ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М. на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2022 року № 640/24561/19 (провадження № 11-512зва21) в адміністративній справі за позовомОСОБА_1 до Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни, Голови Державної судової адміністрації України (далі - ДСА) Холоднюка Зеновія Васильовича про визнання протиправним та скасування наказу.
1. У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати наказ Голови ДСА від 07 червня 2019 року № 560/90-ОД "Про деякі питання, пов`язані з ліквідацією судів" в частині Верховного Суду України (далі - спірний наказ).
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 29 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року, відмовив у задоволенні позову.
Своє рішення суди мотивували тим, що фінансування діяльності Верховного Суду України (далі - ВСУ) як юридичної особи у процедурі ліквідації здійснюється Верховним Судом, що, своєю чергою, вимагає погодження складу ліквідаційної комісії з боку Верховного Суду, який і здійснює фінансування діяльності ліквідаційної комісії.
Спірний наказ жодним чином не може відновити права позивачки як судді на отримання суддівської винагороди і не залежить від того, кого саме призначено до складу ліквідаційної комісії ВСУ як юридичної особи. Така винагорода має сплачуватися незалежно від того, хто саме входить до складу ліквідаційної комісії ВСУ, тому призначення того чи іншого персонального складу ліквідаційної комісії не може порушити прав чи інтересів позивачки.
Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Оскільки позивачкою не надано обґрунтувань того, що обраний нею спосіб захисту є ефективним та спрямованим на відновлення її порушених прав, суд відмовив у задоволенні позову.
2. У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
В інтерпретації заявниці, виключними обставинами, на підставі яких рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягає перегляду відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Такою підставою вважає рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гуменюк та інші проти України" (заява № 11423/19) від 22 липня 2021 року, яке 22 листопада 2021 року набуло статусу остаточного.
У цій справі ЄСПЛ зазначив, що право на доступ до суду є одним із основоположних процесуальних прав для захисту представників судової влади, і заявники в принципі повинні були мати прямий доступ до суду у зв`язку із їхніми твердженнями про незаконне перешкоджання їм у виконанні суддівських функцій. З-поміж іншого, Суд дійшов висновку про необґрунтовану відсутність у заявників доступу до суду та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Зокрема, Суд підкреслив, що метою судової реформи було забезпечення справедливого судочинства та прискорення розгляду справ на національному рівні, а не перешкоджання заявникам звернутися до суду.
У зв`язку із тим, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили її право на захист, просить судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
3. Велика Палата ухвалою від 01 лютого 2022 року поновила ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року. І цим же рішенням відмовила у прийнятті заяви ОСОБА_1, в якій вона просилапереглянути за виключними обставинами названі рішення судів попередніх інстанцій.
На думку більшості суддів Великої Палати, судові рішення, про перегляд яких просить ОСОБА_1, не були предметом розгляду ЄСПЛ. Інших рішень, ухвалених цим судом на користь ОСОБА_1 або ж ухвалених за результатами перегляду цієї справи, заявниця не зазначила.
За таких обставин Велика Палата підсумувала, що не вбачає підстав для прийняття заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року.
4. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
5. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).
Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Рівність усіх перед законом відповідно до статті 24 Конституції України позначається на регулюванні всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які перебувають в однакових чи споріднених ситуаціях).
В абзацах другому і третьому пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 цей суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Відповідно до статті 361 КАС України судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
Пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України визначено, що заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, - особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.
6. У цій справі позивачкою була суддя ВСУ ОСОБА_1, яка звернулася до адміністративного суду з позовними вимогами визнати незаконним спірне рішення, оскільки вважала, що відповідачі не тільки вдалися до незаконних дій із ліквідації ВСУ, суддею якого вона є, позаяк не вправі були ліквідовувати судову інституцію, ліквідація якої за Основним Законом України неможлива, але тим, що провадячи такого змісту дії, фактично долучилися до порушення та обмеження гарантованого Конституцією України її права бути суддею цього суду.
Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову, оскільки виходили з того, що відповідачі діяли відповідно до закону, вважали, що відбувається ліквідація ВСУ та, що головне, що такого змісту дії відповідачів не порушують (не зачіпають) індивідуальних, персональних прав позивачки, оскільки відповідачі діяли не стосовно неї, а щодо інституції, яка, як вирішили суди, ліквідується.
Повторюючись, зазначимо, що Велика Палата в контексті висновків ЄСПЛ та фактичних обставин адміністративної справи № 640/24561/19 (провадження № 11-512зва21), ініційованої ОСОБА_1, з посиланням на ряд адміністративних процесуальних норм, які регламентують процедуру провадження за виключними обставинами, виснувала, що не вбачає (не має) підстав для прийняття заяви ОСОБА_1 про перегляд спірного рішення і ухвалою від01 лютого 2022 року поновила ОСОБА_1 строк на подання заяви та відмовила у прийнятті заяви останньої про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року.
