ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 826/20483/14
адміністративні провадження № К/9901/4358/21, № К/9901/33186/20,
№ К/9901/33471/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у поряду письмового провадження касаційні скарги Київської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2020 року (суддя Кузьменко А.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року (судді Кузьменко В.В., Василенко Я.М., Степанюк А.Г.) та касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року (судді Кузьменко В.В., Василенко Я.М., Степанюк А.Г.) у справі № 826/20483/14 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Київської обласної прокуратури про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У грудні 2014 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (первинна назва Генеральна прокуратура України) (далі - відповідач-1), Київської обласної прокуратури (далі - відповідач-2), у якому просив:
- скасувати наказ відповідаач-1 від 23 жовтня 2014 року № 1456к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Київської області;
- поновити позивача на посаді заступника прокурора Київської області;
- стягнути з відповідача-1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов`язати відповідача-1 поінформувати Міністерство юстиції України про наявність підстав для виключення відомостей про ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора України 23 жовтня 2014 року № 1456к його звільнено з посади заступника прокурора Київської області відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України на підставі довідки про результати вивчення особової справи та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури області. Враховуючи те, що оскаржений наказ прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у зв`язку з його прийняттям було протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступу до державної служби, тому рішення про звільнення позивача є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним. Позивач вказав, що ні Конституцією України, ні Законом України "Про прокуратуру" не передбачено існування у складі Генеральної прокуратури України самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, як це передбачено Законом України "Про очищення влади". Відтак, на думку позивача, протиправність наказу від 23 жовтня 2014 року №1456к свідчить про наявність підстав для поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відкликання відомостей щодо позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 23 червня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав протиправним та скасував наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 1456к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Київської області.
Поновив ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Київської області.
Стягнув з Прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1 099 495 (один мільйон дев`яносто дев`ять тисяч чотириста дев`яносто п`ять) грн 68 коп.
Допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Київської області.
Допустив негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць що становить 13 126 (тринадцять тисяч сто двадцять шість) грн 47 коп.
Зобов`язав Офіс Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про наявність підстав для виключення відомостей про ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
Означене судове рішення мотивоване тим, що позивач обіймає різні посади в органах прокуратури з 2000 року тобто задовго до того, як ОСОБА_2 став Президентом України. Ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_2 . Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідачі ніколи не стверджували про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів. Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а оскаржуваний наказ не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму. Суд першої інстанції, оцінивши пропорційність обмежень, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, дійшов висновку про їх непропорційність та невиправданість у демократичному суспільстві.
Не погодившись із рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва, учасники справи оскаржили його в апеляційному порядку.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 27 жовтня 2020 року залишив без задоволення апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та Київської обласної прокуратури, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Скасував рішення суду першої інстанції у частині нарахування і стягнення з Прокуратури Київської області на користь позивача ОСОБА_1 грошових сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким задовольнив позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з Офісу Генерального прокурора із коригуванням на коефіцієнти підвищення заробітку окремо у кожному випадку такого підвищення, відповідно до положень пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Зокрема, суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки в цей період відбулося підвищення посадового окладу позивача, а тому застосуванню підлягає коефіцієнт підвищення заробітку окремо у кожному випадку такого підвищення. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність стягнення середнього заробітку з Офісу Генерального прокурора.
Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року задоволено заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення в адміністративній справі № 826/20483/14.
Доповнено резолютивну частину постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року абзацом наступного змісту "Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051; адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) середню заробітну плату за час вимушеного прогулу починаючи з 24 жовтня 2014 року по 23 червня 2020 року в розмірі 2854158 грн. (два мільйони вісімсот п`ятдесят чотири тисячі сто п`ятдесят вісім гривень) 23 коп. з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів".
Приймаючи додаткову постанову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що в мотивувальній частині рішення не наведено повного розрахунку належних до виплати позивачу грошових сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а у резолютивній частині рішення не зазначено конкретну грошову суму, що підлягає стягненню.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг
На рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року Київська обласна прокуратура подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Підставою касаційного оскарження визначено пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Зокрема скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17 щодо застосування Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII) у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування вказаного Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Крім того скаржник уважає, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, яке полягає у неправильному застосуванні до спірних правовідносин частини третьої статті 1, пунктів 3, 7, 8 частини першої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII), статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а також у застосуванні до вказаних правовідносин статті 61 Конституції України, яка не підлягає застосуванню, та статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17).
Скаржник переконаний, що адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України, оскільки на даний час положення Закону № 1682-VII неконституційними не визнано (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17).
