ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 січня 2022 року
м. Київ
cправа № 904/5000/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" - Малеєвої О.М,
Товариства з обмеженою відповідальністю "Оренда-Дніпро" - не з`явився,
Дніпровської міської ради - Камишникової Ю.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 20.09.2021 (у складі колегії суддів: Орєшкіна Е.В. (головуючий), Подобєд І.М., Чус О.В.)
та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2021 (суддя Васильєв О.Ю.)
у справі № 904/5000/20
за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оренда-Дніпро"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Дніпровської міської ради,
про витребування майна з чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", Позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 10.12.2020) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оренда-Дніпро" (далі - ТОВ "Оренда-Дніпро") про витребування з незаконного володіння майна - нежитлового приміщення на першому поверсі у п`ятиповерховій будівлі, загальною площею 161,5 кв. м, розташованого за адресою: м. Дніпро, проспект Богдана Хмельницького, буд. 123, приміщення 54.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 29.06.2004 на аукціоні, який проводився Спеціалізованою державною податковою інспекцією з обслуговування великих платників податків у м. Дніпропетровську, Позивачем придбано спірне нежитлове приміщення, яке було предметом податкової застави, сплатило за нього кошти та прийняло по акту приймання-передачі. Відтоді Позивач відкрито володіє цим майном шляхом розміщення у ньому свого відділення, але це нежитлове приміщення Дніпровською міською радою було відчужено на користь ТОВ "Оренда-Дніпро".
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2021, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 20.09.2021, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Судові рішення мотивовано недоведеністю наявності у Позивача права власності чи титульного володіння спірним майном, за захистом якого він звернувся до суду.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, АТ КБ "Приватбанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 20.09.2021 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2021, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
11.11.2021 від Дніпровської міської ради надійшли заперечення проти відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" у справі № 904/5000/20, відправлені поштовим відправленням 05.11.2021, у яких вказано на необґрунтованість касаційної скарги, оскільки Позивач не навів, у чому полягає порушення норм матеріального чи процесуального права, а постанова Великої Палати Верховного Суду, висновками якої скаржником обґрунтовано підстави касаційного оскарження, прийнята не у подібних правовідносинах.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.11.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 904/5000/20 за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 12.01.2022; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 28.12.2021.
Одночасно в ухвалі суду зазначено, що наведені Дніпровською міською радою в поданих запереченнях обґрунтування відсутності підстав для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, підлягають вирішенню під час касаційного розгляду справи.
У відзиві на касаційну скаргу, який надіслано до суду касаційної інстанції поштовим відправленням 21.12.2021, Дніпровська міська рада вказує на безпідставність доводів скаржника, вважає, що судами попередніх інстанцій надано належну оцінку усім доводам та доказам, правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
ТОВ "Оренда-Дніпро" не скористалось наданим процесуальним законом правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
ТОВ "Оренда-Дніпро" в судове засідання своїх представників не направило, хоча було повідомлено про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представників у судове засідання або з клопотаннями про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталось.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників АТ КБ "Приватбанк" та Дніпровської міської ради, які взяли участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, викладені у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2014 у справі №904/7469/14 за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") до Комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Південне" Дніпропетровської міської ради (далі - КЖЕП "Південне" Дніпропетровської міської ради) позовні вимоги задоволені повністю; визнано за ПАТ КБ "Приватбанк" право власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 54 на першому поверсі п`ятиповерхової будівлі, загальною площею 161,5 кв. м, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Героїв Сталінграду, 123.
Разом з тим, постановою Центрального апеляційного господарського суду від 23.09.2019 у справі № 904/7469/14 апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено; скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2014 у справі №904/7469/14; відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" про визнання права власності.
Центральним апеляційним господарським судом у постанові від 23.09.2019 у справі №904/7469/14 встановлено, що 29.06.2004 ЗАТ КБ "Приватбанк" придбало на аукціоні, який проводила Спеціалізована державна податкова інспекція з обслуговування великих платників у м. Дніпропетровську, нерухоме майно - нежитлове приміщення №54 на першому поверсі п`ятиповерхової будівлі, загальною площею 161,5 кв. м, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Героїв Сталінграду, 123, за ціною 168 948,00 грн, що підтверджується протоколом № 2 проведення цільового аукціону (податкова застава) від 29.06.2004, у якому визначено, що кошти у розмірі 157 121,64 грн, в т.ч. ПДВ 26 186,94 грн вносяться переможцем аукціону як оплата за придбаний товар на п/р в УДК у Дніпропетровській області на протязі 1 (одного) банківського дня з моменту підписання протоколу переможцем цільового аукціону.