7. 22 листопада 2021 року набуло статусу остаточного рішення ЄСПЛ у справі "Гуменюк та інші проти України". Як зазначено у заяві ОСОБА_1, ЄСПЛ у цьому рішенні дійшов висновку про те, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо права заявниці на доступ до суду та стаття 8 Конвенції - на повагу до приватного життя.
ЄСПЛ констатував, зокрема, що припинення діяльності чи ліквідації Верховного Суду України не було; що дії влади щодо нескасування реєстрації перебування ВСУ в процесі ліквідації чи припинення неправильні, що значення має закон, а не сама по собі формальна реєстрація.
ОСОБА_1 у заяві наголошує, що міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
8. Хочемо звернути увагу на те, що відповідно до статті 34 Конвенції ЄСПЛ може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов`язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.
Не всі з проголошених у Конвенції прав і свобод можуть бути реалізовані юридичними особами.
Отже, ВСУ не міг звернутися з відповідною скаргою до ЄСПЛ.
9. Як убачається із копії рішення ЄСПЛ, до цього суду звернулася суддя ВСУ, яка, серед іншого, представляла інтереси цього суду. У вступі свого рішення Суд зазначив, що справа стосується суддів ВСУ, які скаржилися на незаконне перешкоджання у виконанні ними суддівських функцій у результаті проведення судової реформи та внесення змін до законодавства у 2016 році. У зв`язку із цим заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду та за статтею 8 Конвенції на порушення права на повагу до приватного життя.
Зі звернення судді ОСОБА_1 до ЄСПЛ можна побачити, що вона прагнула через оскарження дій будь-якого органу, спрямованих на ліквідацію ВСУ, зокрема й дій відповідачів у цій справі, захистити своє суб`єктивне право на виконання своїх суддівських функцій, яке не суперечить реалізації права ВСУ запобігти ліквідації цього суду, оскільки, відстоюючи право ВСУ бути неліквідованим внаслідок проведення судової реформи та внесення змін до законодавства, вона хоче позбутися незаконної перешкоди (обмеження) виконувати суддівські функції.
10. ЄСПЛ у своєму рішенні послався на висновки Конституційного Суду України, викладені у його Рішенні № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, ухваленому за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Цей суд процитував пункт 7 Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, а саме зазначив:
"Системний аналіз положень Конституції України "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції" та "найвищий суд у системі судоустрою України" у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України" не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
Системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом України від 02 червня 2016 року № 1401 "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401), вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України".
Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401 продовжує діяти під назвою "Верховний Суд".
Крім того, відповідно до пункту 35 рішення ЄСПЛ Венеційська комісія і Генеральний директорат з прав людини та верховенства права (ДПЛ) Ради Європи у спільному висновку щодо проекту змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і деяких законів України про діяльність Верховного Суду та судових органів (законопроект № 3711), прийнятому Венеційською комісією на її 124-му пленарному засіданні, проведеному онлайн (8-9 жовтня 2020 року), зазначили у пунктах 58, 59 щодо включення суддів до складу Верховного Суду таке:
"Пунктом 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" проекту Закону № 3711 передбачено зарахування восьми суддів "старого" Верховного Суду України до складу Верховного Суду.
3 метою виконання Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року існує нагальна потреба у вирішенні питання щодо складу Верховного Суду. Конституційний Суд України вирішив, що в процесі реформи 2016 року "Верховний Суд України" попереднього складу був перейменований у "Верховний Суд", а жодного нового суду створено не було. Це є логічним аргументом, який дозволяє уникнути існування двох паралельних судів. Дійсно повинна існувати спадкоємність між "старим" і "новим" судом хоча б для того, щоб забезпечити можливість Верховному Суду посилатися на практику ВСУ. Відсутність скасування реєстрації ВСУ не можна вважати корисним кроком. Рішення Конституційного Суду України виправляє цю помилку. У цілому має значення ситуація, яка передбачена законом, а не формальна реєстрація юридичної особи, яка, тим не менш, повинна бути виправлена. Органам влади України належить знайти вирішення в межах Конституції України, згідно з яким існує єдиний Верховний Суд".
Таким чином, ЄСПЛ, розглядаючи скаргу судді ВСУ, зважив на висновки Конституційного Суду України, зроблені у Рішенні № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року, щодо порушення прав суддів ВСУ у результаті прийняття змін до Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII"Про судоустрій і статус суддів".
