Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 357/7884/18
провадження № 61-14418св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші",
відповідачі: ОСОБА_1, Товариство з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод", державний реєстратор Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник Оксана Петрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 листопада 2019 року в складі судді Кошель Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" (далі - ТОВ Агрофірма "Матюші") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод" (далі - ТДВ "Шамраївський цукровий завод"), державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник О. П. про визнання недійсним договору оренди, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, що 11 липня 2014 року ТОВ Агрофірма "Матюші" уклало з ОСОБА_1 договір оренди належної їй земельної
ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1401 га, розташованої у межах Матюшівської сільської
ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:01:008:0026. Договір оренди був укладений строком на десять років та у встановленому законом порядку зареєстрований державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення від 26 січня
2015 року за № 18859398.
Наприкінці березня 2018 року позивачу стало відомо з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про те, що
15 березня 2018 року державний реєстратор комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. В. здійснила державну реєстрацію договору оренди землі, укладеного 02 березня 2018 року між ОСОБА_1 і ТДВ "Шамраївський цукровий завод", предметом якого є земельна ділянка, що перебуває
в оренді у ТОВ Агрофірма "Матюші".
Позивач вказував, що укладений між відповідачами договір оренди земельної ділянки суперечить чинному законодавству і порушує його права як орендаря, оскільки попередній договір оренди, укладений 11 липня
2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1, є чинним, не визнаний недійсним та не розірваний сторонами, тому остання не мала права передавати спірну земельну ділянку в оренду іншій особі.
На підставі викладеного, ТОВ Агрофірма "Матюші" просило: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 2,1401 га, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:01:008:0024, укладений між
ОСОБА_1 і ТДВ "Шамраївський цукровий завод" 02 березня 2018 року; скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди від 15 березня 2018 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
від 05 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Понесені судові витрати залишено за позивачем.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що укладений 11 липня
2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 договір оренди землі було зареєстровано у встановленому законом порядку, однак наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5 рішення державного реєстратора від 12 квітня 2015 року про реєстрацію права оренди за позивачем скасовано. Отже, реєстрація права оренди на спірну земельну ділянку за ТДВ "Шамраївський цукровий завод" на підставі договору оренди, після скасування реєстрації права оренди ТОВ Агрофірма "Матюші", не порушує прав останнього, оскільки такі права відсутні.
Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2019 року стягнуто з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь ТДВ "Шамраївський цукровий завод" судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 60 000 грн.
Стягнуто з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.
Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що при ухваленні рішення від 05 листопада 2019 року не вирішувалося питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Враховуючи складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт, час, витрачений ним на виконання таких робіт, а також те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, місцевий суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ТОВ Агрофірма "Матюші" витрат на професійну правничу допомогу на користь ТДВ "Шамраївський цукровий завод" у розмірі
60 000 грн та на користь ОСОБА_1 у розмірі 10 000 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 листопада 2019 року залишено без змін.
Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2019 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь ТДВ "Шамраївський цукровий завод" змінено, зменшено стягнуту судом суму судових витрат
з 60 000 грн до 10 000 грн; в частині стягнення судових витрат за надання професійної правничої допомоги з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь ОСОБА_1 скасовано, в цій частині вимог відмовлено.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог по суті, а також зазначив, що на час розгляду даної справи наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року
№ 729/5 про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку є чиним, його не змінено, не скасовано, не визнано недійсним.
Вирішуючи питання щодо стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що представником ОСОБА_1 не подано до суду документів на підтвердження вказаної до стягнення суми (10 000 грн), її розрахунку, не зазначено, які конкретно юридичні послуги були надані ОСОБА_1 представником саме
у цій справі, скільки годин витрачено на надання правової допомоги, не надано доказів сплати цих коштів.
Завлений до стягнення ТОВ Агрофірма "Матюші" розмір витрат на професійну правничу допомогу (60 000 грн) є значно завищеним, оскільки ця справа є типовою, що у таких (аналогічних до цієї) справах вже існувала судова практика на час ухвалення рішення суду першої інстанції, зокрема
з питань, які були предметом дослідження суду першої інстанції, були висловлені правові позиції Верховним Судом, на які посилався суд у своєму рішенні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ТОВ Агрофірма "Матюші" просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказував, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17; Верховного Суду від 11 травня 2018 року у справі № 902/803/17, від 19 грудня 2018 року у справі № 291/422/17, від 20 лютого 2019 року у справі
№ 917/410/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 291/421/17, від 03 квітня 2020 року у справі
№ 912/3294/18, від 15 липня 2020 року у справі № 915/476/19.
