Постанова Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 753/2965/20
провадження № 61-15400св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Штокалов Єгор Андрійович, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 липня 2020 року у складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог та заяви про забезпечення позову
У лютому 2020 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Позов мотивовано тим, що вироком Апеляційного суду міста Києва
від 13 березня 2017 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою
статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Обвинувальним вироком суду встановлено, що дії ОСОБА_1, які виразилися у неналежному виконанні ним своїх службових обов`язків під час зайняття посади виконуючого обов`язків Голови Правління Публічного акціонерного товариства "Банк "Таврика" (далі - ПАТ "Банк "Таврика"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі - АТ "Банк "Таврика"), що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття Національним Банком України (далі - НБУ) постанови від 20 грудня 2012 року № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов`язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів шляхом виплати Фондом відшкодування за вкладами, чим було спричинено збитки державі.
Крім того, обвинувальним вироком суду встановлено, що дії ОСОБА_1, які виразилися в неналежному виконанні ним своїх службових обов`язків, через несумлінне ставлення до них, заподіяли тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду у сумі 26 502 632,50 доларів США.
У кримінальному провадженні питання про відшкодування майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, не вирішувалось.
На підставі викладеного, Фонд просив стягнути з ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 26 502 632,50 доларів США.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 липня 2020 року позов Фонду задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Фонду майнову шкоду в розмірі 26 502 632,50 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 735 700 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт завдання шкоди протиправними діями ОСОБА_1 саме Фонду встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, тому наявні правові підстави для відшкодування такої шкоди в порядку статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). При цьому, вироком суду встановлено факт заподіяння шкоди позивачеві діями відповідача та визначено розмір заподіяної шкоди.
Перебіг позовної давності починається саме з дати набрання обвинувальним вироком суду законної сили, яким і було встановлено факт заподіяння шкоди Фонду діями ОСОБА_1 та визначено її розмір.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 липня 2020 року
в частині стягнення судового збору скасовано.
Судовий збір у розмірі 735 500 грн компенсовано за рахунок держави
у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог по суті, а також зазначив, що вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі № 761/30783/13-к
є достовірним доказом, оскільки підтверджує обставини заподіяння відповідачем позивачу шкоди на суму, визначену у позовній заяві. Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_1 не спростував належними та допустимими доказами обставин завдання ним позивачу майнової шкоди на спірну суму.
Разом з тим, апеляційний суд вважав обґрунтованими доводи апеляційної скарги, що місцевим судом неправильно вирішено питання про розподіл судових витрат.
Так, Фонд звернувся до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, тому звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір".
ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, тому він також звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 указаного Закону.
Оскільки і позивач і відповідач звільнені від сплати судового збору, то він компенсується за рахунок держави згідно з положеннями частини шостої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Отже суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про покладення судового збору на відповідача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат
Штокалов Є. А., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень, ухвалених по суті заявлених у справі вимог, ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат
Штокалов Є. А., вказує неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 141/714/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на те, що судами попередніх інстанцій допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили положення частини шостої статті 82 ЦПК України та безпідставно звільнили позивача від доказування обставин, на які той посилався, а саме: не встановили, не перевірили та не обґрунтували факт заподіяної шкоди та її розмір, пославшись лише на обвинувальний вирок суду.
Проте, вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі № 761/30783/13-к є належним доказом тільки у питанні, чи мав місце злочин та чи вчинений він ОСОБА_1, а не в питаннях, чи мало місце заподіяння шкоди Фонду та її розмір. Встановлення обвинувальним вироком суду обставин вчинення відповідачем кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України, не означає спричинення Фонду будь-якої шкоди, оскільки відсутній такий елемент деліктної відповідальності як причинно-наслідковий зв`язок.
Заявник також вказував, що обставини факту та розміру заподіяної шкоди позивач повинен був доводити у порядку, передбаченому статтями 77-81 ЦПК України.
Ухвалення судом обвинувального вироку не доводить заявлені у справі вимоги, а факт та розмір завданої шкоди судом не встановлено та позивачем не доведено.
Оскільки позивач не має статусу потерпілого в кримінальному провадженні, тому не може звертатися до суду на підставі статті 1177 ЦК України.
Звернення позивача до суду із позовною заявою про відшкодування шкоди у загальному порядку на підставі статті 1166 ЦК України не звільняє його від сплати судового збору, у зв`язку з чим судами порушено норми процесуального права.
