ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 826/17610/14
адміністративне провадження № К/9901/37998/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2021 року (суддя Келеберда В.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року (головуючий суддя - Костюк Л.О., судді: Бужак Н.П., Кобаль М.І.) у справі № 826/17610/14 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (первинна назва - Генеральна прокуратура України) (далі - відповідач), у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
- скасувати наказ Генерального прокурора від 23 жовтня 2014 року № 2494-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;
- поновити його на вказаній посаді;
- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов`язати відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади";
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що з 03 липня 2014 року обіймав посаду заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. 20 жовтня 2014 року відповідно до вимог Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII) подав заяву щодо відсутності підстав для застосування відносно нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 указаного Закону. Однак, оскаржуваним наказом від 23 жовтня 2014 року № 2494-ц відповідач звільнив його із займаної посади відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) на підставі довідки про вивчення особової справи. ОСОБА_1 уважає своє звільнення незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем порушено норми Конституції України, звужено зміст та обсяг прав і свобод людини, при цьому не доведено обставини вчинення ним безпосередньо правопорушень, направлених на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року, позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року № 2494-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Зобов`язано Офіс Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 14 травня 2021 року у розмірі 2 247 541,68 грн.
Зобов`язано Офіс Генерального прокурора надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.
Рішення у частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання.
Викладена у рішенні суду першої інстанції позиція полягає у тому, що перш ніж застосувати до позивача передбачені у Законі № 1682-VII заходи відповідальності, Генеральна прокуратура України зобов`язана була здійснити певні заходи щодо встановлення особистої участі ОСОБА_1 та доведення його вини у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Водночас, під час розгляду справи суду не надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, а отже, його вина у сприянні узурпації влади жодним чином не встановлена. Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період прокурорських посад, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
За наведених мотивів суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність скасування наказу відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на посаді з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 14 травня 2021 року суд першої інстанції застосував коефіцієнт підвищення за періоди з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року (1,31% відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 09 грудня 2015 року № 1013 (з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" від 31 травня 2012 року № 505) та з 06 вересня 2017 року по 11 грудня 2020 року (2,23% відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 "Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505"). Водночас, суд першої інстанції дійшов висновку, що коефіцієнт підвищення під час розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід застосовувати лише за період з 01 грудня 2015 року по 11 грудня 2020 року, оскільки 12 грудня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, якою внесено зміни до постанови Уряду від 08 лютого 1995 року № 100, зокрема, виключено пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого цією постановою (надалі - Порядок № 100). Зважаючи на це, суд першої інстанції застосував пункт 10 Порядку № 100 стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення лише по дату 11 грудня 2020 року.
Суд апеляційної інстанції у повній мірі погодився з позицією, викладеною у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2021 року, у зв`язку із чим постановою від 16 вересня 2021 року залишив його без змін.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
На рішення Окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року Офіс Генерального прокурора подав касаційну скаргу, у якій просить змінити вказані судові рішення у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зменшивши суму стягнення, а також скасувати судові рішення у частині задоволення позовних вимог про зобов`язання вчинити дії та ухвалити у цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.
Касаційна скарга відповідача подана з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник зазначає про те, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року в частині задоволених позовних вимог про зобов`язання поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування заборон, передбачених статтею 1 Закону № 1682-VII, ухвалені з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права (абзацу 3 пункту 3, пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ "Про внесенні змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів реформи органів прокуратури" (далі - Закон № 113-ІХ) та без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, де Суд вказав про передчасність відкликання відомостей про застосування до особи заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.
Також скаржник вказав на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - пункту 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057 (далі - Положення № 1704/5), у редакції наказу Міністерства юстиції від 17 липня 2020 року № 2454/5.
Відповідач зауважує, що зазначеним наказом із пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 виключено можливість вилучення з Реєстру відомостей на підставі інших випадків, визначених законом. Уважає, що для реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення у цій частині необхідною умовою є прийняття рішення про скасування результатів перевірки відносно ОСОБА_1 . Водночас Офісом Генерального прокурора жодних рішень про скасування перевірки відносно позивача, проведеної відповідно до положень Закону № 1682-VII, не приймалось. Також оскаржуваними судовими рішення не скасовано результати перевірки відносно ОСОБА_1 та не зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати таку перевірку. Відтак, вимоги позову про покладання на Офіс Генерального прокурора обов`язку поінформувати Міністерство юстиції України про поновлення позивача на посаді та відсутність підстав для застосування щодо нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII не відповідають приписам пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 у редакції наказу від 17 липня 2020 року № 2454/5. Окрім того, на думку скаржника, така позовна вимога не є належним способом захисту порушеного права позивача, адже нормами чинного законодавства не передбачено повноважень Офісу Генерального прокурора на підставі судового рішення самостійно скасовувати результати перевірок, відносно осіб, стосовно яких застосовувалася заборона. Зазначає, що аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 809/3968/14.