Касаційна скарга також мотивована тим, що суди помилково врахували висновки, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду
від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18; Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі
№ 357/8110/18.
Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд дійшов безпідставного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог та обмежився формальною констатацією факту наявності прийнятого Міністерством юстиції України наказу від 15 березня 2018 року № 729/5.
Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди не впливає на дійсність договору оренди землі. Саме по собі скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку не призводить до скасування підстави її проведення, тобто до недійсності договору оренди землі.
Поняття "державна реєстрація договору оренди землі" застосовується до правовідносин щодо оренди землі, які виникли до 01 січня 2013 року,
а поняття "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" застосовується до правовідносин щодо оренди землі, які виникли після 01 січня 2013 року. Для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, мають застосовуватися загальні норми Цивільного кодексу України (далі -
ЦК України), які стосуються договорів, для яких законом встановлена письмова форма.
Судами не взято до уваги доводів позивача про порушення державним реєстратором порядку вчинення реєстраційних дій, встановленого Законом України "Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень".
Скасування Міністерством юстиції України державної реєстрації права оренди позивача на земельну ділянку з технічних причин не може вказувати на те, що така державна реєстрація скасовується з моменту внесення до державного реєстру запису про право оренди ТОВ Агрофірми "Матюші" на земельну ділянку, адже підстава вчинення реєстраційних дій, а саме договір оренди від 11 липня 2014 року, не втратила чинність. Позивач не був позбавлений права повторно звернутися до державного реєстратора для виправлення технічних недоліків, допущених при проведенні реєстраційних дій та зареєструвати своє право оренди з урахуванням зауважень, наведених у висновку комісії Міністерства юстиції України.
Під час розгляду Міністерством юстиції України колективної скарги питання дійсності договору оренди, укладеного між ТОВ Агрофірмою "Матюші" та власником спірної земельної ділянки, комісією не досліджувалося і питання дійсності такого договору до повноважень комісії не належить. Крім того
у Міністерства юстиції України відсутні повноваження розглядати скарги на дії державних реєстраторів, вчинені у період до 01 січня 2016 року.
Суди залишили поза увагою ту обставину, що підстава набуття права оренди позивача - договір оренди від 11 липня 2014 року, залишаються чинними, оскільки він не був визнаний судом недійсними, строк оренди не закінчився, а наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5, прийнятий за межами наявної у цього міністерства компетенції, не може вказувати на припинення права оренди позивача, набутого на законних підставах, які не відпали.
Суди безпідставно поклали саме на позивача негативні наслідки, пов`язані
з технічними помилками і недоліками, які допустив державний реєстратор під час здійснення реєстраційних дій, пов`язаних з внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право оренди позивача на спірну земельну ділянку.
Суди безпідставно ототожнили поняття "припинення дії договору оренди" та "внесення до державного реєстру запису про припинення іншого речового права - права оренди" та залишили поза увагою допущені державним реєстратором порушення вимог закону у сфері державної реєстрації, яка своїми діями зумовила існування подвійної реєстрації права оренди на одну і ту саму земельну ділянку за різними особами.
Поведінка ОСОБА_1 свідчить про її намір уникнути виконання зобов`язань за договором оренди від 11 липня 2014 року, що є порушенням принципу добросовісності. ОСОБА_1 зобов`язана передати в оренду ТОВ Агрофірми "Матюші" спірну земельну ділянку і не вчиняти дій, які б перешкоджали орендарю користуватися цим майном.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ТОВ Агрофірма "Матюші"
01 жовтня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,1401 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 3220483500:01:008:0026, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області.
11 липня 2014 року ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала,
а ТОВ Агрофірма "Матюші" прийняло у строкове платне користування для сільськогосподарського використання належну ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Договір оренди землі від 11 липня 2014 року укладений строком
на 10 років та зареєстрований реєстраційною службою Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення державного реєстратора від 26 січня 2015 року за № 18859398.
Згідно з пунктом 37 договору оренди землі від 11 липня 2014 року цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5 задоволена колективна скарга громадян, зокрема і ОСОБА_1, та, серед іншого, скасовано рішення від 26 січня 2015 року № 18859398 про
державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші"
на належну ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3220483500:01:008:0026, яке було зареєстроване на підставі договору оренди від 11 липня 2014 року.
Підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ Агрофірма "Матюші" стало звернення власників земельних ділянок до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України зі скаргою, яка обґрунтована тим, що договори оренди з ТОВ "Матюші" були зареєстровані за відсутності необхідних на те документів, зокрема, без підписаних власниками земельних ділянок договорів, заяв на вчинення реєстраційних дій, відповідних проплат за вчинення реєстраційних дій та інше.
На час розгляду справи наказ Міністерства юстиції України від 15 березня
2018 року № 729/5 про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3220483500:01:008:0026 є чиним, не змінений, не скасований та не визнаний недійсним.
02 березня 2018 року між ОСОБА_1 і ТДВ "Шамраївський цукровий завод" було укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала ТДВ "Шамраївський цукровий завод" у строкове платне користування належну їй земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1401 га, розташовану
у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, з кадастровим номером 3220483500:01:008:0026. Договір оренди укладений строком на сім років та був 15 березня 2018 року зареєстрований державним реєстратором Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав".
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Так, у клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду заявник посилається на те, що некоректне формулювання Великою Платою Верховного Суду висновків у справі № 322/1178/17 призвело до різних висновків суду касаційної інстанції щодо моменту укладення і набрання чинності договорами оренди землі, укладеними після 01 січня 2013 року та правових наслідків державної реєстрації права оренди земельної ділянки. Посилаючись на наведене заявник просить відступити від висновків, наведених у цій постанові шляхом його уточнення.
Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему
і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Аналіз змісту клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та матеріалів справи свідчить про відсутність підстав для відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові
від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17.
У справі, яка переглядається, суди не посилалися на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 та не керувалися ними, застосування норм матеріального права, висновки щодо яких містяться у цій постанові, у даному випадку не відбулось.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі "Коссі проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року
у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов
у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
Отже, якщо існує необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Особа, яка звернулася із клопотанням, не навела обґрунтованих доводів для відступу від висновків щодо застосування норми права, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові
від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17.
Практика розгляду Верховним Судом справ цієї категорії є сталою.
На підставі викладеного, відсутні правові підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення питання щодо відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених
у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, оскільки відсутні підстави стверджувати про наявність розходжень у судові практиці, тому у задоволенні вказаного вище клопотання необхідно відмовити.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 квітня
2021 року у справі № 357/7886/18, від 12 квітня 2021 року у справі
№ 357/8107/18, від 12 квітня 2021 року у справі № 357/8107/18, від 11 травня 2021 року у справі № 357/7999/18.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що укладений
11 липня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 договір оренди землі було у встановленому законом порядку зареєстровано, однак наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5 рішення державного реєстратора від 12 квітня 2015 року про реєстрацію права оренди за позивачем скасовано. Отже, реєстрація права оренди на спірну земельну ділянку за ТДВ "Шамраївський цукровий завод" на підставі договору оренди, після скасування реєстрації права оренди ТОВ Агрофірма "Матюші", не порушує прав останнього, оскільки такі права відсутні.
Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити,
які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі -
ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду,
а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
Процедура укладення, вимоги до змісту і форми та порядок припинення договору оренди землі визначені ЗК України та спеціальним законом - Законом України "Про оренду землі".
Відповідно до статей 1, 13 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договором оренди землі
є договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Частиною п`ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час підписання договору оренди від 11 липня 2014 року) передача об`єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.
За змістом статті 17 Закону України "Про оренду землі" (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)" від 12 лютого 2015 року
№ 191-VIII) об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час підписання договору оренди від 11 липня 2014 року) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно зі статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності" від 06 жовтня 2016 року № 1666-VIII) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.
Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов`язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.
Системний аналіз статей 210, 638 ЦК України у взаємозв`язку зі статями 125, 126 ЗК України та статтею 6 Закону України "Про оренду землі" дають підстави для висновку, що договір оренди землі є вчиненим з дня проведення державної реєстрації.
З урахуванням наведеного для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання,
а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору,
а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 квітня
2021 року у справі № 357/7886/18.
Установлено, що 11 липня 2014 року між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та
ОСОБА_1 було укладено договори оренди землі.
Відповідно до пункту 37 договору оренди землі від 11 липня 2014 року цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
Отже, час набрання чинності договору оренди землі від 11 липня 2014 року сторони цього правочину визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації.