У листопаді 2020 року Фонд подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Штокалов Є. А., в якій просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Вказував, що суди попередніх інстанцій правомірно здійснили посилання на обвинувальний вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня
2017 року № 761/30783/13-к, обґрунтовуючи правові підстави для задоволення позову Фонду, оскільки частина шоста статті 82 ЦПК України чітко передбачає, що вирок суду в кримінальному провадженні
є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки
дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок.
Положеннями частини сьомої статті 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що особа, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред`явити його
в порядку цивільного судочинства.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат
Штокалов Є. А., подана до Верховного Суду 21 жовтня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
17 листопада 2020 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року зупинено виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 липня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року в частині задоволення позову Фонду до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до розгляду.
У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки секретаря Другої судової палати, розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2021 року призначено
повторний автоматизований розподіл судової справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у період з 23 лютого 2011 року до 30 січня 2012 року
ОСОБА_1 виконував обов`язки голови правління АТ "Банк "Таврика".
16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та Компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50 000 000 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися Відкритим акціонерним товариством "Трест "Південзахідтрансбуд".
Того ж дня (22 грудня 2011 року) ОСОБА_1, виконуючи обов`язки голови правління AT "Банк "Таврика", уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів у розмірі 26 502 636,59 доларів США, які зараховано на кореспондентський рахунок як гарантії забезпечення виконання взятих зобов`язань Компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
Згідно з договором відповідального зберігання та застави від 22 грудня 2011 року АТ "Банк "Таврика", з метою забезпечення зобов`язань Компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" за договором позики від 22 грудня 2011 року, погодився заставити, зокрема, залишок коштів, які зберігаються на рахунку, власником якого є АТ "Банк "Таврика", відкритий в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
ОСОБА_1, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов`язків, не здійснив облік вищезазначеного зобов`язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність Компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
"Майнль Банк Акцієнгезельшафт", діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного з ОСОБА_1, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку аАТ "Банк "Таврика" у розмірі 26 502 636,59 доларів США, у зв`язку з невиконанням Компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов`язань за вищевказаним договором позики.
Постановою правління НБУ від 20 грудня 2012 року № 548 АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних.
20 грудня 2012 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 33 про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Банк "Таврика" з 21 грудня 2012 року.
Постановою правління НБУ від 20 березня 2013 року № 97 прийнято рішення про відкликання у АТ "Банк "Таврика" банківської ліцензії та ліквідацію банку.
Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 березня 2013 року № 17 розпочато процедуру ліквідації АТ "Банк "Таврика".
Уповноважена особа Фонду на ліквідацію АТ "Банк "Таврика" 08 квітня
2013 року звернулася до Служби безпеки України із заявою про кримінальне правопорушення, в якій вказувала обставини щодо списання вищевказаних коштів з кореспондентського рахунку, що спричинило настання тяжких наслідків, зокрема віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
09 квітня 2013 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено запис про те, що ОСОБА_1, обіймаючи посаду виконуючого обов`язки голови правління AT "Банк "Таврика", будучи службовою особою, перевищив свої повноваження, які виразилися в укладенні договору відповідального зберігання та застави між вказаним банком та Компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" без погодження з наглядовою радою. При цьому, ОСОБА_1 не забезпечив облік зобов`язання і формування резерву за наданими гарантіями та поручительствами за договором відповідального зберігання та застави, чим спричинив тяжкі наслідки, що виразилися у заподіянні матеріальних збитків AT "Банк "Таврика" у розмірі 26 502 632,50 доларів США. За вказаним фактом відкрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
Вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 02 червня
2014 року у справі № 761/30783/13-к ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України, та виправдано його у зв`язку з недоведеністю, що у його діянні є склад кримінального правопорушення.
Вироком Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі
№ 761/30783/13-к, який набрав законної сили, вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 02 червня 2014 року скасовано, ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
Зазначеним вироком встановлено, що ОСОБА_1, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року до 30 січня 2012 року неналежним чином виконував свої службові обов`язки, що спричинило настання тяжких наслідків державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду у розмірі 26 502 632,50 доларів США, що на час вчинення злочину у 394 851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. В діях ОСОБА_1 є склад правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат
Штокалов Є. А., задоволеннюне підлягає.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси
фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша
статті 5 ЦПК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Задовольняючи позовні вимоги Фонду, суди виходили з того, що факт завдання шкоди протиправними діями ОСОБА_1 саме Фонду встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, тому наявні правові підстави для відшкодування такої шкоди на підставі статті 1166 ЦК України.
При цьому, суди вказували, що вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі № 761/30783/13-к є належним та достовірним доказом, який підтверджує факт завдання відповідачем шкоди позивачу та її розмір.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_1 не спростував належними та допустимими доказами обставин завдання ним позивачу майнової шкоди на спірну суму.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з вказаними висновками судів, враховуючи наступне.
Відповідно до частин першої та другої статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Аналіз положень статті 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, винне діяння заподіювача шкоди (цивільне правопорушення), яке містить такі складові: протиправна поведінка особи, настання шкоди, причинний зв`язок між ними та вина заподіювача шкоди.
Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди (умислу або необережності).
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 29 травня
2019 року у справі № 740/967/16-ц (провадження № 61-40363св18).
Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.
Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини, якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. З огляду на викладене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди, а позивач доводить наявність шкоди та її розмір.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 01 квітня
2021 року у справі № 464/5150/16-ц (провадження № 61-15974св20).
Вироком Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі 761/30783/13-к, який набрав законної сили, ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
Обвинувальним вироком суду встановлено, що ОСОБА_1, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року до 30 січня 2012 року неналежним чином виконував свої службові обов`язки, що спричинило настання тяжких наслідків державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду у розмірі 26 502 632,50 доларів США.
Вказаним обвинувальним вироком суду також встановлено наявність вини ОСОБА_1, яка полягає у: недбалості внаслідок неналежного виконання своїх службових обов`язків; порушенні вимог статей 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також вимог Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженої постановою Правління НБУ від 27 грудня 2007 року № 481, та Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління НБУ від 06 липня 2000 року № 279, в частині обов`язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики; неналежному виконанні ОСОБА_1 своїх службових обов`язків, передбачених статутом АТ "Банк "Таврика", через несумлінне ставлення до них.
ОСОБА_1 не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов`язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити, результатом укладання якого без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого 20 грудня 2012 року НБУ прийняв постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов`язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у розмірі 211 837 947,47 грн шляхом виплати Фондом відшкодування за вкладами.
Крім того, обвинувальним вироком суду встановлено, що списання 27 листопада 2012 року коштів, розміщених на кореспондентському рахунку банку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" у розмірі 26 502 632,50 доларів США, призвело до втрати АТ "Банк "Таврика" платоспроможності. Дії ОСОБА_1 колегія суддів кваліфікувала за частиною другою статті 367 КК України - як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов`язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду у розмірі 26 502 632,50 доларів США, що на час вчинення злочину у 394 851 разів перевищило неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої
статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи відповідача, що суд допустився порушення частини шостої статті 82 ЦПК України та безпідставно звільнив позивача від доведення факту заподіяння шкоди, у розмірі, заявленому до стягнення, оскільки вироком Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі № 761/30783/13-к, який набрав законної сили, встановлено обставини справи на підтвердження факту завдання ОСОБА_1 майнової шкоди позивачу на суму 26 502 632,50 доларів США.
При цьому, з метою кваліфікації дій ОСОБА_1 за частиною другою
статті 367 КК України апеляційним судом у справі № 761/30783/13-к було встановлено розмір завданої Фонду шкоди - 26 502 632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленим НБУ відносно до долара США станом на 27 листопада 2012 року, склала 211 837 947,47 грн, що на час вчинення злочину у 394 851 разів перевищила неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Отже, встановлення дійсного розміру завданої шкоди Фонду було кваліфікуючою ознакою указаного вище злочину, що виключає наявність жодного сумніву щодо розміру завданих ОСОБА_1 збитків.
На керівника юридичної особи може бути покладена відповідальність за збитки, завдані ними господарському товариству, лише за наявності в сукупності певних умов, які разом утворюють склад цивільного правопорушення, а саме: наявність шкоди, протиправної поведінки, причинного зв`язку між поведінкою і шкодою, а також вини.
Положеннями статті 63 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом. У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.
Цими положеннями законодавства закріплено обов`язки органів юридичної особи (посадових осіб) (фідуціарні обов`язки) діяти в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно, діяти розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення.
У постанові від 4 грудня 2018 року у справі № 910/21493/17 Верховний Суд зазначив, що згідно з вимогами статті 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.
Аналогічні висновки викладені і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17 (провадження № 12-45гс19).
Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства, як обов`язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов`язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).
Головною метою фідуціарних обов`язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов`язків може призвести до збитків підприємству й зобов`язання їх відшкодувати.
Таким чином, при застосуванні статті 92 ЦК України слід оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників/акціонерів тощо. Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.
Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обгрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином.
Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19).
У справі, яка переглядається, позивач довів належними та допустимими доказами наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_1, відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України, не спростував належними доказами відсутність своєї вини у спричиненні ним позивачу майнової шкоди у розмірі 26 502 632,50 доларів США.
При цьому, ОСОБА_1 не оскаржував вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі № 761/30783/13-к, отже погодився з встановленими у ньому обставинами та фактом заподіяння шкоди Фонду у розмірі, визначеному вироком суду.
Вирок суду відповідно до вимог статей 76, 77 ЦПК України є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом у справі, оскільки містить інформацію щодо предмета доказування і підтверджує факт завдання шкоди та її розмір.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Вказане узгоджується із усталеною практикою Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") згідно з якою повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Оскільки для визначення початку перебігу позовної давності має значення об`єктивна можливість особи знати про обставини порушення її прав, Верховний Суд вважає обґрунтованими висновки суду про те, що саме з дати набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у справі 761/30783/13-к позивачу стало достовірно відомо про обставини порушення його прав та інтересів унаслідок винних дій ОСОБА_1, а також розмір майнової шкоди.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 вересня
2020 року у справі № 700/460/17 (провадження № 61-46786св18).
За вказаних обставин, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що обвинувальним вироком суду встановлено факт заподіяння шкоди позивачу внаслідок винних дій відповідача та визначено розмір такої шкоди, у зв`язку з чим суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 141/714/17, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Так, у справі № 141/714/17 фізична особа звернулася до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа - фізична особа, про відшкодування шкоди внаслідок службової недбалості слідчого під час здійснення досудового розслідування. Суди встановили, що позивачем не доведено, що саме внаслідок неналежного зберігання слідчим оригіналів статутів приватного сільськогосподарського підприємства майно цього підприємства незаконно вибуло з її власності. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено, що саме позивачем виконані підписи на заяві та протоколі про вихід із засновників підприємства і передачу 100 % частки у статутному капіталі іншій фізичній особі та законність запису про державну реєстрації змін в частині засновників з позивача на іншу фізичну особу. Встановлення цих обставин, серед іншого, стало підставою для звільнення слідчого від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки.
Натомість у справі, яка переглядається, Фонд звернувся до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 1166 ЦК України, оскільки вироком суду, який набрав законної сили, встановлено вину ОСОБА_1 та розмір такої шкоди.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові Верховного Суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідили зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення по суті заявлених вимог ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Помилковим є посилання у касаційній скарзі на те, що вирок Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2017 року не є доказом у питаннях, чи мало місце заподіяння шкоди Фонду та її розмір, оскільки виходячи з частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду у кримінальному провадженні є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок. Факт заподіяння майнової шкоди Фонду та її розмір внаслідок вчинення злочину відповідачем встановлено судом у кримінальному провадженні. Вирок суду набрав законної сили, ОСОБА_1 його не оскаржував. Розмір стягнутої суми, який встановлено вироком суду, не спростовано ОСОБА_1 під час розгляду цієї справи.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 463/1744/18 (провадження № 61-6021св20).
У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 1519/2-690/11 (провадження № 61-48801в18) також викладено висновки щодо преюдиційності вироку суду у кримінальному провадженні та відсутності підстав для нового доказування, встановлених у цьому вироку фактів.
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що Фонд було неправомірно звільнено від сплати судового збору, оскільки він не є потерпілою особою у кримінальному провадженні, тому не має права звертатися до суду з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1177 ЦК України, а звернення з позовом на підставі статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, не звільняє позивача від сплати судового збору.
Відповідно до частини сьомої статті 128 КПК України особа, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред`явити його в порядку цивільного судочинства.
Зазначеною процесуальною нормою не позбавлено особу, яку не було залучено потерпілою особою в кримінальному провадженні, заявляти вимоги про відшкодування шкоди внаслідок неправомірних дій іншої особи, яку визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Оскільки Фонд звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди, яка завдана внаслідок вчинення відповідачем кримінального правопорушення, тому позивач звільнений від сплати судового збору в усіх судових інстанціях в силу вимог пункту 6 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір".
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Інші наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.