Наведені порушення, на думку скаржника, призвели до неправильного вирішення спору, через що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Офіс Генерального прокурора також звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що при винесенні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17 щодо застосування Закону № 1682-VII у подібних правовідносинах, де Суд зазначив, що мета застосування цього Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Порушення норм матеріального права скаржник убачає в неправильному тлумаченні, на його думку, частини першої, третьої статті 1, пункту 8 частини першої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, у застосуванні до указаних правовідносин статті 61 Конституції України, яка не підлягає застосуванню. Також скаржник уважає, що не ґрунтуються на нормах законодавства висновки суду про необхідність встановлення індивідуальної відповідальності позивача, до якого застосовано заборони, визначені Законом № 1682-VII, оскільки вважає, що юридична відповідальність стосовно позивача не наступала, а люстрація була підставою для припинення з ним трудового договору. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, скаржник вказує, що адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України, оскільки на даний час положення Закону № 1682-VII неконституційними не визнано. Скаржник наголошує, що норми Закону № 1682-VII є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Окрім зазначеного вище скаржник вказує, що судом першої інстанції не враховано те, що Закон № 1682-VII та Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), затверджене наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057 (далі - Положення), не визначають обов`язку щодо направлення відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, Реєстратору саме відповідачем, у зв`язку із чим безпідставно задоволено позовну вимогу ОСОБА_3 про зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про наявність підстав для виключення з Реєстру відомостей відносно позивача.
Також скаржник, посилаючись на постанову Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 808/892/17, зазначає, що Офіс Генерального прокурора є неналежним відповідачем за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки заробітна плата нараховувалась та виплачувалася Прокуратурою Київської області.
Вказує, що судом апеляційної інстанції зроблено помилковий висновок щодо розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з 26 березня 2020 року (Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020) з урахуванням окладу заступника прокурора області у розмірі 49186,80 грн, оскільки згідно з приписами пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", які неконституційними не визнавались, оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур продовжує здійснюватися відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. В такому випадку, відсутні підстави і щодо застосування коефіцієнту підвищення згідно з пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Вказуючи на порушення норм процесуального права, скаржник зазначає, що судом першої інстанції помилково віднесено цю справу до категорії справ незначної складності та розглянуто її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, що є підставою для скасування судових рішень у цій справі.
При цьому 10 лютого 2021 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року у справі № 826/20483/14.
Підставою касаційного оскарження визначено пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 81 Закону України "Про прокуратуру" разом із пунктом 10 Порядку № 100, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України при визначенні середнього розміру заробітної плати.
Позиція інших учасників справи
11 березня 2021 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Київської обласної прокуратури, в якому позивач заперечує проти змісту та вимог касаційної скарги відповідача-2, а рішення судів попередніх інстанцій вважає законними та обґрунтованими. Зазначає, що Верховний Суд сформулював чітку правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених у Законі № 1682-VII посадах та протягом встановленого цим Законом строку недостатньо для застосування люстраційних заборон (зокрема, постанови Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, від 04 червня 2020 року у справі № 821/4571/14, від 19 червня 2020 року у справі № 822/256/16 та ін.).
23 лютого 2021 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, де позивач посилається на необґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить їх відхилити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Вважає, що суди попередніх інстанцій правомірно виходили з того, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а тому до неї застосовується принцип індивідуальної вини та необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку.
Позивач не погоджується з доводами скаржника про необґрунтованість позовних вимог щодо вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" та помилковість висновків судів у цій частині, оскільки імперативний обов`язок Офісу Генерального прокурора як відповідача поінформувати Міністерство юстиції про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.
Також позивач зазначає, що суди попередніх інстанцій правомірно стягнули середній заробіток за час вимушеного прогулу з Офісу Генерального прокурора, оскільки в силу норм статті 22 Бюджетного кодексу України він є головним розпорядником бюджетних коштів та здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, в тому числі організовує і координує роботу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Крім того, судами попередніх інстанцій правомірно розрахована сума заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Щодо порушень норм процесуального права, на які вказує скаржник, то позивач уважає, що процесуальним законом не визначено заборони розгляду судом адміністративної справи щодо звільнення з публічної служби за правилами спрощеного позовного провадження.
05 квітня 2021 року від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора України на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року, в якому позивач зазначає, що стверджуючи про порушення норм матеріального права судом апеляційної інстанції при здійсненні розрахунку суми коштів, скаржник не вказав у чому саме полягає таке порушення та не конкретизував норм законодавчих актів, які на його думку, неправильно застосовані судом апеляційної інстанції. До того ж позивач уважає, що скаржником не дотримано вимог процесуального закону щодо обґрунтування підстав касаційного оскарження додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року. Зокрема, доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора зводяться виключно до незгоди із застосуванням апеляційним судом коефіцієнтів підвищення середнього заробітку при його розрахунку за правилами пункту 10 Порядку № 100. Однак Верховний Суд неодноразово досліджував питання практичного застосування положень пункту 10 Порядку № 100 так виклав правові висновки, які належить застосовувати судам у подібних правовідносинах.
Касаційне оскарження
Верховний Суд ухвалою від 08 лютого 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Київської обласної прокуратури на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року у справі №826/20483/14.
Ухвалою від 18 січня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року у справі №826/20483/14.
Ухвалою від 10 березня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року у справі №826/20483/14.
Ухвалами від 07 жовтня 2021 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотань Київської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного розгляду справи.
Ухвалою від 21 жовтня 2021 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року у справі № 826/20483/14 до закінчення касаційного провадження у справі.
Ухвалою від 01 листопада 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. відмовив у задоволенні клопотань скаржників про розгляд справи за участю представника Офісу Генерального прокурора, провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 у період з 21 листопада 2013 року обіймав посаду заступника прокурора Київської області відповідно до наказу Генерального прокурора України № 617к від 21 листопада 2013 року.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади".
Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 1456к на підставі статей 15, 16 Закону України "Про прокуратуру", пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Київської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури цієї області.
Зазначений наказ від 23 жовтня 2014 року № 1456к прийнято на підставі довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади", відповідно до якої за результатом вивчення встановлено, що у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 7 місяців) посади, віднесені до категорії "керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України", "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України", а саме: у період з 02 липня 2010 року по 16 серпня 2010 року обіймав посаду начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України, у період з 17 серпня 2010 року по 05 грудня 2011 року обіймав посаду прокурора Одеської області, у період з 06 грудня 2011 року по 29 жовтня 2013 року обіймав посаду прокурора Житомирської області, у період з 30 жовтня 2013 року по 20 листопада 2013 року обіймав посаду першого заступника начальника головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших примусових заходів Генеральної прокуратури України, у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду заступника прокурора Київської області.
З витягу з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" слідує, що відомості стосовно ОСОБА_1, як звільненого з підстав, передбачених вказаним Законом (пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України) із застосуванням заборони займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом 10 років внесено до цього Реєстру.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційних скарг
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційних скарг, виходить з наступного.
При вирішенні даного публічно-правового спору Верховний Суд ураховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 1456к та поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Київської області
Частиною другою статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), у поєднанні з принципом законності вимагає, щоб такі дії органів державної влади були ще й правовими.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Пунктом 6 частини першої статті 51 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України від 16 вересня 2014 року №1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).
Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
За нормами частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації), установлені статтею 3 Закону № 1682-VII, застосовуються до певної категорії посад без конкретизації їх статусу в структурі органів державної влади.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
При цьому підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Як установлено судами, підставою для видання спірного наказу № 1456к від 23 жовтня 2014 року вказано довідку про результати вивчення особової справи щодо застосування до позивача заборон, визначених Законом № 1682-VII у якій зазначено, що позивач у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 7 місяців) посади, віднесені до категорії "керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України", "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України".
Тобто, заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді.
Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону № 1682-VII перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.
Орган, який проводив перевірку, за результатами перевірки відомостей зазначених особою у заяві щодо незастосування до неї заборони, визначеної частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, складає висновок про результати перевірки, яким встановлено достовірність або недостовірність таких відомостей.
За приписами частини одинадцятої та дванадцятої статті 5 Закону № 1682-VII орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
Частиною чотирнадцятою статті 5 Закону № 1682-VII визначено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.
Водночас аналіз зазначених норм свідчить про те, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Як свідчать обставини даної справи, звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою цієї перевірки. Будь-яких доказів, як установлено судами попередніх інстанцій, щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.
Суди попередніх інстанцій врахували, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Судами попередніх інстанцій ураховано, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону № 1682-VII, що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків.
У цьому рішенні ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
Тобто, без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону №1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації), що, в свою чергу, лягло і в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14.
У цьому рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Ці висновки є застосовними і у цій справі, що враховано судами попередніх інстанцій при її вирішенні.
На підставі наведеного, Верховний Суд відхиляє доводи скаржників про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону №1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача щодо легітимної мети очищення влади, якої прагнули досягти органи державної влади, Верховний Суд уважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
Підсумовуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спірний наказ № 1456к від 23 жовтня 2014 року не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Стосовно доводів заявників касаційної інстанції про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17, колегія суддів зазначає наступне.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Так у справі № 800/235/17 позивач є суддею (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) і займає особливий статус несумісний із зайняттям посад в будь-якому іншому органі державної влади, органів місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. У цій справі позивач перебуває на службі у органах прокуратури.
Верховний Суд вважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній з цих справ зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновку суду апеляційної інстанції у цій справі та в наведених скаржником судових рішеннях суду касаційної інстанції свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже, й різні висновки, яких дійшли суди.
Виходячи з наведеного слід зазначити, що посилаючись на постанову у справі № 800/235/17 скаржник акцентує увагу на витягах з цієї постанови, які стосуються правової оцінки сукупності встановлених у конкретній справі обставин та не може свідчити про те, що правовідносини у цій справі (№ 826/20483/14) та у справі № 800/235/17 є подібними.
Стосовно тверджень скаржників щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій положень частини третьої статті 1, пунктів 3, 7, 8 частини першої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII, а також статті 61 Конституції України, яка не підлягає застосуванню, та статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17).
Так, в оскаржуваних судових рішеннях судами попередніх інстанцій зазначено, що питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду даної справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Наведені висновки судів попередніх інстанцій повністю узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, яка на даний час є застосовною у цій категорії справ.
Доводи касаційних скарг щодо неправильного застосування судами попередніх інстанції приписів статті 61 Конституції України колегія суддів відхиляє, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях суди зазначену норму Основного Закону не застосовували, а лише процитували. Так само в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій не застосовували положення статті 62 Конституції України.
Відтак можна констатувати, що під час касаційного розгляду справи вищевказані доводи скаржників не знайшли свого підтвердження.
Ураховуючи наведене, а також зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України № 1456к від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Київської області, що, своєю чергою, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України зумовлює необхідність його поновлення на попередній роботі.