ЗАТ КБ "Приватбанк" перерахувало грошові кошти в сумі 157 121,64 грн, що підтверджується меморіальним ордером №3806 від 29.06.2004.
Звертаючись до КЖЕП "Південне" Дніпропетровської міської ради із позовом про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 54 на першому поверсі п`ятиповерхової будівлі, загальною площею 161,5 кв. м, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Героїв Сталінграду, 123, ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало на перебування спірного нежитлового приміщення у його відкритому і безперервному, правомірному володінні понад 10 років, що є підставою для визнання права власності на це майно за набувальною давністю.
Відповідно до частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
При цьому, необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Отже, при вирішенні спору належить встановленню саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто, ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
ПАТ КБ "Приватбанк" придбало нерухоме майно на біржі внаслідок проведення цільового аукціону з продажу майна, яке знаходилось в податковій заставі.
Згідно з Порядком проведення цільових аукціонів з продажу активів платника податків, які перебувають у податковій заставі, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України від 26.06.2002 № 294, у процесі аукціону ведеться протокол. Організатор аукціону затверджує протокол у день проведення аукціону. Затверджений протокол є підставою для укладення протягом 3 днів договору купівлі-продажу. Якщо покупець відмовився від підписання договору купівлі-продажу, вважається, що аукціон з продажу цього активу не відбувся.
ПАТ КБ "Приватбанк" після затвердження протоколу торгів не було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, право власності не було зареєстровано.
Таким чином, недотримання ПАТ КБ "Приватбанк" порядку укладання договору купівлі-продажу майна за наслідками проведення цільового аукціону свідчить про недобросовісність його дій по придбанню цього майна, а тому відсутня така ознака набувальної давності, як добросовісність заволодіння.
Центральним апеляційним господарським судом за результатами розгляду справи № 904/7469/14 також встановлено, що на час проведення аукціону власником цього майна була Дніпропетровська міська рада, а не КЖЕП "Південне" Дніпропетровської міської ради, оскільки на виконання рішення Дніпропетровської міської ради №11/13 від 19.11.2003 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств "Південне", "Центральний", "Лівобережжя" було прийнято у комунальну власність територіальної громади міста обласні житлово-комунальні підприємства "Південне", "Центральний" та "Лівобережжя" з майном, будівлями і спорудами, що перебувають на їх балансі відповідно до актів приймання-передачі від 18.08.2003, 10.09.2003 та 12.09.2003, та зареєстровано право комунальної власності територіальної громади міста на передані об`єкти.
З листа Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради вбачається, що у Реєстрі об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Дніпра по проспекту Богдана Хмельницького, 123, є запис про нежитлове приміщення на першому поверсі житлового будинку літ. А-5, загальною площею 163,26 кв. м, яке перебуває на балансі Комунального підприємства "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю" Дніпропетровської міської ради.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції у справі № 904/7469/14 дійшов висновку, що ПАТ КБ "Приватбанк" не набуло право власності на спірне приміщення за набувальною давністю.
Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, за результатами розгляду справи №904/7469/14 було встановлено, що власником нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпро, проспект Богдана Хмельницького, Богдана, 123, приміщення 54, перший поверх, загальною площею 147,2 кв. м була Дніпровська міська рада.
05.10.2020 між Департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради, яка діє від імені територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради (Продавець) та ТОВ "Оренда Дніпро" (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу №285/А, відповідно до умов якого Продавець передав у власність Покупця, який став переможцем електронного аукціону без умов № UA-PS-2020-08-12-000136-3 від 11.09.2020, об`єкт малої приватизації - нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпро, проспект Богдана Хмельницького, будинок 123, приміщення 54, перший поверх, загальною площею 147,2 кв. м, що підтверджується відповідним актом прийому-передачі нежитлового приміщення від 22.10.2020.
26.10.2020 вищезазначене нерухоме майно зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на праві власності за ТОВ "Оренда Дніпро".
Позивач, вважаючи себе власником майна - нежитлового приміщення по проспекту Богдана Хмельницького, 123 у місті Дніпрі, звернувся до суду з даним позовом та на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України просив витребувати спірне майно із незаконного володіння ТОВ "Оренда Дніпро".