Також у касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора зазначає про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій пункту 10 Порядку № 100 при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача. Зокрема скаржник вказує на неможливість розрахунку середнього заробітку звільненого працівника з урахуванням підвищень посадових окладів з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16.
Окрім цього, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 81 Закону України "Про прокуратуру" разом із пунктом 10 Порядку № 100, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України при визначенні середнього розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд ухвалою від 08 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року у справі № 826/17610/14 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити скаргу відповідача без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Ухвалою від 07 лютого 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень, провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом Генерального прокурора від 03 липня 2014 року № 1265ц державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 призначено заступником начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон № 1682-VII.
20 жовтня 2014 року позивач подав на ім`я Генерального прокурора заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, у якій повідомив про відсутність підстав для застосування відносно нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 вказаного Закону.
Наказом Генерального прокурора від 23 жовтня 2014 року № 2494-ц, керуючись статтею 15 Закону України "Про прокуратуру", вимогою пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, звільнено державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України у зв`язку з припинення трудового договору відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України. Підстава: довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема, рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
У розрізі заявлених позовних вимог і підстав касаційного оскарження Верховний Суд зауважує, що в силу вимог статті 341 КАС України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. У зв`язку з цим, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року переглядаються лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.
Щодо висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 14 травня 2021 року у розмірі 2 247 541,68 грн
Так, в оскаржуваному рішенні від 14 травня 2021 року суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції у постанові від 16 вересня 2021 року, при визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 14 травня 2021 року суд першої інстанції застосував коефіцієнт підвищення за періоди з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року (1,31% відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 09 грудня 2015 року № 1013 (з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" від 31 травня 2012 року № 505) та з 06 вересня 2017 року по 11 грудня 2020 року (2,23% відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 "Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505").
Водночас, у частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06 вересня 2017 року по 11 грудня 2020 року суд першої інстанції не застосував коефіцієнт підвищення, мотивуючи це прийняттям Кабінетом Міністрів України 09 грудня 2020 року постанови № 1213, яка набула чинності 12 грудня 2020 року та якою внесено зміни до постанови Уряду від 08 лютого 1995 року № 100, зокрема виключено пункт 10 Порядку № 100.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком № 100, відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці".
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
За змістом пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із урахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.
Колегія суддів зауважує про те, що Верховний Суд неодноразово у своїх постановах досліджував питання застосування пункту 10 Порядку № 100 при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 у справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року у справі № 816/4583/14 та інших.
Отже, позиція судів першої та апеляційної інстанцій повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у названих вище постановах, яка полягає у необхідності застосування пункту 10 Порядку № 100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.
З огляду на викладене, доводи касаційної скарги про відсутність правових підстав для застосування коефіцієнту підвищення при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача згідно з пунктом 10 Порядку № 100, Судом не приймаються, оскільки суперечать нормам чинного законодавства та практиці Верховного Суду.
Також судова колегія критично оцінює посилання скаржника на неможливість розрахунку середньої заробітної плати звільненого працівника з урахуванням підвищених посадових окладів з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16, оскільки правовідносини в цій справі не є тотожними з правовідносинами у справі, що розглядається.
Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі № 826/6301/15.
Стосовно доводів скаржника про відсутність висновку Верховного Суду Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 81 Закону України "Про прокуратуру" разом із пунктом 10 Порядку № 100, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 при визначенні середнього розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу, то Верховний Суд звертає увагу на наступне.
Як зазначалося вище, визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, Окружний адміністративний суд міста Києва застосував коефіцієнт підвищення посадових окладів на підставі двох нормативно-правових актів - постанов Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року № 1013 та від 30 серпня 2017 року № 657.
При цьому, суд першої інстанції не здійснював розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з 26 березня 2020 року (Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020) з урахуванням окладу за прирівняною посадою у розмірі 47 957,00 грн.
Одночасно, колегія суддів звертає увагу скаржника на наявність висновку Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, який викладено у постанові від 01 липня 2021 року у справі № 826/17798/14.
На підставі наведеного колегія суддів уважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є правильними, а тому підстави для їх зміни відсутні.