11. У заяві про перегляд за виключними обставинами судових рішень на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України заявниця вкотре акцентувала увагу на тому, що ні припинення, ні ліквідації ВСУ не було; що дії влади щодо нескасування реєстрації перебування ВСУ в процесі ліквідації чи припинення є неправильним; що значення має закон, а не сама по собі формальна реєстрація. В цьому аспекті заявниця наголошує, що міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Відтак стверджує, що констатоване судами попередніх інстанцій перебування ВСУ в процесі припинення, через що відповідачі у цій справі діяли правомірно, коли винесли спірне рішення, є таким, що суперечить рішенню ЄСПЛ.
З посиланням на оцінку Суду вона переконувала, що в цій справі не оскаржується, що згідно з національним законодавством всі заявники мали право залишатися на посаді судді до досягнення пенсійного віку у випадку незастосування до них однієї з передбачених статтею 126 Конституції України виняткових підстав для дострокового припинення повноважень. Однак внаслідок прийняття "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про судоустрій" 2016 року, які передбачали ліквідацію ВСУ та створення нового ВС, а також внаслідок подальших заходів, вжитих для реалізації судової реформи, заявники, хоча вони й не були офіційно звільнені, фактично не могли виконувати свої суддівські функції, принаймні протягом певного періоду часу, незважаючи на підтвердження Конституційним Судом України правомірності їхнього перебування на посадах.
І далі, формулювання положень національного законодавства щодо статусу заявниці могло призвести до появи різних тлумачень, у тому числі, що заявники мали право лише залишатися діючими суддями, а не обов`язково обіймати посади у визначеному суді. На момент оскаржуваних подій 2016 року була відсутня практика, яка б чітко визначала обсяг і суть відповідних конституційних гарантій. Однак не оскаржувалося, що відповідні конституційні принципи передбачали наявність у заявників принаймні небезпідставного підґрунтя, аби стверджувати про наявність у них права на захист від свавільного відсторонення від виконання суддівських обов`язків.
12. Суддя ВСУ ОСОБА_1 вказувала також, що ЄСПЛ констатував порушення Конституції України, зокрема, про те, що зміни до Конституції України не були спрямовані на припинення діяльності та на ліквідацію ВСУ і що цей суд продовжує діяти під назвою "Верховний Суд". У значенні доводів її заяви ці питання також підлягали обов`язковому вирішенню при розгляді справи по суті, оскільки охоплюються предметом спору.
13. У світлі наведених обставин хочемо насамперед застерегти, що ми не маємо наміру стверджувати, що наведені у заяві судді ВСУ ОСОБА_1 виключні обставини за визначенням є достатніми і необхідними для втручання в рішення судів попередніх інстанцій у справі № 640/24561/19 за позовом ОСОБА_1 до Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни, Голови Державної судової адміністрації України Холоднюка Зеновія Васильовича про визнання протиправним та скасування наказу. Щоб так стверджувати, потрібно відкрити провадження за виключними обставинами й здійснити посутнісний розгляд цих обставин. Між тим, на наше переконання, констатовані Судом конвенційні порушення прав заявниці, які певним чином пов`язані з рішенням про ліквідацію ВСУ внаслідок проведення судової реформи та внесення змін до законодавства, яке (рішення про ліквідацію) не є конституційним, а звідси - безпосередньо пов`язане з "втручанням" у здійснення заявницею функцій судді цього суду, а також поєднаність (чи певна залежність) висновків Суду з обставинами, які були предметом судового розгляду національними судами, за наслідками дослідження яких суди цих інстанцій непрямо виснували, зокрема, що відповідачі у питаннях ліквідації ВСУ діяли правомірно в межах своєї компетенції, в цілому давали підстави для того, щоб відкрити провадження за виключними обставинами і за наслідками розгляду цих обставин дати відповіді на порушені у заяві ОСОБА_1 питання. Своєю чергою, це дозволяє нам не погодитися з ухвалою Великої Палати про відмову у відкритті провадження про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 640/24561/19, про що просить ОСОБА_1 у своїй заяві, з огляду на те, що рішення національних судів у цій справі не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
Важливо теж зважити на те, що, як виснував ЄСПЛ у своєму рішенні, явна відсутність координації у вирішенні ситуації заявників протягом значного періоду часу серйозно підірвала правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів незалежності суддів.
14. Отже, вважаємо, що Велика Палата не повинна була відмовляти у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами та мала розглянути по суті заяву Верховного Суду України про перегляд рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року у справі № 640/24561/19 за позовом ОСОБА_1 до Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни, Голови Державної судової адміністрації України Холоднюка Зеновія Васильовича про визнання протиправним та скасування наказу.