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено, виходив з того, що відповідно до положень статей 330, 387, 388 Цивільного кодексу України позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник або титульний власник, втім за результатами розгляду позову АТ КБ "Приватбанк" у справі № 904/7469/14 встановлено, що останнє не набуло право власності на спірне приміщення за набувальною давністю, а власником спірного майна з 2003 року є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. До того ж, Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він є неволодіючим власником спірного майна або його титульним володільцем. При цьому ТОВ "Оренда-Дніпро" не є незаконним володільцем спірного майна, оскільки правомірно придбало це майно у власника - територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради.
У поданій касаційній скарзі АТ КБ "Приватбанк", обґрунтовуючи наявність передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, посилається на те, що судові рішення судів попередніх інстанцій прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статей 387, 388 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.02.2017 у справі № 126/3733/15-ц.
Також, скаржник вказує на те, що судами попередніх інстанцій допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди всебічно, повно та об`єктивно не дослідили надані Позивачем докази на підтвердження своїх вимог та не встановили обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору по суті, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові, на яку послався скаржник у касаційній скарзі як на висновки, що не були враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у справі № 904/5000/20, яка розглядається, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними виходячи з наступного.
У справі № 522/7636/14-ц (постанова від 15.05.2019) розглядався спір про витребування позивачем - Одеською міською радою, в інтересах якої до суду звернувся прокурор, як суб`єктом права комунальної власності свого майна із чужого незаконного володіння теперішнього власника - ТОВ "Аракс-Груп", а також про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачем. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи вказану справу у касаційному порядку, дійшла висновку про скасування судових рішень судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про витребування з незаконного володіння відповідача спірного приміщення та зобов`язання Реєстраційної служби скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, вказавши на те, що, розглядаючи віндикаційний позов, суди не встановили, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Проте, у справі № 904/5000/20, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що Позивач не набув права власності на спірне майно на підставах, визначених законом, а також не довів, що він є неволодіючим власником спірного майна або його титульним володільцем, доказами, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати такі обставини та не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Отже, висновки, викладені в оскаржуваних рішенні суду першої та постанові суду апеляційної інстанцій, які АТ КБ "Приватбанк" оскаржило у касаційному порядку, та викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 522/7636/14-ц, які, на думку скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували під час розгляду справи № 904/5000/20, що розглядається, зроблені судами за різних обставин (у справі № 904/5000/20 встановлених, а у № 522/7636/14-ц не встановлених та які необхідно встановити за результатами розгляду), що має наслідком ухвалення різних за змістом судових актів, та свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах.
З огляду на конкретні, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи № 904/5000/20, що розглядається, відсутні підстави для висновку про застосування судом в оскаржуваних рішеннях норм права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведеній скаржником постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 522/7636/14-ц.
Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.02.2017 у справі № 126/3733/15-ц, на яку здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі, не є тими судовими рішеннями, невідповідність висновкам якого щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Крім того, скаржник як підставу касаційного оскарження зазначених судових рішень також визначено пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України, обґрунтовану тим, що судами попередніх інстанцій неповно досліджено зібрані у справі докази (копії: протоколу № 2 від 29.06.2004, меморіального ордеру № 3806, акта приймання-передачі № 17 від 30.06.2004, положення про відділення № 42 від 11.05.2006, акта звірки № 326029 від 29.01.2014 за надані послуги водопостачання та водовідведення, договору № 5191 на надання послуг з водопостачання та водовідведення від 12.01.2004, технічних умов на приєднання електроустановок споживачів від 24.09.2004, додаткової угоди № 5/1702 від 17.07.2008 до договору про постачання електричної енергії ВАТ "ЕК "Дніпрообленерго"), які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пунктів 1 частини 3 статті 310 ГПК України є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень.
За змістом пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
При цьому, суд касаційної інстанції зауважує, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, не дослідження судом зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (на які посилається скаржник у касаційній скарзі), можуть бути підставою касаційного оскарження лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Обґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, у даному випадку не підтвердилась, тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.
При цьому Верховний Суд відзначає, що скаржник, по суті доводів касаційної скарги з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України щодо не надання судами попередніх інстанцій належної оцінки наданим до матеріалів справи доказам, які підтверджують фактичне володіння ним спірним майном на підставі "титулу", ставить перед Верховним Судом питання щодо переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі статтею 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому Верховний Суд зазначає, що зазначені доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судами попередніх інстанції, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини 2 статті 300 ГПК України.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій з підстав порушення норм процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі щодо порушення судами норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційну скаргу АТ КБ "Приватбанк" у частині оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, необхідно залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд