму рішенні, явна відсутність координації у вирішенні ситуації заявників протягом значного періоду часу серйозно підірвала правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів незалежності суддів.
15. Отже, вважаємо, що Велика Палата не повинна була відмовляти у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами та мала розглянути по суті заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року та постанови Великої Палати від 06 лютого 2019 року в адміністративній справі № 9901/731/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним і скасування рішення.