Речове право на спірну земельну ділянку за позивачем згідно з договором оренди землі від 11 липня 2014 року, який укладено між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1, зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області
від 26 січня 2015 року.
Проте, вказане рішення державного реєстратора скасовано наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5 як таке, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства.
Суди встановили, що на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанції вказаний наказ у встановленому законом порядку не був скасований та був чинним.
Відомості про скасування державної реєстрації права оренди вказаної земельної ділянки внесено до Реєстру в той же день - 15 березня 2018 року.
Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме: скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 квітня
2021 року у справі № 357/8107/18.
Установивши, що державна реєстрація речового права позивача на спірну земельну ділянку була скасована 15 березня 2018 року, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог
ТОВ Агрофірма "Матюші", оскільки на час початку перебігу строку
дії укладеного 02 березня 2018 року договору оренди землі, відлік
якого обраховується з 15 березня 2018 року - часу здійснення на
підставі вказаного договору державної реєстрації речового права за
ТДВ "Шамраївський цукровий завод", права та інтереси позивача порушені не були, оскільки права на вказаний об`єкт нерухомого майна у нього вже були відсутні. Тобто, укладення оскарженого договору оренди не стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою, що виключає наявність підстав для визнання договору оренди землі, укладеного між відповідачами, недійсним.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11 травня
2021 року у справі № 357/7999/18.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 12 березня 2019 року
у справі № 911/3594/17, від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17; Верховного Суду від 11 травня 2018 року у справі № 902/803/17, від 19 грудня 2018 року у справі № 291/422/17, від 20 лютого 2019 року у справі
№ 917/410/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 291/421/17, від 03 квітня 2020 року у справі
№ 912/3294/18, від 15 липня 2020 року у справі № 915/476/19, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними,
у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли
з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Так, у справі № 823/378/16 товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати протиправним
і скасувати рішення державного реєстратора, на підставі якого за іншим товариством з обмеженою відповідальністю зареєстровано право оренди належної фізичній особі земельної ділянки. В указаній справі суди встановили, що через неналежне виконання державним реєстратором його обов`язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою та прийняття відповідного рішення факт існування реєстрації права позивача на користування цією ж ділянкою залишився поза увагою відповідача, що призвело до подвійної державної реєстрації права. Залишаючи без змін оскаржувані судові рішення про задоволення позову, Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 12 червня 2018 року зазначила, що одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано первинно та не припинялося.
Предметом позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю
у справі № 911/3594/17 є визнання протиправним та скасування
рішення виконавчого комітету селищної ради про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ на частину будівлі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що товариство
з обмеженою відповідальністю є власником цілісного майнового комплексу,
щодо якого надано згоду на реєстрацію права власності на його частину
за територіальною громадою відповідно до спірного рішення, отже
це рішення порушує майнові права позивача; спірне рішення прийняте
з перевищенням компетенції, визначеної статтею 30 та частиною другою
статті 52 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки виконавчий комітет селищної ради не має права на надання згоди на реєстрацію права власності на нерухоме майно. За результатом перегляду судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року зазначила, що оскаржуване позивачем рішення не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами
(стаття 27 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), спірне рішення не створює жодних юридичних наслідків, тому не може порушити будь-чиїх прав.
Позовні вимоги фізичної особи до сільськогосподарського товариства
з обмеженою відповідальністю про скасування державної реєстрації речового права за додатковою угодою до договору оренди земельної ділянки у справі № 392/1829/17 мотивовані тим, що батько позивача за життя не підписував додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, а позивач не успадкувала зобов`язань за додатковою угодою, оскільки за життя її батька ця додаткова угода не була зареєстрована у встановленому порядку. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року зазначила, що волевиявлення спадкодавця позивача на підписання додаткової угоди до договору оренди землі не оспорювалось ним за життя та спадкоємцем після його смерті. Позов про скасування державної реєстрації іншого речового права належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
У справі № 902/803/17 товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця збитків у вигляді упущеної вигоди за певний період, посилаючись на те, що дії відповідача щодо заволодіння земельною ділянкою, яка знаходиться
у користуванні позивача на підставі договору оренди землі, та здійснення ним самовільного посіву сільськогосподарської культури на ній порушує та обмежує його право користуватися даною земельною ділянкою, тобто в діях відповідача наявний склад цивільного правопорушення для притягнення його до цивільно-правової відповідальності. Скасовуючи судові рішення
у справі та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 11 травня 2018 року зазначив, що судами не встановлено, чи був обізнаний орендар про наявний договір оренди вказаної земельної ділянки з іншим орендарем та чи можна розцінювати його дії, як навмисні діяння.
Суди не встановили змісту акта перевірки дотримання суб`єктами господарювання вимог законодавства, складеного Державною інспекцією сільського господарства у Вінницькій області, який може свідчити про те, що на момент проведення перевірки фізичній особі-підприємцю було відомо
про те, що товариство з обмеженою відповідальністю було законним землекористувачем спірної земельної ділянки, однак, незважаючи на це, відповідач продовжував створювати перешкоди у використанні позивачем спірної земельної ділянки для вирощування товарної сільськогосподарської продукції під час дії договору оренди землі, укладеного з позивачем.
Позовні вимоги приватного сільськогосподарського підприємства про визнання договору оренди землі недійсним, визнання незаконною та скасування державної реєстрації речових прав та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у справі № 291/422/17 мотивовані тим, що орендодавець під час дії попереднього договору оренди, уклав новий договір оренди. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року зазначив, що інтерес приватного сільськогосподарського підприємства у використанні на праві оренди спірної земельної ділянки виник раніше, ніж право та інтерес щодо цієї земельної ділянки у фермерського господарства, тому позивач має право на позов. Ураховуючи те, що договір оренди землі за приватним сільськогосподарським підприємством укладено 23 грудня 2016 року,
а новий договір оренди землі укладено 29 грудня 2016 року, суди по суті доводи позивача не перевірили, спір по суті не вирішили.
Подібні висновки було викладено Верховним Судом у постановах
від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17, від 11 грудня 2019 року
у справі № 291/421/17, де аналогічними як у справі № 291/422/17 є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Предметом позовних вимог приватного підприємства до міської ради, третя особа - міського управління земельних ресурсів та земельного кадастру,
у справі № 917/410/18 є визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди землі, укладеного між сторонами, шляхом викладення пункту 3.1 договору в редакції додаткової угоди. Залишаючи
без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року погодився з висновками судів про те, що позивач належно виконує обов`язки за договором оренди землі; продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і протягом одного місяця після закінчення строку договору відсутній лист-повідомлення відповідача про заперечення
у поновленні договору оренди землі, тому у позивача були наявні підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону.
У справі № 912/3294/18 управління Держгеокадастру звернулось до суду
з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю на користь сільської ради штрафу та пені. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором оренди землі в частині своєчасного перерахування орендних платежів. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про задоволення позову, Верховний Суд у постанові від 03 квітня 2020 року зазначив, що відповідач, який порушив свої зобов`язання, законодавчо не звільняється від відповідальності за невиконання умов договору оренди землі - від сплати штрафу у розмірі річної орендної плати, встановленої договором, та пені за кожен день прострочення сплати грошового зобов`язання.
Предметом позовних вимог міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю у справі № 915/476/19 є скасування запису про право власності на нежитловий об`єкт та зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 15 липня 2020 року зазначив,
що у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій
статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Зміст доводів касаційної скарги по суті зводиться до того, що договір оренди, укладений між позивачем та ОСОБА_1 11 липня 2014 року, набрав чинності з моменту його підписання сторонами, а скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди не впливає на дійсність договору оренди. Проте такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених обставин та норм матеріального права, які суди правильно застосували до спірних правовідносин та врахували відповідні висновки Верховного Суду в подібних спорах.
Доводи касаційної скарги про те, що у Міністерства юстиції України відсутні повноваження розглядати скарги на дії державних реєстраторів, вчинені
у період до 01 січня 2016 року, а також порушення вказаним міністерством норм чинного законодавства, колегія суддів відхиляє, оскільки на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 729/5 про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку був чиним. Правомірність прийняття зазначеного наказу не є предметом цієї справи.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 травня
2021 року у справі № 357/7999/18.
Доводи касаційної скарги, що договори оренди у цій справі укладено після
01 січня 2013 року, тобто з моменту, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не договору, не може бути підставою для скасування правильних по суті рішень у цій справі, оскільки
у позивача відсутнє суб`єктивне право, за захистом якого він звернувся до суду.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 12 квітня
2021 року у справі № 357/8107/18.
Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена судами першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення
у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого
2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.